Дивився тобі вслід. Довго, довго, хоч ти була вдома. Промчали автобуси, і хтось зі стрічних вітався. Хотілося йти. Йти, йти. До тих осокорів, де шум греблі, де Білий берег над Стрипою. Але я в інший бік вирушив – на захід, щоб обійти пагорби, долини й зустріти тебе біля хатнього порога.
Сьогодні (бодай хоч сьогодні) мав би уникнути наглядацького середовища. Загадав без якихось спотикань, нестримно. В мене, мабуть, посердитішали очі. Карали їх уже. Карали за те, що голубими були, з юначою непокорою.
Падав дощ. Пошкоджене око заплило, і кроки сповільнились. Ступаю по залізничних шпалах. Мабуть вже година минула, а то й більше. Я промок. І дивно, що нога наче позбулась частої знемоги. Можу йти і йти.
Здається, хмари розвіюються, може, й випогодиться. До мокрих шпал доторкнеться теплінь, і заяснішають від сонця околиці. А поки що стеляться для мене рейки і шпали. Скільки ж то ми, в’язні, перенесли їх і поклали в мерзлоту. А скільки підняли паровозів, які знемагали в кіптяві і лайливих окриках.
Якби хто побачив мене, недобре щось подумав би. А я бачив тебе. Бачив і чув. Завтра – неділя. Якби ти йшла такого дня з сином, а я зустрів тебе, то на все життя мав би врочистий спомин.
За плечима прогуркотів поїзд. Коли глянув йому вслід, то побачив терну кущ. І здалось, що вся околиця заспівала “Цвіте терен…” У тій пісні є і від нашої долі. А ось на узбіччі – калина. Червоніють кетяги. Невже хтось схоче їх обірвати? Прийдемо знов, а їх не буде. Їй-богу, жаль.
Випогоджується справді. Я вже наблизився до криниці. Мабуть, залишеної, з покритими мохом цямринами. А трохи вище – дуб і лавка. Хутір у діброві Гаї. Хутір і дуб Івана Богуна. Йому не менше чотирьохсот років. Половину дерева вітер зчахнув. Яке міцне листя, листя з дивовижними окрайцями! Беру зі собою. Гарно ж тут – бути б і бути б.
Потрапив на чиєсь подвір’я.
– Здоров’я вам і добра!
– Дякуємо за те, що бачимо вас у себе.
– Добродію Андрію, як почуваєтесь?
Пощастило ж як. Розмовляю з Андрієм Савицьким. Мав зустрічі з ним у редакції зборівської газети. Він багато розповідав про Козацьку могилу, сутички з поліцією біля неї, про інші, як він називав, патріотичні здвиги молоді, каральні судові процеси. Я писав про це, і були публікації в журналі “Україна”, збірнику “З орлиного племені”. Та й зараз він вийняв із шухляди мої “Квіти на постаментах”, гомонів, гомонів разом із дружиною. Зраділи.
А мені треба вирушати. Насамперед, зізнався, до Польщі й домовитись, аби не давала перепусток для спекулянтів. Потім виказати Німеччині її гріх: під час війни прив’язувала до Богунового дуба коней, і вони дуже згризли його.
Вийшов на шлях. На автобусній зупинці побачив пастуха з вівцями – мозаїка. І її вже відколупують. Треба вдивлятися, бо вціліле зображення двоїться в очах. Двоїться авто, що наближається. Людина за кермом впізнає людину на зупинці, бо небагато часу минуло, як авто доторкнулося мене на переїзді і спричинило велику прикрість. Сьогоднішня зустріч закінчилася тим, що я приїхав аж до хвіртки, де розкошує наша калина.
У серці музика звучить – музика літніх околиць і вражень. Дуже хочеться, щоб ти знала про них. Знала і берегла листя Богунового дуба.
Для сина, для його колиски.
Не ділити нам долі окремо,
від людей не ховати причин,
Ми Юрасем його назовемо,
бо ж ось-ось в нас народиться син.
Він уже є. Він з нами, з музикою серця. І не зазнає наглядацьких принижень. Геть охриплі, несамовиті гудки паровозів, колеса яких застрягли в мерзлоті! Ми з тобою, голубко рідна, сповнені життя.
Чи надовго?
Колись, колись скажемо, відповімо.
Григорій Радошівський.