Наталія Григорчук-Войтко – філолог і педагог, народилася 20 березня 1981 року в селі Снячів, Сторожинецького району, Чернівецької області.
В 2009 році закінчила Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича за спеціальністю «Українська мова та література».
Виросла у справжню майстриню слова, як відзначають літературознавці, слова в її поезії – «справжні перла». Із насолодою читають люди її твори з книжок: «Ступаю тихо на траву» (2008), «Мелодія серця» (2009), «Любові вічний дар» (2019), «Люблю як вперше» (2020), «Ранок і сонце» (2022), «Дорога до ПЕРЕМОГИ» (2023).
Є авторкою віршів серії листівок-присвят Героям Буковини «РЕЧНИКИ ХОРОБРОСТІ».
З 2013 року працює вчителем української мови та літератури в Снячівському ЗЗСО І-ІІІ ступенів, Великокучурівської ТГ. Дипломантка ХХІV загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання” за збірки «Любові вічний дар» та «Люблю як вперше» (м. Одеса, 2023). Член Всеукраїнської громадської організації Союзу Українок Чернівеччини-Буковини (2023) та Національної спілки письменників України (2023). Проживає в селі Великий Кучурів, Чернівецької області.
*
Тривога…
Заплакала повітряна тривога,
Тривожним дзвоном вдарила у вись.
Летять думки молитвою до Бога,
Уже не буде, як було колись…
Злетіли птахи під тривожні звуки,
Чорнилом розтеклися серед хмар…
Похилий дядько в небо тягне руки,
І цінне щось підносить на вівтар…
В цей час зникає посмішка ласкава,
Пришвидшено у грудях серце б’є.
І чується – Усім ГЕРОЯМ СЛАВА!
Навіки слава, що вони в нас є!
*
ТОБІ – ВОЇНЕ!
(Від дружини ТОБІ – ВОЇНЕ!)
Мені казали – час лікує рани,
Казали ті, хто ран таких немає…
Ні, час – не лікар, вішає кайдани,
І дуже довго так у них тримає…
А я несу до вічного спочинку
Несу тобі лампаду у долонях…
З життя раптово вирвав хтось сторінку,
Лишивши слід у серці і на скронях.
А я іду, дощем змиває тугу,
Змиває сльози на твою могилу…
Війна намалювала чорну смугу,
І душу мою сумом оточила…
А я з тобою тихо пошепочу,
І ти на фото весь такий красивий…
В минуле час вернути дуже хочу,
Та час на часі геть несправедливий…
*
Герой Буковини
Пам’ять не стерти ніколи,
Пам’ять живе наяву.
В пам’яті хлопці-сокОли,
Ті, що пішли в ЗСУ.
Нас захищають собою,
Мирний дарують нам сон.
Гордо звемо їх – герої!
Гордо звучить в унісон.
З болем провадим до неба,
Ворог не знає межі…
Що ж тобі, вороже, треба???
Нащо ж ти гостриш ножі???
Землю тобі не зітерти,
Землю тобі не дадуть
Ті, що у смерті – безсмертні,
Ті, що попереду йдуть…
*
Нашим ВОЇНАМ!
Минає рік як з нами вас нема…
Сумує день…Сумує мама й тато.
А за вікном застужує зима…
Не може серце біль таку прийняти.
Найкращі хлопці – месники життя!
За рідний дім ви полягли звитяжно.
Лиш ворогу не буде каяття,
За те, що юність знищив легковажно.
За те, що вічна туга матерів,
Ніколи не обернеться на радість.
За те, що син так вирости хотів
І бути татові опорою на старість…
За те, що сиві хмари над селом,
І вічний смуток у дружини в серці.
За те, що незахищена крилом,
Вдовою відбивається в люстерці…
За те, що не пригорнеться сестра,
І брат руки вже не потисне брату…
За те, що не цвістиме їм весна,
Не буде каяття убивці-кату…
*
Після бою…
Після бою вернулись не всі…
Посідали в окопах глибоких.
Затремтіли цигарки в руці,
І зубами стиснулись жорстоко.
Чути грім… Він летить до землі,
Тут був дім, тут дитинство буяло.
Обірвалось життя на селі,
У ворожих вогнях догорало…
– Як ти, друже? – почулося десь…
І цигарка погасла між пальців.
– Все гаразд! Щось я змучений весь,
Трішки ляжу… До бою вже вранці…
Повернулися з бою не всі…
*
Кортеж…
У супровід – кортеж… Везуть тебе додому.
Оркестр тягне сум, заплакані жінки…
Не так ти мав вертатись, наш воїне невтомний,
Тобі не мали нести із “пам’яттю” вінки.
Стягнуло небо хмари і дрібно задощило,
Кленовий лист кружляє під музику сумну.
Тобі ж дарунком стали тепер небесні крила,
І понесли далеко в країну неземну…
Вклоняємось наш сину, наш воїне і брате!
За волю України ти впевнено стояв…
Ось, тільки посивіла ще дуже рано мати,
І батькове обличчя довічний сум пройняв…
*
Прийде Різдво…
Прийде Різдво… Ти чуєш, мамо?
А я в окопі край села.
Тут піниться усе туманом,
Зима вже й снігом намела…
А пам’ятаєш, як в дитинстві
Колядувати бігав я?
Додому приносив гостинці,
І за столом – уся сім’я…
Мені ж так хочеться до хати,
Куті набити повен рот.
Шукати щось в кишені тата,
Що переповнена щедрот.
Влягтися з котиком на постіль,
Як він й собі ловити дрім…
Як хочеться хоча б у гості,
На Коляду вернутись в дім…
*
Немов із пекла…
(Із болем на серці, містам масованого ракетного удару по Україні –
Львову, Києву, Дніпру, Харкову, Запоріжжю, Одесі (29.12.2023 р.)
Над Україною повисли нині дрони,
Тривога не стихала цілу ніч.
Летять залізні мічені дракони,
Немов із пекла… Пекло ж – потойбіч.
Село і місто закурилось димом,
Вогонь жере будинок на межі.
А люд під пильним оком серафима,
Спускається у темні бліндажі.
Повисли дрони міткою страшною,
Не видно сонця – хмари воскові…
Почувся крик за другою стіною,
А значить – всі живі…