Дослідник творчості Уласа Самчука, зокрема його невідомої епістолярної спадщини, рівненський письменник Віктор Мазаний з′ясував, що у Сполучених Штатах Америки проживає… похресник класика української літератури Уласа Самчука. Чи може таке бути? Справжнє відкриття! А за цим – друге здивування: похресником є астрофізик, головний науковець дослідницьких програм Центру космічних польотів імені Годдарда NASA США (NASA Goddard Space Flight Center), 77-річний Теодор Костюк – син видатного українського літературознавця-емігранта Григорія Костюка.
«…В УЛАСА САМЧУКА ХАРАКТЕР БУВ РОДИННИЙ, ВЕСЕЛИЙ»
– Улас Самчук так описує першу зустріч із вами у книжці «Плянета Ді-Пі»: «Мама держала його, дуже маленького й делікатного, на руках, побачивши мене, він так радісно до мене розсміявся, що це одразу зробило нас добрими приятелями». А які ваші найраніші спогади про Уласа Самчука?
– Улас Самчук, дядя Улас, був мій найближчий друг у мої перші свідомі роки. Він мене водив в ліс, бігав зі мною і забавляв мене. Я пам’ятаю ще тепер прогулянки в лісі і в полі, де ми збирали квіти моїй мамі. Він змагався бігом зі мною (і переганяв мене), аж поки мені не стало 17 років…
– Він у цій же книжці згадує день вашого хрещення: «Ще раз став кумом… На цей раз Тодьо (так називали свого первістка його батьки – Авт.). Похресник вже трохи переріс, йому ось півтора року, «на руках» держати не випадає, тому він стояв на дзиґлику весь розгублений, не розуміючи, чого від нього властиво хочуть… За куму – концертна та оперна співачка Ганна Шерей…».
– Такі пізні хрестини були викликані тим, що тоді, у Німеччині, коли я народився (12 серпня 1944 року – Авт.), наша сім′я була в таборі переміщених осіб, ще йшла війна і батькам було не до того… А пізніше час прийшов. Моя хресна Ганна Шерей була дуже близька мені. Як рідна нашої родини. Вона і її чоловік Василь завжди святкували головні свята з нами. Вражаюча співачка – і виглядом і голосом. Вона виступала на багатьох вечорах, концертах і в операх в діаспорі. Я її відвідував в будинку перестарілих на півночі Нью-Йорку в її останні роки. Щорічно буваю біля її могили на Українському цвинтарі святого Андрія в Нью-Джерсі.
– Ваш батько у спогадах зазначає, що була і ще одна хресна…
– Та це ж письменниця Докія Гуменна! Вона часто гостювала у нас у Нью-Йорку, а ми – в неї. Її квартира була заповнена книжками. Я думаю, більшість з них – це її, бо вона їх тоді сама видавала. Книжка, яку я пам’ятаю, тоді була «Велике Цабе». Це мені, восьмирічному, дало ініціативу написати й «видати» кілька екземплярів своєї книжки – «Маленьке Цабе»: я їх сам друкував на машинці, складав, ілюстрував (на жаль, жодного примірника не збереглося). Вона також мене вчила руханку очима, щоб поліпшити зір.
– У «Зустрічах і прощаннях» ваш батько пише, що Улас Самчук «мав талант глибоко бачити, відчувати і розуміти дитячий світ»… Очевидно, він такий висновок зробив, спостерігаючи, як Самчук спілкується з Тодьом?
– Коли ми жили в Нью-Йорку, дядя Улас (він вже мешкав у Торонто) приїжджав до нас в різних справах, зокрема, на з’їзди об′єднання українських письменників «Слово». А як мені було 12 років, то мене батьки відправили в Торонто на ціле літо до нього. Хресний мене познайомив із Торонто і квітами, які він плекав на своєму городі. Я тоді заразив дядю Уласа рибальством і дружба продовжилася.
Я відвідував його влітку декілька разів і ми їздили рибалити на Онтаріо. Потім, коли я навчався в університеті в Сиракуз (штат Нью-Йорк), – це десь 200 миль від Торонто, – і мав друзів в Торонто, я приїжджав частіше.
– Улас Самчук приносив гостинці? Чи зберігаєте щось із них як реліквії?
– Щодо гостинців не пам’ятаю, але я маю всі його книжки.
– Які з них сподобалися найбільше?
– Його твір «Волинь». Це як його автобіографія, і хоч я читав цей роман вже давно, проте і досі пригадую, як важко малому було виростати в селі в Україні… Його опис про період війни, таборів мене також цікавили. Звісно і «П’ять по дванадцятій»…
– Ви бачилися з ним, будучи вже у зрілому віці?
– Улас Самчук приїжджав на моє весілля в липні 1970-го. Після мого одруження я рідше зустрічався з ним. Десь, може, наприкінці 70-тих років він відвідав Нью-Йорк і моїх батьків в Нью-Джерсі. Ми жили біля Вашингтону, і я поїхав до батьків, забрав його до нас, а тоді через Меріланд і Вірджинію поїхали на море ловити рибу. То, здається, була наша остання зустріч.
– Листувалися ви з ним?
– Листування було, але небагато. Я завжди писав йому, коли повертався додому після гостини у нього під час канікул. А, наприклад, 25 квітня 1973 року я повідомив, що закінчив писати дисертацію і захистив її, переміг в одному конкурсі, який дав можливість зайнятися дослідницькою роботою – я подався тоді Goddard Space Flight Center. Пізніше вже присилав йому листівки із різних місць, в тому числі і з Європи.
– У листі від 25 липня 1966 року він написав, звертаючись до свого похресника: «Ти був завжди моїм близькім, добрим другом і сином»…
– Так… Ще він завжди повідомляв, коли висилав мені свої книги. Наприклад, 16 січня 1979 року йшлося про «На коні вороному». У цьому ж листі писав, що вийшли його «Живі струни» (про бандуристів) й обіцяє мені подарувати екземпляр, а також очікує публікацію «Слідами перших», «Моя границя», і що працює над книгою про табори переміщених осіб Ді-Пі, МУР (Мистецький Український Рух). Обіцяв там і мене згадати…
– Як бачимо у фрагменті про хрестини, він це виконав…
– Він висловлював також своє задоволення, що його похресник працює «у дуже цікавій ділянці нашого Всесвіту». У листах він нерідко був жартівливим…
– Саме ця риса зближувала його із звичайними людьми…
– До того ж відзначу його товариськість. Умів зрозуміти і описати людський характер, спілкуватися із людьми різних поглядів і різного рівня, – від дітей до професорів. Звичайно, він був популярний і завдяки своїй творчості.
– Певна річ, ви були знайомі і з його дружиною Тетяною…
– Так, я в них проживав два літа. Ми спілкувалися, але на більш поверховому рівні, не активно і не так часто, як з дядею Уласом. Після його смерті у 1987-му я раз відвідав її в пансіонаті для старших сеньйорів імені Івана Франка біля Торонто, де вона проживала.
– У чому секрет такої довголітньої дружби вашого батька з Уласом Самчуком?
– Мій батько шанував його літературну творчість, розум, працю з ним в письменницьких рухах – МУР, «Слово». Їхні погляди співпадали, а головне в Уласа Самчука характер був родинний, веселий. Як і мій батько, він умів пристосовуватися до різних людей, хоч мій батько був більш серйозний.
– Чи не виникала у вас ідея відвідати село Дермань на Рівненщині, де народився Улас Самчук?
– Хотів, але… Коли бував в Україні, то все не мав часу… Надіюся, що ще буде нагода для цього. Мені лише вдалося побачитися із родичами.
– Їх багато?
– Вони є у Кам’янці-Подільському, Слов’янську… Є родина в Харкові з боку батька: двоюрідний брат Леонтій Місюк, двоє двоюрідних сестер Валентина і Наталія – з родинами. У столиці України із донькою Катериною мешкає далека родичка Надія Баштова (з Боришківців) – працює Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. Вона відповідає за архів мого батька і добре знає всіх моїх хресних та їхні праці й українську літературу.
– Якою є ваша сім′я?
– Я і моя дружина Олександра (Леся) Добрянська (вчителька англійської мови і літератури, вона із Західної України), дітей не маємо, є родина по її лінії – її брат Роман (лікар), племінники: Лариса та Марко – теж лікарі, Роксоляна – мисткиня.
«ІВАНА БАГРЯНОГО Я ОСОБИСТО ЗУСТРІЧАВ»
– І ще один ваш хресний – Юрій Шевельов – у листах до вашого батька неодмінно розпитував про вас і передавав вітання… А у 2008 році на конференції, присвяченій його пам′яті, ви виступили із доповіддю про нього «Спогади про хресного батька як людину»…
– Це був поважний літературний вечір. Я, демонструючи знімки, згадував і описав мої особисті і родинні зустрічі з ним протягом мого життя – від його праці з моїм батьком при створенні МУРу в Німеччині і до моїх візитів до нього в його останні роки. Я згадував його характер, його як мовознавця, любителя мистецтва і культури, як гурмана, його любов подорожувати по світу, його родинні спілкування і жарти з моїми батьками і нашим котом Мурком, його одержання премії Антоновичів (з моїм батьком) і Народної Премії України, й останню зустріч з моїм батьком 8 травня 2000 року.
– Кого ще із письменників з оточення вашого батька та Уласа Самчука ви знали?
– Змалку багато кого… Я не пам’ятаю всіх…
Івана Багряного я особисто зустрічав, коли він приїжджав до Нью-Йорка на з′їзд «Слова» і до нас. Я тоді був ще не досить дорослий, але пізніше читав його «Тигролови» з приємністю.
Леонід Лиман – з батьками дружив, разом проводили час щотижня в Центральному парку. Він з нами, дітьми, бавився. Пізніше працював господарем-доглядачем будинку Української Вільної Академії Наук. Він був дуже тихою, спокійною людиною.
Іван Керницький – гуморист, добрий друг Миколи Понеділка. Вони були майже завжди разом.
Лариса Онишкевич – письменниця, дійсний член УВАН. Знавець творчості Володимира Винниченка, вона перебрала головування у Винниченківській комісії УВАН після мого батька. Батько її шанував. Вона живе в штаті Меріланд, де і ми.
Остап і Марта Тарнавські – Остап очолив «Слово» після мого батька. Марта була великою прихильницею мого батька. Він її дуже поважав. Вона писала статті про нього і виголосила доповідь з нагоди 110-річчя з дня його народження. Відійшла у вічність минулого року…
Микола Понеділок – був веселий в товаристві. Я бачив його на літературних зустрічах і коли він виступав на вечорі, присвяченому 60-річчю мого батька.
Зустрічав я на спільних заходах письменників Василя Барку, знав Тодося Осьмачку.
– Кажуть, дивакуватий був чоловік – Осьмачка…
– Я чув і знав про нього ще змалку, але найбільше його запам′ятав, коли мені було десь 15 чи 16 років. Ми жили в пивниці будинку офісів, який батько доглядав, – це була його платна праця. Якось будинок вже був зачинений, я сам вдома. Чую дзвінок в головні двері. Біжу, бачу чоловік стоїть з великою валізою. «Я – Тодось Осьмачка», – каже і рішуче заходить. Ми так і познайомилися з ним, і він в нас (у двокімнатній квартирі) жив декілька тижнів, а паки книжок його перекладу Шекспіра – ще довше…
Тато в своїх спогадах «Зустрічі і прощання» (том 2) описує історію Осьмачки…
Карпенко-Криниця (Петро Горбань) з′явився в нас вдома так само, як і Осьмачка, тільки без валізи, пак книжок і, може, не на так довго. Я його і про нього нічого не знав, так що був більш обережний його пустити…
Були в гостях у батька з України письменники – Іван Драч, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Юрій Покальчук, В′ячеслав Брюховецький.
– Відомо, що українським письменникам жилося непросто за океаном. Як вони долали життєві, побутові, видавничі труднощі?
Всі десь підробляли… Більшість бідно, скромно жили. Я не впевнений, чи Докія Гуменна працювала поза літературою. Жила з гонорарів за публікації, продаж книжок.
Мій батько на своїй посаді був зайнятий здебільшого ввечері. Решту часу присвячував літературній роботі. Моя мама мала постійне місце праці.
– Ваш батько входив у Комітет будівництва пам′ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні, Улас Самчук був членом журі його конкурсу. Не пригадуєте, як опікувався цією справою батько?
– Пригадую. Батько клопотався дуже. Він наполягав, щоб Олександр Архипенко був скульптором пам’ятника. Але Архипенко не хотів змагатися і не подав проєкт. Журі вибрало проєкт Мола (Леоніда Молодожанина – Авт.). Відкриття 27 червня 1964 року було фантастичне. Я ніколи не бачив так багато українців, які маршем проходили по вулицях столиці США… Повний опис цієї події є у другому томі батькових «Зустрічей і прощань».
«НА МАРСІ ПОВЕРХНЯ, ВОДА І ТЕМПЕРАТУРА ТАКА, ЩО ДОЗВОЛЯЄ ЛЮДИНІ ВИЖИТИ…»
– Коли ви вирішили присвятити себе вивченню космосу?
– А я й не вирішував. Це сталося майже випадково, наче так було суджено.
– І ваші батьки поставилися до цього «випадкового» вибору…
– …із приємністю! Мої батьки ніколи не пробували скеровувати мене в якийсь професійний напрям.
Я цікавився астрономією, наукою про нашу Землю, про її існування в Сонячній системі. Ще в 1957 році (інтернаціональний геофізичний рік, International Geophysical Year) я відповідав за виставку нашої школи, присвячену такій темі. Це мене заанґажувало і привело до вивчення фізики, хімії…
Спочатку не було нікого на цьому шляху, хто б мене вів, а згодом з′явилися співробітники, шефи, а потім навіть знані науковці.
– Хто був для вас зразком?
– Правду сказати, не існувало якогось одного прикладу, а було багато знайомих фізиків, астрофізиків, серед них Нобелівський лауреат Чарльз Таунс (Charles Townes), Карл Саган (Carl Sagan) – мій і його батько були земляками, – та інші.
– До речі, якою була найбільша мрія Карла Сагана? І чи здійснилася вона?
– Багато його мрій здійснилися, але головна – знайти життя поза нашою планетою – поки що ні.
– Ви не хотіли стати астронавтом?
– Ні. Я навіть пізно почав літати… Мій перший політ був з Лесею – пошлюбна подорож. Коли виникала потреба летіти на конференції, до обсерваторій тощо, то довго не міг спокійно переносити перебування в повітрі, але з часом звик…
– Зустрічалися ви із астронавтами українського походження – Керол Бобко, Робертою Бондар, Брюс Мельник, Джудіт Рєзнік, Гайді Стефанишин-Пайпер?
– Із Гайді Стефанишин-Пайпер – так, навіть в посольстві України в Вашингтоні декілька років тому. Вона тут також брала участь в заходах із нагоди 60-річчя першого польоту людини в космос – через платформу ZOOM проводила зустріч із діячами космічної сфери, включно із новим директором української космічної агенції Володимиром Тафтаєм.
Гайді добре спілкується українською мовою і пишається своїм українським походженням.
– Якісь «космічні» події не давали вам привід для зустрічей із президентами США?
– Особистих зустрічей із президентами США не мав. Були поверхові зустрічі з деякими конгресменами, сенаторами, і діячами в Конгресі на українсько-американських заходах. Я був присутній у Білому Домі, коли президент Клінтон зустрічав президента Кучму. Я мав декілька зустрічей і розмов із Кравчуком, а також із Ющенком, як він ще був прем′єром.
– Із Михайлом Яримовичем ви знайомі (українець із Підляшшя, один із керівників NASA, очолював проекти створення орбітальних станцій для міжпланетних польотів – Авт.)?
– Так. Я його знав більше як керівника аерокосмічної компанії, як голову міжнародної професійної організації і як діяча в українсько-американській громаді.
– А з Ілоном Маском?
– Особисто його не знаю, але компанії, які він очолює, передбачають здійснити «його фантастичні наміри налагодження польотів на Марс».
– Чому саме на Марс? Чи не пов′язуєте це із вашим відкриттям явища природного лазера СО2 в атмосфері Марса?
– Марс є планета в зоні орбіти навколо Сонця, де може існувати рідка вода, необхідні обставини для розвитку життя, яке ми знаємо. Атмосфера Марса була в минулому більш густою і тому більш теплою, бо елементи, з яких складаються живі клітини, існують по цілому космосу, тому Марс має або мав всі потреби для розвитку й існування «життя». На Марсі поверхня, вода і температура така, що дозволяє людині вижити можливими способами.
Атмосфера Марса складається з 95 % вуглекислого газу. Лазери вуглекислого газу є одними з найбільш ефективних, існують в природі на Марсі і Венері. Але ці дослідження не пов’язані із проєктами польотів на Марс.
– Я читав книгу «Марсіанин» Енді Вейра і майже повірив, що в реальності такий політ може відбутися…
– Дещо так, але це роман.
– Ваш друг Джим Грін брав участь у створенні фільму «Марсіанин». Він був просто консультантом чи щось змінив у сценарії?
– Я не знаю, але, я думаю, він радив і пояснював, що може відповідати реальній фізиці і хімії та технічним можливостям.
«…ВСІ НАШІ КЛІТИНИ КОЛИСЬ БУЛИ МАТЕРІЄЮ ЗІРОК»
– Інші планети нашої Сонячної системи є перспективними для освоєння землянами?
– Крім Марса, немає, але є місяці: нашої Землі, а в далекому майбутньому – деякі місяці Юпітера і місяць Сатурна Титан, який має атмосферу та обставини, подібні до ранньої еволюції Землі. У Титана – розмір планети, а гравітація трохи вища від земної. Люди би прибавили десь більше половини ваги на його поверхні…
– Може статися так, що людству доведеться десь подітися, і тоді новою «адресою» буде, наприклад, Титан?
– Якщо люди виживуть ще міліарди років, то мусять тікати із Землі. Еволюція, яка триває на Сонці, приведе його до розширення. Воно стане «червоним гігантом» і наша планета опиниться в гарячій атмосфері Сонця. Мусимо тікати або на Титан, або на подібні планети інших зоряних систем.
Атмосфера Титана складається більшістю з азоту, як на Землі. Тому, що Титан десь у 10 разів далі від Сонця ніж Земля, він дуже холодний, і кисень може існувати тільки в рідкій чи замерзлій формі (вода, лід), а озера, хмари і дощ складаються з рідких вуглеводневих газів метану і етану. Це все може змінитися, якщо Сонце наблизиться до Титану.
– Що дають науці дослідження атмосфери, погоди на інших планетах?
– Атмосфери планет пройшли і проходять різні періоди еволюції: впливи Сонця, гравітації, обертання. Вивчення їх як прикладу поліпшує розуміння нашої атмосфери і її еволюції. Це дозволяє пристосовуватися до довголітніх змін нашої атмосфери і обмежити зміни загрозливі.
– Назвіть сьогоднішні ваші особисті пріоритети в освоєнні космосу.
– Це дослідження, спрямовані на пошук життя поза Землею, детальне вивчення характеристики планет поза нашою Сонячною системою – маємо знайти іншу землю для далекого майбутнього людського покоління.
З астрофізичного погляду – дослідження перших моментів створення космосу і його колосально енергійних об’єктів, використовуючи грандіозні телескопи, наприклад Джеймс Вебб космічний телескоп (James Webb Space Telescope), і земні (30-ти метрові і більші) телескопи.
– Одного разу я дивився у нічне небо через телескоп, який розташований біля райцентру Андрушівка Житомирської області, і був вражений тим, як виглядають зорі… І тоді я згадав слова видатного українського астронома Клима Чурюмова: «Ми всі – діти зір…».
– Клим Чурюмов був мій добрий друг…
Стосовно його вислову… Ядерний горючий процес в зорях і їхнє знищення (вибухом) творить атоми і молекули, з яких міжзоряні хмари (пил), сонячні системи, планети і все інше складається. Подальші хімічні процеси вживають світло з зірок. Таким чином, всі наші клітини колись були матерією зірок…
– У справі освоєння космосу що люди мають вирішити за 20, 50, 100 років?
– Відповідь на це питання може бути не однозначною. Але головне – освоїти і охоронити «космос» нашої планети і її майбутність. Технологічні досягнення прийдуть. За 20 років люди будуть на Марсі. За 50 років може тут з′явитися колонія. Освоюватимуть Місяць. А за 100 років – тільки Бог може передбачити… Це все досягнемо лише тоді, коли будемо застосовувати знання, здобуті в процесі дослідження планет і космосу з метою збереження клімату, води, і власне середовища Землі, яка дає нам можливість вивчати наше існування і майбутність в безмірному Всесвіті.
Всі досягнення залежать також від зв’язків між людьми, державами. На жаль, людська історія не така передбачлива, як народження і смерть зірок…
Віктор Мазаний.
м. Меріленд (США) – м. Рівне.
Фото автора, із архіву Теодора Костюка та сайту NASA.
На фото (зліва направо): Юрій Шевельов, Теодор Костюк, Григорій Костюк, Улас Самчук.
Пам′ятник Уласу Самчуку у Рівному.