На прем’єру вистави «Едіп» (27. 11. 2020) йшла з пересторогою. Бо…
Коли театр береться за глобальні теми, завжди є певний острах. Адже історія про Едіпа – не лише основа західної культурної цивілізації, звідки беруть витоки і психоаналіз, і численні літературні, мистецькі, музичні інтерпретації. Це еллінська глиба, яку офілігранив Софокл, і кращих інтерпретацій, як на мене, не запропонував ще ніхто.
А тепер про «Едіпа» режисури Андрія Приходька на сцені Франківського драмтеатру.
Дуже тішить, що сучасний український театр серйозно переосмислює античний досвід в контексті і з алюзіями нашої української доби. Адже всі ці розважально-комерційні проекти на сценах і телебаченнях вже добряче втомили глядача думаючого. Біди і заворушення у Фівах режисер алюзує з реаліями останніх українських майданів. Це вже екзистенційний, а не історичний контекст. Бо людей усіх часів і народностей об’єднують спільні онтологічні і матеріальні проблеми.
Вразило режисерське вирішення подачі образів героїв через символи. (Тут вже треба подякувати і художнику-постановнику Богдану Поліщуку.) Вони передали суть кожної дії, не розпорошуючись на інтер’єрно-екстер’єрні штампи античності. Це, на мій погляд, велика повага до глядача. Бо на перший план винесено метафізику – а не амфору з оливками і кучері з лавровим листям.
Ще одна пастка, чим сильна і небезпечна постановка цієї трагедії, тай взагалі античних п’єс, – головний герой. Ніби то він і персонаж, навколо якого все зав’язується, і іменем його все дійство назване, але є одне але. Тут основа – невідворотність волі богів, фатуму, хочете, по сучасному – долі.
Тобто насправді головний герой, а краще центральний персонаж, мусить зіграти не себе і свою індивідуальність, а те, як тікаючи від фатуму, він звершує фатум. І тут, якщо в актора нема якогось особливого, лише йому відомого чуття тонких енергій, то не врятує ні ім’я, ні заслужене звання чи інші регалії. Але.
Але не у випадку з виконавцем ролі Едіпа, Олексієм Гнатковським. Від першої з’яви на сцені, – коли величний Едіп, тримаючи Фіви собою, в царській одежі символічно зійшов з «трону» до люду, і до останньої хвилі, коли осліплений, відторгнений і далеко не в царських шатах, усвідомлює, що все кругом і споконвіку з волі богів, – актор передає динаміку втечі від фатуму, боротьби з фатумом, врешті, прийняття фатуму. При цьому грає так, що кожен етап богоборства з пророцтвом виглядає як фінал.
Мимоволі, попри знання античного міфу і трагедії, починаєш вірити, що ось і кінець історії, що в цій п’єсі Едіп може й дійсно не вбив батька, не одружився з матір’ю, обхитрив богів. Едіп, у виконанні Олексія Гнатковського, ненав’язливо вселяє таку наївну надію в глядача. Та не на довго.
Фінал «Едіпа» режисера Андрія Приходька розв’язується під тональність давньої русинської пісні «Гей доле моя, доле…» Під завуальовано мажорне тло мелодії контрастують трагедійні акорди – і української пісні, і софоклівської трагедії – вкотре у п’єсі з’являється екзистенційний знаменник – від фатуму не втекти.
Христина Букатчук
