Якщо бути чесним, то я зовсім не певен, що варто розповідати цю банальну історію. Тут не буде нічого цікавого. Друзі, пістолети, черниці й купа безкрилих ворон. Навіть лихвацько закрученої головоломки, яку під силу розгадати якомусь із новоспечених Шерлоків, тут не буде.
Будуть – один літератор і один полісмен. А потім ще дехто.
І буде кінцівка без жодних претензій на неочікуваність. Як і людське життя.
«Саша, пора додому!»
Ліза Петрівна, чиє ім’я для нас не грає жодної ролі, бо надалі цей персонаж не з’являється, гукає свого сина, років семи, додому.
«Коля, де тебе носить!? Бігом до хати! Тато злий!»
А це вже Галина Василівна. В руках тримає добрячого прутика і сварливо помахує ним до Колюні. Галина Василівна нам теж не важлива.
Отож, Саша і Коля – друзі й однолітки.
А потім і вони виринули із пройми дверей. Дверей не було – тільки пройма. І рижі не штукатурені стіни із цегли. За совєтів тут дитсадок планували. Так і є – дітвору з тої недобудови не витягнути. У Саші розбите коліно і подерта футболка, Коля тримається за праве вухо і плаче. Щоки у Колі брудні. Обоє, дивлячись додолу й урізнобіч, понуро плентаються. Кожен до свого двору. Саша накульгує.
Згодом, коли цим двом стукне по тридцять, Саша буде вже Олександром, а Коля – Миколою… Ігоровичем.
Олександр закінчив філфак універу і корчить із себе літератора, бо десь там колись там написав кілька оповідань і десь там колись там їх надрукували. Микола Ігорович із себе нічого не корчить, бо він капітан у новоствореній українській поліції.
Отож, їм по тридцять.
«А пригадуєш, друже?..»
Олександр починає розповідати давню пригоду з дитинства.
«Ага…»
Микола Ігорович ствердно хитає голівкою. У нього звисає вже чимале пивне пузо і він часу від часу погладжує його своєю рукою з масними товстими пальцями.
«А пам’ятаєш, як ми тоді?..»
Літератор завершує одну історію, і тепер починає вже іншу. У нього довгі і тонкі пальці, якими він щохвилини відкидає з очей довге волосся, аби дивитись у вічі товаришу.
«Ага…»
Капітан знову підтакує. Капітан вважає, що розповідати історії – то парафія лиш літераторів та кримінальників. Останніх він знає ліпше, аніж літераторів. Але до літераторів він ставиться із повагою, тим паче, якщо вони – його друзі.
«А Нінку із паралельного ти пам’ятаєш ? Як у другому за нею портфеля носив. Мій перший справжнісінький поцілунок.»
Очі в Олександра блищать, а на обличчі зринає осяйна усмішка. Він ніби старий кіномеханік, що прокручує плівку із фільмом назад. Із пам’яті вибігають картинки-мультфільми: він Буратіно, а Нінка – Мальвіна; він – крокодил Гєна, Нінулька – Чебурашка вухаста; він – Чіп, вона – Дейл… Про що ми думаємо, коли говоримо про любов, гм?..
«Мда-мда, було-було…»
М’язи обличчя Миколи Івановича трохи напружуються і він гнівно морщиться, але вчасно бере себе в руки й пригадує, що він уже не Колюня, а Микола Іванович, капітан. Колись він із Сашею через ту Нінку побився. До крові билися. У нього й досі ледве помітний шрамик на лівій брові відтоді лишився, а в Саші – ніс кривуватий. Тоді вони з місяць не розмовляли. А тепер в тої Нінки троє дітей і пузо ще більше, ніж у Івановича. Капітан ставить під стіл порожню пляшку і відкорковує нову. Без поспіху розливає по п’ятдесят і, дзенькнувшись, друзі випорожнюють стопки.
«Аааа..»
В Олександра вже язик заплітається. Слова стають нерозбірливими, а рухи геть неконтрольованими. Половину слів не перетворює в звуки, половину ще мнямлить. Зачіпає рукою пляшчину і вона падає. Горілка із неї тече на підлогу. Ніяково дивиться в точку, що десь на стіні. І замовкає.
«Це тобі.»
Микола Іванович пам’ятає, як минулого разу Олександру сподобався його пістолет. Джеріхо 941. І ось тепер він дістає його із кобури і крутить перед очима товариша. Той поблискує під світлом стоватної лампочки. І товариш також.
Тут Олександр мовчить і перестає втикати у невідому точку, що на стіні. В очах пробігають живчики. Але сказати ні слова не може. Лише радісно усміхається, як собака, що побачив свого господаря з мискою їжі в руках.
«Це тобі. Ось цей. Довго шукав.»
Микола Іванович дивиться на Олександра. Потім поглядом ковзає по столу й натикається врешті на вцілілу стопку. У ній кілька грам аж на дні. Але є. Він простягає руку до неї, тягне до рота й перехиляє. Він розуміє, що літератор вже ніц не промовить. У п’яних літераторів буває таке, і капітан добре це знає. Хоча б зі слів самого Олександра.
Тут мали бути слова Олександра, але ви ж знаєте, він не може тепер говорити.
«Ось цей. Довго шукав і знайшов. Точна копія. Лиш не стріляє»
Капітан кладе копію Джеріхо на стіл. Там тепер два пістолети. Як дві краплі роси, як близнюки. Усміхається. Йому радісно, бо зробив другу приємне. А ще йому добре, бо тепер і він може щось говорити. Не як письменник, але ж усе-таки.
Письменник далі мовчить. Його лікті лежать на столі, а голова вмостилась на ліктях. Він сопе. Очі закриті і він сопе.
«А я ж любив її, суку. Нінку. Я ж любив її.»
Полісмен відчуває, що розговорився, бо йому в голову теж добре вдарило. А коли вдарило в голову, треба додому. Капітан добре це знає. Зброю кладе до кобури і підіймається. Куйовдить волосся на голові Олександра. Це, мов, на прощання. І йде.
Письменник хропе. Столом пробігає тарган. Рижий і з довгими вусами. Він тікає кудись.
Наступного дня капітан поліції Микола Ігорович стоїть у тій же кімнаті перед дзеркалом. Там саме ходять ще двоє копів. За столом лежить літератор Олександр. Лежить у тій позі, в якій його вчора покинули. Але руки звисають. А стіл і підлога багряніють. То від крові. Поряд, на підлозі лежить пістолет.
За моєю задумкою тут мали б бути слова Олександра. Але він і цього разу говорити не може.
«Я знайду його вбивць і покараю.»
Капітан вертить в руках той пістолет, що оце щойно лежав на підлозі. Розглядає і дивиться в дзеркало. Пивне черевце, масні товсті пальці і очі. Очі схвильовані й сірі. Микола Ігорович дістає з кобури іншого пістолета, точну копію того, що крутить у іншій руці, і прикладає до скроні. У дзеркалі видно його божевільну усмішку. Нажимає на спусковий гачок, та нічого не відбувається. Те саме повторює з іншим Джеріхо 941. Чутно вистріл і капітан падає.
Саме тут і з’являються ті дві черниці. На них чорні ряси до ніг і видно лиш очі, ніс, губи і пальці. Вони дуже святі і вміють чути і бачити душі померлих людей. А душі померлих уміють чути і бачити тих двох монахинь.
Перед ними велика пісочниця. У ній дуже багато піску. Менше, ніж у пустелі, де диявол спокушав Ісуса, але багато.
Посеред піску граються двоє дітей. Зовсім малих діточок. Років по два. Один з них Сашко, а інший – Колюня.
«Ти мене вбив. Не можна вбивати письменників.»
Сашко сипле крізь пальці пісок. Він голий.
«Я ж любив її, суку.»
Колюня дмухає на пісок, що сиплеться поміж пальців Сашка. Він голий. Він спотикається й падає у піщаний замок Сашка.
«Мені жаль їх обох.»
Каже старша черниця. Вона вся у чорній рясі – від голови і до ніг.
«Це жахливо.»
Друга черниця сипле сльозою. А потім другою. Вона вся у рясі. У чорній. Від голови і до ніг.
«Ти зруйнував мій замок.»
Двохрічний письменник руйнує замок з піску, збудований однолітком-полісменом. На обличчі гримаса зі злості і люті. Він підіймається на дитячі кривенькі ноги і приймає позу борця сумо.
«А ти зруйнував той замок, який міг бути у мене із Нінкою.»
Капітан у юності стає навпроти Сашка. З його ніздрів йде дим. Десь із неба звучить Monte Carlo Nights.
«Ми повинні їм допомогти, заради милосердного Всевишнього.»
Старша черниця починає повільно крутитися, як балерина.
«Ми таки допоможемо їм, заради Всевишнього.»
Друга черниця починає кружляти також. Вони обертаються швидше і швидше. Аж доки не перетворюються у два чорних дрібненьких торнадо, що здіймають куряву на пісочниці.
«Серце у всіх розбите.»
Літератора збиває із ніг вихором. Він падає у пісок і пісок залітає йому у вуха, у ніздрі, у очі, липне до губ.
«Але я знайшов твого вбивцю і покарав його. Я побачив його у дзеркалі.»
Капітана відносить вітром. Той падає і заривається головою в пісок. Пісок падає йому на сідниці і спину.
«Ви не знаєте вбивці.»
Кричить старша черниця і зупиняється. Її ряса подерта у клоччя і крізь те чорне шмаття видно ще пружні стегна і груди. Вона аж заходиться з реготу.
«Ось вам.»
Молодша монахиня здирає із себе рештки подертої ряси і в її руках з’являються два пістолети. Вона жбурляє їх у пісочницю перед дітьми.
«Ось він. Я довго його хотів.»
Сашко підіймається і біжить до пістолета. Перечіпляється, підіймається і знову біжить. Очі його дивляться лиш в одну точку. В ту, на якій лежить пістолет.
«Цей мій. Мій.»
Колюня вистрибує із пащеки піску і щодуху рветься вперед. Пивне пузо йому не мішає. Йому тільки два.
Чутно вистріли. Звуки лунають водночас. Два маленьких дитячих тільця падають на пісок, що всмоктує в себе багряну вологу. Ані поруху. Лиш пісок.
«Похоронимо їх.»
Монахиня з пружними стегнами і грудьми вигрібає пальцями яму в піску. З лоба спадають краплини поту.
«Набридло чути і бачити душі померлих.»
Гола черничка стає навколішки. Жменями набирає пісок і висипає поряд. Друга ямка все глибшає.
Саме тут і спускається з небес Головний Детектив – Боженька. Він усе бачить і чує. У нього довжелезна, до п’ят, молочного кольору борода. На ньому пальто, як у Шерлока у виконанні Бенедікта Камбербетча. Боженька знаходить усіх винуватців і карає їх.
Він дістає батога і до смерті гамселить ним по тілу монахинь. Зариває їхні тіла у пісок. Поряд із ними зариває тільця дітлахів і вириває ще одну яму – аж до центру Землі. Бере пістолет і стає на краю тої ями. А тоді стріляє у власну потилицю.
До сонця летить зграя ворон. Зграє все росте і росте. Аж доки не закриває і сонце, і чверть неба, і половину неба, і ціле небо. У жодної із ворон нема крил.