В оркестрі літ не затихає пісня

Кремінь Д. Сива райдуга: книга віршів, есе і роздумів. К: Ярославів Вал. 2024-512 с.

Почнемо з сумної ноти. Вітчизняний літературний мартиролог, на жаль, постійно поповнюється іменами відомих в красному письменстві: Петро Скунць, Степан Пушик, Борис Демків, Леонід Талалай, Роберт Третьяков, Борис Нечерда… А ще згадаємо про Ігоря Римарука, Миколу Рачука, Михайла Левицького. І найприкрішим є те, що їхні вірші та поеми після відходу творців у засвіти залишаються невідомими для читачів.

Книга-триптих «Сива райдуга» Дмитра Кременя – приємний виняток. Оскільки це видання починає поетичний розділ, то і почнемо з висловлення думок про лірику, правда, не бачимо тут необхідності ділити цей доробок на громадянські, філософські, пейзажні та любовні твори. Вже хоча б тому, що ці мотиви часто-густо перегукуються між собою і зараховувати той чи інший текст до певного ґатунку було б безглуздо.

Приклади? Будь-ласка! Візьмемо, приміром, вірш «Повернення Івана Франка». Написанка з культорологічним ухилом – зразок філософської лірики. «Поетів не  оплакують. Вони ще за життя оплакані доволі». Але поряд з цим маємо і вияв громадянськості.»: «Вік живи й роби аж поки прах потягнуть до музею і аравійських дюн горби тобі у ноги упадуть, Мойсею?». У вірші «З дитинства» переплелися громадянськість та пейзажність. (І таких прикладів вистачає, коли погортати цей об’ємний фоліант)

Тому й переконані, що варто наголошувати на окремих аспектах виражальності, бо про справжність поетичного таланту багато промовляють літературні тропи, згадки про « мешканців» видання, кольорові екстраполяції, слововияви та формотворчість.

Цікавинки, зрозуміло, існують в літературних тропах, котрі неможливо уявити без порівнянь, епітетів і метафор. Щодо перших, то вони є неоднорідними. Бо маємо порівняльність зі сполучниками і без них,що своєрідно їх поєднує наявність та відсутність цієї частини мови. Ефекту в позитивному розумінні означення додають також поєднання іменників з іменниками.

А тепер від теоретичних стверджень перейдемо до конкретних текстів. І, звісно, тут не можемо обійтися без сполучників типу «як», «мов», «наче», «ніби»: «Молодими, як зорі, очима ми вдивлялися в зоряний світ.», «Ти знов мені болиш, неначе рана», «Доле, мов глаголина табличка». Образність заворожує й тоді, коли уже згаданих сполучників немає: «А наша вічність – лиш масштабний мізер», «Кургани – золота розплата за літа минулі», «Ти – боління моє, ти нещастя моє». Цей троп побутує  і тоді, коли зливаються  сполучники: «Той час – мов спалена стерня» «Мов труби єрихонські – журавлі»», «І білий сніг – як білі сторінки». Приваблюють й тропи на кшталт: «павук-бомбовоз», «птахи-самовбивці», «синки-центуріони…», «нетяга-козак», «місяць-молодан», «дворучки-пилки»

Літературотропність Дмитра Кременя позначена епітетами, які умовно ділимо на дві частини. Бо з одного боку взорування натрапляє на звичності типу «добрий час», «дальня путь», «межа епох», «дикий сад», «трави сонні» А з другого? Перед усіма постають неочікуваності з авторською барвою: «осонцене скло», «галантне літо», «ескадра вічних бід», «крила скорботи», «безмежна лижва», «поле химер». Ці дві частини одного тропу взаємодоповнюють одна одну і по-своєму свідчать про небуденність поетового мислення.

Неординарність віршодрукування підкреслюють й метафори: «Милу сиву райдугу кохану знову намалює ранок наш», «Століття волають гіркі із  ріки», «Ціла флотилія човнів пливе у ніч і з наших днів» (Коли читаємо ці та інші подібні висловлювання, то все більше мислиться про те, що літературні тропи – важлива складова поезомовлення).

Через це такими закономірними виглядають  порівняння, епітети та метафори у деяких згадках про «населення» книги. Адже у рядках про рослини і дерева, звірів і птахів, зірки та небесні світила є чимало вдалих рядків: «А з ночі крізь спів ковили вершники і як поторочі, летіли німої імли», «бо Шевченкова липа не всохла, бо Шевченкова липа шумить», «І я серед козацького народу сідлаю тут у китицях …», «Нелякливі,неримські  гуси тут од відчаю не закричать, «При зірці вечірній я вчую забуті співанки», «Золоту знімає сонце ризу».

Та й у кольорових екстраполяціях, мабуть, вистачає літературних тропів.. «І не гріх, а й досі не відмолиться битий шлях у сивім бур’яні», «…видно гобелени й килими, як візерунки в голубій безодні». «Удалині біліє наша хата. Невже її зуздріну як чужу?» «І спадають чорні-чорні сльози із тернових горобиних вій», «А вовки за червоне прапор’я не йдуть», «Лісів зелені акварелі в багетних рамах», «Вже століття сірий зайчик плаче, що хлоп’яті хліба не приніс».

Коли перед нашими очима з’являються згадки  про «мешканців» книги і кольорові екстраполяції , то бачимо їхню природну поведінку в різних поєднаннях. Приміром, нерідко перед читачами постають факти «співмешкання»: «Де й очі зірок – мов очиці казкових вовків», «Але  чув їх лиш місяць уповні та в зимовому лісі сова», «Пішли опришки пішки до овець – під зорями й тюремними орлами», «Зорить на усіх й багатобарв’я.», «І чорно-білих телеків вертепи», «Під небом синім, золотом жовтневим, що опадало на чужі дахи», «Не вицвіло блакитне й золоте, і сяють ризи на церковних хорах».

Та розмова про ці виражальні аспекти так не приваблювала б, якби поет не вдавався до використання слів’ят з барвами рідковживаності ,  неологічності та діалектичності, бо таких справді є чимало. Шкода лишень, що в цих нотатках неможливо згадати про усі. Тому й називаємо тільки окремі з них: «сторозмножене», «серденятко», «кібер-ординці», «машталірня», «ольвіополіт», «залізнодзьобі», «посрібліла», «я фана», «здомашнення», «гомілетика». А ще, напевно, слід згадати про «усікновенна», «кріс», «емблематику», «погорда», «занебесна», «трумно», «многочленники», «рам’я»…

Сприяє виражальності і різність форм висловлення думки. Бо часто-густо читачі зустрічаються з баладами, верлібрами, сонетами і катренами. Помітно, що автор намагався дійти до сердець поціновувачів красного письменства з допомогою інверсії. «… як паралітик той бездорожжю». Всі, звісно, пам’ятають ці слова геніального Каменяра. І ще раз зустрічаємося з ними у вірші «Повернення Івана Франка» Дмитра Кременя. А рядок « стане за ніч твоя ще коса од золот золотих  золотіша» натякає на необхідність тавторимності у поезамовленні.

…Якщо говорити про виражальність, то маємо ще одну цікавинку. Висловленню думки значною мірою сприяють  наявність богошукальних мотивів та культурологічних акцентів, котрі істотно відрізняються на літературному фоні. Це свідчить про те, що вони помітно впливають на висловлення думки, належать до філософської лірики. А літературні тропи, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції, слововияви, формотворчість такої темарійної «переваги» не мають.

Наявність богошукальних мотивів у доробку поета передусім впливає на свідомість читачів через органічність звучання таких рядків у контексті написаного: «Усім як судив Господь», «Та те, що лиш Богом дається, собі ж і не знає ціни», «Але колись тут брат обійме брата і Божий син прийде, й Новий Завіт» (І таке цитування можна продовжити, додавши, що природність міркувань створює позитив у сприйманні).

Як і в культурологічних асоціаціях, які  теж є далекими від одновимірності. І відразу ж виникають думки про звернення до імен відомих письменників та мистців. І як тут не згадати про Тараса Шевченка, Івана Франка, Івана Драча, Олександра Глушка, Івана Чендея, Петра Скунця, Теодозію Зарівну. Літературну культурологію продовжують і художники Андрій Антонюк, Ференц Семан…

Культурологічність поезії пов’язана ще з одним аспектом. Нерідко у віршах існують рядки , пов’язані з фольклорними джерелами: «Не двічі не ввійдеш у цю річку – ти в цю річку не увійдеш ні разу», «А вже і ворог перейшов межу», « І ви повернеться на круги свої». Такі рядки, безумовно, приваблюють, але не тільки через контекстову доречність. Нам здається,що занурення у фольклористику спонукає поетове крилатослів’я: «Ми – народ одваги. І нам в усі часи нема ціни», «Поети не потрібні Україні – тут лихварі тепер, не кобзарі» ( на жаль,сумнюща констатація) «Любов свої воздвигне храми».

Храм почуттів воздвиг Дмитро Кремінь і своїми літературними портретами та роздумами. Відчутно, що автор своїми творами торкався того, що наповнювало світлом душу. Цей настрій напливав на наше сприймання тоді, коли читали есе про академіка Івана Дзюбу, письменників Миколу Вінграновського, Василя Густі, Юрія Шипа, Юрія Керекеша, Івана Чендея, Петра Скунця… Звісно, що в першу чергу тут причаровує дотичність автора до особистостей, про яких він розповідає. І тактовність того, як він це  робить. Нерідко трапляється так, що саме це допомагає краще зрозуміти мистця, котрий став героєм його есе. Це  стосується його написанок про художників Андрія Антонюка і Золтана Баконі, медика Івана Сухана… Не можуть не зацікавити «Автопортрет у перспективі або ранок генія», «Про правду, кривду і грім українського солов’я»

Книга «Сива  райдуга» спонукає порушити ще одну тему. Вона,до слова,поєднала під однією обкладинкою поезію та прозу у формі есеїстики. Не назвемо літературне «багатоверстатництво» чимось новим. Адже з історії вітчизняного красного письменства знаємо,що до суміщення тяжіли Іван Франко, Євген Плужник, Леонід Первомайський, Василь Барка, Василь Земляк, Євген Гуцало… Ще зримішим стало це явище після проголошення незалежності,про що свідчать книги Сергія Дзюби, Мирослава Лазарука, Ігоря Павлюка, Богдана Смоляка, Геннадія Щипківського…

Ця сув’язь поширена і серед лауреатів Шевченківської премії.(У 1997 році Дмитру Кременю її присуджено). Згадаємо хоча б про Володимира  Базилевського,Василя Герасим’юка,Костянтина Москальця…(Названі приклади спонукають до думки про поширення явища,означеного й іменами Віктора  Неборака,Віктора Палинського,Валерія Хмелівського…)

…Можна продовжити розмірковування  про цю книгу. Але не робитимемо цього. Лишень ствердимо, що книга-меморія зацікавлює.  Портрет особистості на тлі буремного часу створений ним самим. В оркестрі літ не затихає пісня душі. І після того, як Дмитро Кремінь пішов у засвіти й із небовисі дивиться на віхолу часу.

Олег Василишин,

кандидат філологічних наук,доцент Кременецької гуманітарно-педагогічної академії ім.Тараса Шевченка

Ігор Фарина,

член НСПУ

м. Кременець – смт. Шумськ

Тернопільська обл.