“Від слави в славу”

(Петро Шкраб’юк. Пробудились серед ночі, або Преображення людське. – Львів: Місіонер, 2018. − 248 с.)

Не знала, чи писатиму про цю книгу. Про такі книги писати важко, бо належать вони до історій душі і − хоч це сприйметься як красива метафора − не лише розмовляють з тобою, а і слухають тебе. І все ж ключ знайшовся. І підказала його сама мова: освіта, освічений − той, кого вихоплює із мороку незнання промінь світла. Можна вважати освіченою людину грамотну (що вміє читати і писати), а можна − ту, яка розуміє прочитане і написане (і рівнів розуміння у глибокій книзі більше, ніж один). Після пробудження серед ночі можна заснути знову, а можна чувати в очікуванні світанку.
Послуговуючись метафорою мексиканського дослідника Рікардо Піглія, “можна бути читачем-детективом, що не довіряє прочитаному, або ж таким, що прагне повірити прочитаному. Не для того, щоб знайти сенс написаного в книзі, але щоб віднайти сенс у власному існуванні”*. Перед таким вибором ставить читача книга Петра Шкраб’юка.
Її не можна назвати вказуванням шляху до віри (І. Фарина), хоч оповідає саме про такі шляхи. Не можна, бо, доки не відбудеться особиста зустріч, особисте одкровення-осяяння − всі вказування будуть видаватися банальним нав’язуванням. І все-таки “Преображення людське…” здатне уможливити та пришвидшити таку зустріч. З Богом і з собою.
В анотації зазначено, що книга і релігійна, і світська. Слушно, бо ж про мирян (Т. Шевченка, Б. І. Антонича, Ю. Клена, Н. Волошин, С. Навроцького; Ф.Р. де Шатобріана, А. де Сент-Екзюпері, К.С. Льюїса, Дж. Р. Р. Толкіна…) і ченців (св. Франциска, кардинала Е. Меннінга, С. Париллє, Ф. Ляхер…). І їх шлях серед ночі життєвої та творчої, їх пробудження та переміну − інакше кажучи, преображення. Читач помічає переплетіння різних життєвих колізій і творчих взаємовпливів. І розуміє, що ключовим тут є єднальний сполучник “і”, що постулює соборність вірян і всеохопність людської туги за Богом.
Але є ще кілька моментів, на яких хотілося б наголосити. По-перше: внутрішнє художнє оформлення книжки − світлини окремих персонажів авторської оповіді на берегах сторінок. Вони є своєрідними “образками”. Мають на меті глибше торкнути почуття того, хто їх споглядатиме. Посилити зацікавлення у читанні чи поглибити враження від прочитаного.
По-друге, “Пробудились серед ночі…” − книга не завжди лінійна у плині оповіді. Місцями вона нагадує “зібрання творів” (там, де ширше йдеться про творчість якогось автора); часами скидається на енциклопедію (оскільки мова про те, хто кого допровадив до віри, тож спорадично виникають перехресні посилання); загалом, гадаю, рецензовану книгу вибудувано як бібліотеку чи, принаймні, бібліотечний каталог, адже вона охоплює чимало постатей і фактів історії, науки, літератури.
По-третє, “Пробудились серед ночі…” − книга і художня (на користь чого свідчить її стилістика та образність), і наукова (що засвідчує широка фактична база, а також покажчики − імен і географічних назв).
Книга про віру…. Пригадується, в часи моєї аспірантури викладач філософії кинув тезу: наука, мовляв, несумісна з вірою. Заперечила: щоб займатися наукою, треба вірити в можливість осягнути результат і в потрібність цього результату. Пізніше прочитала у Митрополита Андрея Шептицького: “Віра й розум не тільки не можуть бути собі супротивні, а навпаки – вони взаємно одне одному помагають: розум доводить основи віри і, просвічений світлом віри, розвиває науку про Божі діла, а віра увільняє розум від блудів і збагачує його багатьма пізнаннями” (“Життя − мистецтво”, 16 жовтня)**. Варто позбутися поверхового розуміння віри як почуття, бо вона “є надприродним пізнанням правди, актом не тільки Богом даним, але й витвором людської душі, є атомом нашого розуму, а не сліпою згодою на що-небудь” (“Життя − мистецтво”, 13 листопада). Віра не є абстрактна. Вона завжди стосується конкретної особи. Яка або приймає, або відкидає пропозицію вірити.
Для мене лейтмотив “Прпробудились серед ночі…” − слова Андре Моруа: “По суті, найщасливіші хвилини мого життя, короткі моменти захоплення й насолоди були даровані мені тоді, коли любов або співчуття до ближніх відволікали мене від метушливих клопотів про власну персону. Самозабуття солодке, адже у смиренні, якщо воно всеосяжне і вибране з доброї волі, є якась вражаюча надійність” (С. 93-94).
Є підстави замислитися про славу, що від людей, і славу, що від Бога. Не тільки на прикладі персонажів книги, а і у проекції на власне життя. А ще не забувати: людське преображення − не тільки одноразове (миттєве чудо глибокого навернення), а і триваюче в часі людського життя, бо ж написано: “Ми ж відкритим обличчям, як у дзеркало, дивимося всі на славу Господню, і зміняємося в той же образ від слави на славу, як від Духа Господнього” (2 до Коринтян 3:18 ).

______
*Ricardo Piglia. El último lector. − 110 рр. − Р. 85-86. − https://www.lectulandia.com/
**Андрей Шептицький, Митрополит. “Життя − це мистецтво” − http://live-christ.com/ua/knyhy/mitropolit-andre-sheptitski-zhittya-tse-mistetstvo

Надія Гаврилюк,
кандидат філологічних наук,
літературознавець і поетеса (Київ)