Павлюк Ігор. Вакуум. Роман-есе // Київ: Друкарський двір Олега Федорова, 2022. – 280 с.
«Це все — туман.
Світ мертвий без ілюзій!»
Ігор Павлюк
Щойно перегорнула останню сторінку нової книги Ігоря Павлюка «Вакуум». Це психологічно-екзестенційна і незвична за формою викладу думок книга, яка складається із двох частин — роману-есе «Вакуум» та повісті-есе «Останній Сонцепоклонник».
Стиль автора для мене впізнаваний, адже вже знайома із його творчістю завдяки книгам «Вирощування алмазів», «Поза зоною», «Спас», «Буг». Приємно знову зустріти на сторінках книги вже знайомого головного героя — поета, журналіста, пілігрима Андрія Наюка із його особливими віршованими роздумами.
Роман-есе нагадує за манерою оповіді поезію в прозі. І це стає його родзинкою. Так мислити і писати може тільки поет: «Здавалося, було б чути, як пташеня з яйця прокльовується, як шумить від подиху коня волосся поліської відьми… як поскрипує планетна вісь… як падає сніжинка на чоловічу сльозу щастя».
І враз чуєш поскрипування вісі земної; зовсім реальними стають чоловічі сльози, — і ненав’язливо-поетично розвіюється врешті-решт міф, який передають із уст в уста: «Чоловіки не плачуть». І звільняється світ від вакууму байдужості, сльоза випалює заледеніння епохи, а ще хочеться вірити авторові, вірити у те, що сльози щастя реальні.
Письменник не прикрашає сумних і навіть жорстоких реалій сьогодення, у якому є і «пекельний вогонь», і «байдуже болото».
Не оминув автор і одвічної теми конфлікту між поколіннями, розкрив її, зокрема, через призму стосунків героїв роману Петра Калениковича Степанюка та його сина Богдана (Боді), котрий через прагматичне міркування — збільшення земельної ділянки та її оновлення на німецький лад, вирішив викорчувати берези, посаджені колись батьком із нагоди народження доньки (Богданової сестри) та сина (власне Богдана, який і затіяв викорчовування дерев). Це невеликий за обсягом, але інформативний та психологічно насичений епізод, завдяки якому читач наближається до роздумів про різновиди («сорти») болю: «Є, наприклад, солодкий біль, пронизливий біль, той же нестерпний біль, душевний біль, фізичний біль, високий біль, очищальний… святий…».
Використовуючи гру контрастів як літературний прийом Ігор Павлюк, одразу ж пропонує читачеві роздуми про щастя: «Щастя ж (синонім для когось — кайф), здається, буває лише коротким або ж довгим».
Столиця держави часу руїни постає у романі «Вакуум», наче одухотворена істота, у венах якої, однак, пульсує не кров, а конфлікти поколінь, інтриги та парадокси буття живого сучасся. І серед всього цього хаосу і сірості яскраво вирізняється постать поета, журналіста і пілігрима Андрія Наюка, з яким читач може також зустрітися у романах Ігоря Павлюка «Буг» та «Мезозой». І не дивно, адже «Вакуум» — завершальна книга трилогії.
«Трагічна світлість життя людського» ясніє в есеях поетичними вкрапленнями, які збагачують текст, роблять його яскравим, насиченим і неповторним. Саме через поезію оживають і озиваються до нас у цьому творі далекі предки, постає образ того, хто «мотає комету на русий вус».
Різні прояви деградації світу у теперішньому часопросторі оприявлено у романі. Її літописцем виступає Андрій Наюк, який бачить вільне падіння суспільства. Україна — не резервація індіанців, але вона на межі своєрідного апокаліпсису, саме на цьому письменник акцентує увагу читача.
Головний герой твору нагадує нам, що історія пишеться помадою і кров’ю, і пишуть її переможці, а не переможені, і спрацьовує закономірність вищих сил. Це актуально у наш буремний час, коли боремося за свою свободу, державу, автентичність і право на життя. І якщо немає у сучасному суспільстві місця справжньому поетові, то, може, буде місце воїнові?
Сучасний поет мандрує своїм внутрішнім світом у гармонії із рідною поліською природою, а візії/припущення/погляди/відкриття матеріалізує на папері у формі своєрідних філософських замальовок.
Несподіваними у романі «Вакуум» є філософські роздуми про поетів. Чи задумувалися ви коли-небудь над тим, як із поета-лірика (романтика) формується поет-воїн (борець)? Воістину: вони таки ростуть природно, як трава чи алмаз. Цікаве порівняння. А й правда, штучно вирощувати парникових поетів ще ніякий народ не навчився. Хоча, звісно, намагалися виростити «своїх поетів» керманичі штучно створеної держави-утопії, якої нині й на мапі світу не існує.
Крізь призму світобачення і світовідчуття літературного героя Андрія Наюка у романі передано те, як складно наразі людям, високим духом і благородним, котрі опиняються у липкій павутині інтриг сучасся, де перед ними виникає небезпека нівелювання особистості, розчинення у юрмі. Коли духовна пустка стає пасткою, а пастка — пусткою.
Не бракує у романі і містичного, часто автор вдається до роздумів про смерть і вічність, їхню взаємодію, перехід із одного формату буття в інший. Ці розмисли/припущення/візії — неординарні, подекуди навіть жаскі і жорсткі, холодні і гострі, але хіба може бути інакше, коли панує буревій над безоднею?
Чільне місце займає категорія сну як посередника між двома світами, як репетиції смерті.
У романі нема невиправданого оптимізму, зустрічається, радше, певний песимізм, чи чоловічий реалізм без ілюзій і прикрас.
Занепадає суспільний устрій, і справжньою залишається хіба що поезія, але й та вимагає жертовності і крові.
Мінорний настрій «Вакууму» добре віддзеркалюють такі рядки:
«В глибинах вен киплять столітні вина. Росте бузок між краплями дощу. Люблю печаль. Вона якась первинна. Вона сміється, доки я лечу».
Візії літературного героя насичені язичницькими та християнськими образами водночас. Тому то й планида у персонажів із суперечностями. Воцерковлена, фанатично віруюча Гафія Теофілівна настільки далека від Всевишнього, що і смерть не наблизила її до нього, а постійні обов’язкові пости сприймалися вже як дієта. І водночас — поет Андрій Наюк, із його, здебільшого, язичницькими переконаннями і поетичними молитвами все виразніше чув дихання Всевишнього. Така загадкова Планида людини… Але зовсім заховатися від цього світу можливо лише в могилі.
Завершується роман грою світла у душі поета, візіями початку і кінця, рухом вперед і в нікуди, з навігатором чи інтуїцією, яка і є тим прототипом сучасного навігатора, що скеровувала наших предків до темряви чи світла, закривала чи відкривала перед ними старі/нові горизонти безмежного Всесвіту, але тільки пройшовши через вакуум мала шанс народитися нова, інша епоха…
«А життя, як і біль, — загалом вимірюється інтенсивністю, а не формами».
Вакуум плакав, а на читача вже чекала наступна частина книги — фантасмагорична повість-есе «Останній Сонцепоклонник», у якій тема візій/видив/передбачень продовжуються. Думаю, саме тому ці різні твори письменник і вирішив поєднати в одній книзі.
Увагу привертають навіть назви розділів, які ніби описують різні етапи подорожі Сонцепоклонника — від заземлення до повернення.
Автор бачить світло як найбожественішу форму енергії, але на рух світла впливає і одвічна чорна енергія Всесвіту. У слов’ян Богом було Сонце, тобто світло, а людина — його трансформація. Цікава метафізична філософія буття, яка нагадує про наш генетичний код і походження.
Знання, світовідчуття і розмисли письменник передає читачеві опосередковано через призму бачення літературного героя повісті — Гриця Органістого — вродженого Художника, модерного дизайнера. Філософія світла і його руху — перетікання матерії із однієї форми в іншу.
У цьому творі поєднано багато галузей науки та мистецтва — фізику, хімію, психологію, філософію, живопис, графіку, поезію. Особисто мені близькою є філософія тиші, коли «чути, як сміється Всевишній».
Колоритним є образ сучасної поліської відьми Авоськи — місцевої чорної вдови. У творі гармонійно переплітаються реальність, сни, фантазії, містика і магія.
Замість глобального потепління на людство насувається глобальне обледеніння. Тобто байдужість, черствість, омертвіння всього людського і живого на планеті під Сонцем, сама енергія якого теж незабаром може зникнути, чи то пак, хтось ще й прискорює цей фатальний процес.
Сонце швидко гасне, а от причина поки невідома. В образі Сонця — віра, людяність, гуманність, любов — те, на чому тримається світ із давніх давен. Саме над проблемою передчасного швидкого згасання Сонця (життєдайної енергії) працює герой повісті Григорій Органістий.
Контрастні і влучні авторські порівняння: «Сонце — немов умирало від раку». Можливо, цією хворобою для нашої планети, чи навіть для галактики і стало людство? Можливо, саме це прагне сказати автор читачеві, послуговуючись різними літературними прийомами.
Поки люди борються за своє місце під Сонцем, то воно зникає і всі ми опиняємося під загрозою вимирання (духовного і фізичного), але водночас маємо спасіння — як Сонце, одне на всіх — єдину істину — зостатися із Всевишнім, упізнати його серед візій і фантасмагорій буремного сьогодення, розрізнити і у темряві, і у вакуумі, непомітне для людського ока, але близьке і таке потрібне душі Світло.
Частина цієї енергії є у книзі Ігоря Павлюка, яку варто читати поволі, смакуючи, як добре вино, осмислюючи стигле слово і насолоджуючись теплом творчого осяяння.
Євгенія ЮРЧЕНКО
04.09.2022