Роман Пастух… Його ім’я досить відоме не лише в Руси-Україні, але й далеко за їі межами. Журналіст, публіцист, поет, літературний критик, краєзнавець, фольклорист, етнограф, дослідник-пошуківець, перекладач – це далеко не повний перелік його творчого «послужного списку»…
Крім того, він редактор , автор та співавтор багатьох книжкових видань. Чимало його суспільно-значимих ідей втілені у житті – як сучасні, так і колишні. Він один із найпотужніших дослідників історїї малої Батьківщини Юрія Котермака, себто Дрогобича. Історико-краєзнавча книжка «Вулицями старого Дрогобича» ще й досі є настільною книгою не тільки для рядового читача-містянина, але й для учня, студента, учителя, викладача, вченого.
Тож, хто такий Роман Пастух? Син Ганни та Івана із села Уголни, що на Стрийщині /Львівщина/. Дрогобичанином став завдяки скерування на роботу у міськрайонну газету «Радянське слово»/тепер – «Галицька зоря»/, у якій я мав нагоду працювати згідно поданої заяви. Правда, я свідомо відмовився на користь Р. Пастуха, випускника факультету журналістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, оскільки мені пообіцяли роботу у вищому навчальному закладі, у якому я навчався.
Роман Пастух уже видав понад сімдесять книг та збірників. Він — автор і співавтор багатьох, так би мовити, документально-енциклопедичних видань – як звичного формату, так і фоліантного. Деякі з них назву. Це — «Корона Данила Галицького» /«Коло», Дрогобич, 2005, 640 – ст./, «Великі і відомі»/«Коло», Дрогобич, 2010, 296 – ст./, «Дрогобиччина: свідки епох»/«Коло», Дрогобич, 2012, 1-й том – 480 ст., 2-й том – 512 ст.; співавтори: Петро Сов’як та Ігор Шишко/, «Стрийщина крізь віки» /«Коло», Дрогобич, 2012 , 52О — ст./, «Самбірщина у назвах» /«Коло», Дрогобич, 2015, 128 – ст./, «Велет з Нагуєвича»/«Коло», Дрогобич, 2016, 240 – ст./, «Франко здалека і зблизька»/«Посвіт», Дрогобич, 2016, 128 – ст./, «Лицарі нашої волі»/«Посвіт», Дрогобич, 2017, 140 — ст./, «Сяйво рідної «Просвіти»/«Посвіт», Дрогобич, 2018, 216 – ст./, «Монументна Дрогобиччина»/«Посвіт», Дрогобич, 2018, 168 – ст./, «Дрогобич і дрогобичани»/ «Посвіт», Дрогобич, 2021, 756 – ст./ та інші. Визначальною у його творчій біографіі є також і краєзнавча книга про своє рідне село – «Уголна – моє село» / «Щедрик», Стрий, 284 – ст./. Він член Національних спілок України – письменницької, журналістської та краєзнавчої. Лауреат, дипломант багатьох премій та конкурсів України, удостоєний медалі НСПУ – «Почесна відзнака», його ім’я занесено у пам’ятну книгу «Золотий фонд Бойківщини». Лауреат Благодійного літературного письменницького фонду Віктора Романюка, нагороджений багатьма Почесними дипломами як літератор і як й громадський діяч. Має чимало Почесних дипломів, один із них — «За заслуги перед Дрогобичем». На запрошення українців побував в Америці, яких знайомив зі своїми творчими здобутками.
Декотрі книги Романа Пастуха мною критично опрацьовані – усно, в ЗМІ, в окремих моїх літературознавчих виданнях. Нині зупинюся на найсвіжішій книжці досить плодовитого дрогобичанина — «Герой із легенди»/«Посвіт», Дрогобич, 2021, 88 – ст./.
Про кого і про що вона? З анотації дізнаємось, що про «легендарного месника, провідника спеціальної боївки ОУН-УПА, трускавчанина Романа Різняка-«Макомацького», звідки походять й народні герої-мученики Василь Білас та Дмитро Данилишин. Будучи кровно і духовно з ними спорідненим, він, Макомацький, керувався їхнім жертовним прикладом, воюючи проти двох фашистських окупантів України – німецько-гітлерівського та російського-сталінського. Р. Маковецький був досить успішним, рішучим і винахідливим підпільником у боротьбі проти інородних займанців та місцевих продажних посіпак. Він часто перевдягався у мундир совєцько-чекістського офіцера, аби добути «лісовикам» потрібну інформацію щодо дислокації, чисельності та планів банд НКВД. Молодий український месник, Макомацький, відзначався дивовижною хоробрістю, кмітливістю, витримкою, швидко знаходив вихід із найскладнішої ситуації, продовжуючи рішучу боротьбу із знахабнілим ворогом. Він не тільки здобував потрібну інформацію, але й сіяв страх та паніку серед ворогів, наче глузуючи з них. На нього, невловимого, полювали гітлерівські та сталінські покидьки, та даремно: він, як привид, миттєво зникав… На жаль, у 27 років український Герой згорів у нерівнім двобої, як метеор, удостоївшись вічної слави у вдячного народу. У Трускавці йому споруджено пам’ятник, а також встановлено меморіальну таблицю – тим самим увічнивши в історії нашого національного звитяжця. Ініціатором і організатором встановлення пам’ятної таблиці був Голова «Меморіалу», кандидат медичних наук, краєзнавець, бунтар, трускавчанин Мирон Бучацький.
Розпочинається книга автора таким заголовком – «ДЛЯ ПАТРІОТІВ – ЯК ГЕРОЙ, ДЛЯ ВОРОГІВ – ЯК ГРІМ» та авторським епіграфом «Блаженний – хто в борні згоря,//Бо світить іншим , як зоря…». Крім життєвого креда Р. Макомацького, у книзі наведені події і факти підкріплені світлинами тих часів – і Трускавця, і членів його сім’і, і побратимів по героїчній боротьбі із чужоземними зайдами.
Крім того, автор цікавої книжки у текст вплітає особисті вірші, які присвятив легендарному борцю та його побратимам, що навіть ціною власного життя виборювали Україні волю. Ось кілька строф авторового вірша: «Дійшов до Трускавця здаля//Умитий кров’ю жах,// Яким і страдниця земля,// І всяк живий пропах». І «Казали люди, навіть смерть// Од свастики й серпа//Звергались лячно шкереберть,// Як він ішов в УПА».
А тепер кілька незвичних біографічних подій і фактів, взятих із авторової книги. Народився Роман Різняк-«Макомацький» 12 березня 1921 року у селянській сім’ї Олекси та Наталії з Гусяків Різняк у самому центрі курортного Трускавця, у хаті, де нині бювет мінеральних вод. Був він середнього зросту, п’ятим у сім’ї із одинадцяти дітей. Мав чорне волосся, густі в притул брови. Завжди веселий, меткий, спритний, навдивовижу винахідливий до всяких патріотичних і корисних штук. Був спортсеном, навчався у місцевій школі та у Дрогобицькій технічній школі, славився як нападник у футбольній команді «Зоря».
Яскравим прикладом для формування патріотичного характеру хлопця були славні сини України, у тому числі Запорізьке козацтво, Гайдамаччина, Опришківство, Січове Стрілецтво, герої Холодного Яру. Як яскрава особистість, Роман формувався на виховних традиціях свого батька, Олекси Різняка, що був учасником Першої світової війни, та на героїчних традиціях його вуйків Василя Біласа та Дмитра Данилишина, а також на патріотичних здвигах «Просвіти», «Пласту», козацьких і стрілецьких піснях і, звичайно, на творах Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, на працях теоретиків нашої майбутньої державності, зокрема Дмитра Донцова, Миколи Міхновського, В’ячеслава Липинського , Степана Бандери, Євгена Коновальця та інших.
У 19-річному віці молодий Макомацький працював у військовому санаторії, аби покращити фінансовий стан своєї родини, брав участь у концертах, які влаштовувавали совєцькі карателі, досконало опановував «язик» окупанта… Мав гарний голос, чудово танцював, декламував вірші, грав у шахи. Через природню чесність, порядність, працездатність і відповідальність його поважали і офіцери. Один із старших офіцерів навіть попередив , щоб тікав, бо енкаведе має намір його зарештувати. Було це у1940 році в Стебнику — власне тоді, як чекісти замордували його брата, члена ОУН у Дрогобицькій катівні, де знаходиться нині фізико-математичний факультет педуніверситету. Стежки-дороги привели Романа Різника й до молодіжного підпільного Пласту. Це був його свідомий вибір, як інших сотень, а то й тисячі хлопців та дівчат Галицького краю.
До речі, першу свою підпільну діяльність Роман Макомацький розпочав на Волині, де «Зродилась Армія УПА, щоби воскресла Україна і завітала свобода». Тоді Галичина була під гілерівською окупацією. Виконуючи наказ Проводу ОУН, він уклав такий вірш «Україна – у вогні», перша строфа якого звучить так: «Вперед всі враз, велика жде нас праця.//Глядім кругом на цю страшну руїну://Кістками, трудом, потом, кров’ю здвигнім//Вільну, соборну неньку-Україну». А щоб заперечити брехливу пропаганду кремлівських посіпак, що, мовляв, вояки УПА були на службі у гітлерівців, Роман Пастух подає полум’яну повстанську пісню «Заплакані карії очі…», яку він записав від колишнього побратима Романа Різуна Миколи Когута – «Байди»-«Славка» із села Раневичів, що побіля Дрогобича. Один лиш рядок із шестистрофової поезії «нам батька убили германці», «співпрацю» з есесівцями ОУН-УПА, Степана Бандери, а також Андрея Шептицького, звісно, заперечує.
Героїчним вчинкам Романа Макомацького не було кінця – аж до його загибелі у лісі присілка Помірки, що на сході від Трускавця/18 липня 1948 р./. Таких, як зміг би сказати москаль,–«уму не постєжімо»… Декілька з них, що є в авторовій книжці, наводжу отут. Вже тоді, себто за німців, Макомацький був організатором захоплення складу зброї та амуніції, що біля міста Стрия. Під час цієї небезпечної операцїї він був поранений у легені, від чого згодом одужав. Лікувався у селі Гірне, що побіля Стрия, за іншими свідченнями – у селі Монастирці. Хлопець знову взявся за свою благородну справу – підпільну боротьбу тепер вже із ненависним московським ворогом.
Німаки теж намагалися Макомацького арештувати, але не вдалося, бо він, проявивши свою кмітливість та винахідливість, тишком-нишком пересидів під погребовим катафалком свого батька – і, власне, тим врятувався.
Як відомо, продовжує Р. Пастух, наприкінці літа 1944 року ординські «освободітєлі» повернулися до Дрогобича. Провід ОУН доручив Романові Різняку створити і очолити мобільну боївку СБ спеціального призначення для подальшої боротьби із кремлівськими приблудами. Заступником Макомацького був М. Кончаківський, котрий, значно ризикуючи, теж брав участь в успішних операціях. Їхнє завдання – знищувати терористичні ворожі групи, котрі, переодягшись у бандерівців, чинили криваві злочини, ліквідовувати представників окупаційної влади, донощиків, зрадників, рятувати галицький люд від «добровільного» переселення у «столь отдальонниє мєста», здобувати розвідувальну інформцію, знаходити місця дислокації ворога, розповсюдження підпільної літератури і ще багато чого іншого.
Наведу ще кілька прикладів, які з фотографічною точністю оприлюднив Роман Пастух. Усі вони підкреслюють, що українці — безстрашний і бойовий народ, котрий вміє чинити спротив окупантам, що його не так легко поставити на коліна. Він відтворив маловідомі факти «приятельських» стосунків Макомацького із начальником Дрогобицького обласного управління, катом-удмуртом Алєксандром Сабуровим та його дружиною Інною Марківною. Як пише автор повісті, Роман Маковецький творив небачені чудеса… Ось одне із них: дізнавшись про перебування арештованого чекістами свого бойового побратима «Березу», він, перебравшись у форму російського офіцера, його врятував. А було так: Макомацький нагримав на вартового, котрий йому, виявляється, не так честь віддав, повів арештованого бранця в інше приміщення ніби для нового «допиту»… Після того обоє вони раптово зникли!..
Чимало цікавої інформації про боротьбу ОУН-УПА на теренах Дрогобиччини автор книги отримав і від доктора історичних наук, професора Дрогобицького педуніверситету Василя Ільницького – як усної, так із статті «Історичний портрет працівника Служби безпеки ОУН: відомий та невідомий Роман Різник-«Макомацький» /1944-1948/», надрукований у «Східноєвропейському історичному віснику»/Дрогобич, 2017/. Звідси довідуємося, що в 1945-1946 рр. Роман Різник посідав посади керівника Дрогобицького проводу ОУН, а з червня 1948 р. – керівника референтури СБ ОУН Дрогобицького району. Крім основної клички «Макомацький», він ще мав – «Тарас» і криптонім «211-в».
З подачі і В.Ільницького, і Р.Пастуха довідуємося, що від січня 1944 р. до липня 1946 р. месники Макомацького провели 23 збройні та відплатні акції, знищили 27 партійно-совєцьких чиновників, 15 енкаведистів, військковиків, 25 місцевих зрадників, колоборантів, т. зв. «стрибків», здійснили 7 диверсійних актів. Крім того, Макомацький та його побратими весь час здобували важливу розвідувальну інформацію, сіяли страх і паніку у ворожих рядах.
До речі, певний час москалі не знали, що Макомацький – це Роман Різняк! І ще. Як пише автор книги, наприкінці літа 1946 р. Роман Макомацький та Ярослав Дранівський-«Ярко», виконуючи завдання Дрогобицького надрайонного Проводу ОУН, супроводжували через Добромильський район на Закерзоння кур’єрку ЗЧ /Закордонних частин/ ОУН Ірину Савицьку-«Бистру», котра вночі 1 вересня цього ж року перейшла совєцько-польський кордон поблизу села Кальварії Пацлавської, успішно діставшись до Німеччини.
Був і такий трафунок, у якому Макомацький отримав перемогу. У 1946 р. хтось доніс червоним сатрапам, що на Солтусах /нині – вулиця Уляни Кравченко/ перебувають брати Роман та Петро Різняки. Чекістські вилупки оточили будинок, намагаючись схопити «бандєровскую мразь»… Макомацький і в тій ситуації знайшов вихід: метнув у ворогів димову гранату – задиміло і брати повтікали. Правда, Петро був поранений, але згодом рана загоїлась.
Як свідчить Р. Пастух, Макомацький, що досконало знав ворожий «язик», часто перебував серед ворогів. Маючи підроблені документи, понад два тижні «відпочивав» у військовому санаторії, що в самому центрі Трускавця. Хтось із місцевих нишпорок про це доніс окупантам. Макомацький спокійно вийшов з оточуючого будинку, спитавши — кого вони шукають. Почувши, що «да всьо таво же Макомацкаво», мовив, що «я єво только што відєл, вон там…» — і, показавши рукою керунок, раптово щез. На ліжку його номера окупанти знайли записку: «Тут був Макомацький!». Такі глумливі записки-цидулки невловимий месник, було, не раз залишав, від чого чекісти, божеволіючи, спокійного місця собі не знаходили… Розповів Р. Пастух ще й про таку подію. Перебуваючи у хаті горянки Парасковії Живко /село Зимівки, Сколівщина/, Макомацький ввидів московських опричників. Геть всі, хто там був, не на жарт злякалися: о, Господи, що тепер буде?!. Гість бистро переодягнувся – у довгу, латка на латці, полотняну сорочку, натяг полотняні штани, підперезався звичайним шнурком, а на чуба нап’яв подертого солом’яного бриля. З кошиком, у якому були якійсь наїдки, з косою і граблями поплентався до кичери, на сінокос наче… Зустрівши чекістів, поділився з ними смачною їдою, про се-те побалакав. Побажавши їм успіхів та всіляких гараздів, пішов собі далі своєю дорогою…
Досить тяжку життєву ношу перенесла вся родина Макомацького: у листопаді 1955 р. у Сибірі померли його мати — Наталія, і сестра — Дарія, а в лютому 1956 р. не стало й сестри, Зеновії. Ще одна сестра, Оксана, під час «хрущовської відлиги» , як політкаторжанка, була звільнена, вийшовши заміж за політв’язня Володимира Дмитречка. Проживали на Стрийщині, у селі Фалишу, мали двох синів – Ярослава та Романа, а також доньку – Зеновію, дочекались і внуків!.. Ав
В авторовій книзі згадується ще один неординарний випадок, до якого причетний Макомацький. Якось у карателів, серед яких був і начальник Дрогобицького обласного управління НКВД Сабуров, в степу заглохла автомашина. Їх раптом оточили повстані, що на них, ворогів, чатували. Макомацький наказав Сабурову віддати ящик, у якому знаходились секретні документи та списки місцевих інфоматорів, обіцяючи йому зберегти життя. Чекіст погодився. Ящик був привезений і відданий, а катюга відпущений. Направду, він віддав ящик, а не звільнив близько 200 повстанців, як хибно твердить Р. Горак. Під кінець активної боротьби повстанців із регулярною совєцькою вояччиною малограмотний ґенеорал Сабуров був відкликаний до Москви. Проживав у висотному будинку-хмаросязі, що на Красній Прєсні. Там він, нелюд, й сконав… Що ж, собаці – собача смерть, пекло і вічна зневага! Тим більше ординській собаці…
А тепер декілька правдивих відомостей про його дружину, Інну Марківну, що була жидівкою. Є незаперечні свідчення /розповіді розвідників та дрогобичан-сусідів/, що вона була тайним інформатором УПА. Немало життів повстанським воякам урятувала, не про одну каральну чекістську операцію хлопців «з лісу» попередила. Чому так поступала – трудно нині сказати. Можливо, тому, що люто ненавиділа злочинну комуно-сталінську систему, а може, й тому, що їі першого чоловіка, котрий у Москві був досить високим партійним функціонером, знищив «єжовський» НКВД?..
Забігаючи наперед, хочу заначити, що, по суті, першим, хто дізнався і оприлюднив життєпис та героїчні здвиги легендарного Героя Романа Різняка-«Макомацького», власне, і був автор книги, себто журналіст і письменник Роман Пастух! Ось його зізнання, уміщене у рецензованій книжці. «Уперше я дізнався про Макомацького від його зв’язкового, уродженця села Орова на Сколівщині, колишнього політв’язня ГУЛАГу, згодом жителя села Сільця біля Дрогобича Федора Кушніра, а ще трохи більше із створеного Львівською обласною радою на чолі із В’ячеславом Чорноволом всеукраїнського народного часопису «За вільну Україну»/ЗВУ/».
І це — правда! Особливо вони вплинули на нього, на галичан та на жителів різних теренів України, коли побачили жахливі злочини комуно-більшовицької нечисті, не тільки у Лонській тюрмі Львова, а також у багатьох містах Галичини та Великої України, зокрема у Дрогобичі, Стрию, Орові, Золочові, в інших населених пунктах. Особливо — у Дрогобичі, біля будинку НКВД, де нині міститься фізико-математичний факультет педуніверситету ім. Івана Франка. Про ці жорстокі злочини комуно-російської системи у ЗМІ розповідали Роман Пастух, Анізія Онищак-Вибранець, Андрій Грущак, Ігор Сусюк, Віктор Романюк, Анатолій Власюк, Любомир Поливко, інші працівники прогресивної преси.
Не міг оминути Роман Пастух і тих похибок та особистого, так би мовити, художнього домислу, яких допустилися його знайомі — зокрема письменник зі Львова Роман Горак і журналіст із Дрогобича Тарас Метик, а також кияни Юрій Голіченко та Борис Савченко. Власне, про це автор книги так мовить: «Водночас хочу звернути увагу й на низку суттєвих фактажних помилок та неточностей, вигадок, аби наступні автори при використанні або посиланні їх уникали». Автор має на увазі книгу львів’янина Р. Горака «Месник Макомацький»/як додаток до часопису «Франкова криниця», Трускавець, 1996/ та книгу згаданої «трійки» — «Месник з курорту Трускавець»/«Коло», Дрогобич, 2019 р./. Далі перелічується певна низка не завжди об’єктивних та сумлівних тверджень і непереконливих суджень. На жаль, у своїй книзі львів’янин не досить точно передає певні події та факти, пов’язані із життєписом та боротьбою Романа Макомацького, а також з деякими місцями, які мають значну історичну та суспільну цінність.
А тепер про деякі погрішності Р. Горака у його повісті. Щодо заснування Дрогобича, він згадує Літопис, не називаючи час написання і його назви; останки жертв українських патріотів, яких розстрілювали більшовики, знаходили не між парком і головним корпусом тепер Дрогобицького педуніверситету, а в саді, що за корпусом фізико-математичного факультету, що на вулиці Стрийській/там була катівня НКВД. – А. Г./; під час окупації Дрогобича, як пише Р. Горак, містяни не споруджували ніякої тріумфальної арки задля зустрічі нових-старих «визволителів», ніде не було і «розмаєних брам, убраних в ялинкове чатиння та прекрашених червоними полотнищами з палкими подяками за визволення від польського окупанта»; не «кидали під ноги /москалям. – А. Г./ осінні квіти» і не «співали вітальні пісні». Від себе додам, замордований енкаведистами вчитель із мого села Волощі Петро Брочків, серед білого дня, скинувши сподні, показував голу дупу пам’ятнику «Лєнін і Сталін в Горьке», а ще тоді таке казав: « О, не тіштеся, панове, адже буде так: перші рускі — ліпші за другі. Бо перші пришли і пішли, а другі прийшли, аби залишитися…». Власне, за це і національно-патріотичні погляди мій краянини життям поплатився… Правда, пише Роман Пастух, «була лише спроба зустріти брудну сіру колону Красної армії квітами, червоним прапором та з портретом ІванаФранка… І це намагалися здійснити жменька місцевих прокомуністичних жидів, а також кілька чільних фанатів із УСДП». «Пам’ятної неділі 1991 року, додає Р. Пастух, Дрогобич справді поховав відкопані позаду фізмату останки жертв більшовицького терору. Але не 1939-1953 рр., а 1939-1941 рр. Черепи та кістяки ще 78 післявоєнних жертв НКВД-МГБ знайшли в саду позаду фізмату щойно у 2018 році». Ще й таке: «Сабуров не вважася, як пише Р. Горак, ніяким «легендарним генерал-майором», а реальною особою зловісних чекістів». Не він, Сабуров, «розпорядився здерти з вулиці Шевчанка бруківку-кістку і не відправив їі вимощувати Красную площадь білокам’яній Москві»…
У Романа Горака, повідає автор книги «Герой із легенди», є таке-от твердження, що, мовляв, «діяльність Макомацького не зафіксована у документах, немає протоколів нарад, звітів»… Р. Пастух усе це спростовує. Виявляється, є! Це – два томи діаспорного «Літопису УПА», а також стаття В. Ільницького, статті самого ж автора книги «Герой із легенди” та дослідницькі матеріали Мирона Бучацького. Ще таке уточнення: «23 грудня 1932 р. вуйків Макомацького, як героїв-мучеників, Василя Біласа та Дмитра Данилишина, польська влада не розстрілювала, а засудила до смертної кари і після приспішного суду стратила на шибениці у львівській тюрмі «Бриґідки». Р. Горак / може, помилково? – А.Г./ «переіменував» дружину Сабурова Інну на Ніну. Такої ж «честі» вона удостоїлась і в кіносценарії «трійки» на чолі з Т. Метиком. На жаль, у повісті-есе Р. Горак замість абревіатури НКВД вживає НКВС, що є незвичним в українській мові, адже імена, як власні назви, не переіменовується. Цей недогляд теж завважив Роман Пастух.
Таких художніх домислів-«отсєбятін», густо засіяних на полях книги Романа Горака, не тільки є, так би мовиться, гать гати, але й тих, що ми вже знаємо, не робить честі поважному письменнику, бо будь-яка документальна публіцистика потребую правди і точних фактів, а не нічим не підкріплених творчих домислів. Щодо таких недоречностей, які знаходимо в кіносценарії, Р. Пастух має рацію, коли дорікає «трійці», а особливо Т. Метику, бо не скористалися архівними документами, розповідями тих, хто пам’ятає Макомацького. «Насамперед, пише Роман Пастух, це повинен був зробити дрогобицький співавтор Тарас Метик, адже він народився і виріс в атмосфері відлуння героїчної боротьби ОУН-УПА і мав би знати її краще від київських співавторів. А так їхній сценарій нагадує кавалерійський наскок з муляжними шаблями на вітряки…».
А тепер конкретно про творчість «трійки».Тарас Метик і два киянина, Юрій Горіченко та Борис Савченко, видрукували своє «дослідження» — «Месник з курорту Трускавець», про яке я вище згадував. Як зауважує Роман Пастух, це – «… 126-сторінковий переказ сценарію майбунього фільму». По суті, цей літературний «шедевр» базується виключно на згаданій уже книзі Романа Горака. На превеликий жаль, події та факти, подані оцією отруйною «трійкою» не зовсім відповідають історичним реаліям, що стосуються легендарного Макомацького. «Відкриває сценарій розлогий абзац цілком у стилі… совєтскої пропаганди про нібито урочисту і зворушливу зустріч комуно-російських військ у Трускавці в «золотому вересні» 1939 року». Ну, просто, як у Р. Горака!.. Насправді, твердить Р. Пастух, у курортному містечку не було «ні прикрашених ошатних брам, увінчаних гірляндами з яскравих іграшок /галичани вживали слово «забавка». – Р.П./, ні урочисто вбраних жінок з «величезними букетами осінніх квітів», ні «усміхнених суворих чоловіків», ні захоплених небаченим дійством дітей, не «лунали вигуки – слова подяки за визволення з-під гніту численних окупантів», не кидали містяни під ноги «доблесних радянських військ» квітів, не «співали вітальних пісень»… Чомусь Т. Метик не розповів про сум і сльози, біль і гнів людей, серця яких кипіли ненавистю до «визволителів» та місцевих «стшельців»-посіпак, котрі вбили ще досить юного брата Макомацького – Богдана Різняка. Автори /а, по суті, дрогобичанин-залужанин. – А.Г./ Т. Метик доповнює згаданий абзац своїми хибними умовиводами – нібито на «другий тиждень приходу радянських військ на гірці з боку Трускавця спостерігалось багато квітів, радості, братання, народних гулянь, по-святковому вбраних людей, ніби лунали пісні і духовна музика»… Отакі бздури чи, пак, нісенітниці наплели автори сценарію! Просто і без докорів власного сумління, по-совєцьки…
Ще кілька зауважень Романа Пастуха. Ось вони: ніяким «підполковником Сабуровим» ні в Дрогобичі, ні в Трускавці у 1939-1941 рр.і за «перших совітів» і до приходу «других совітів» у 1944 р. ним і«не пахло»… Друге — дружину Сабурова звали не Ніною, як в Горака, а – Інною! Ще одна перекручена подія, що, мовляв, Макомацький виліз на вершечок слизького стовпа. Так, виліз, але це було не при совєтах, а на фестинах за Польщі… Як і Роман Горак, у сценарії Тарас Метик із столичними сценаристами допустились й інших дурниць: ніби батько Макомацького, Олекса Різняк, повернувшись весною 1919 р. з полону північної орди, своїм дорогим чадам таке сказав: «Застерігаю вас, діти, від кривого слова на адресу росіян, вони українців шанують…». А що у сценарії, мабуть, цього було замало, то «трійця» штуканула й таке: «тато взяв мандоліну / чому не балалайку? — А.Г./, яку ніби опанував у російському полоні, і «заграв тужливу російську мелодію»… Отакої! Виходить, що ординський полон пішов на користь галичанину – настільки, що аж затужив за ГУЛАГами… Чого тоді повертався додому, га?! Схоже, творців сценарію теж ностальгія за більшовицьким «сонячним завтра» мучить… Та невже? Не повірю…
Для Р. Пастуха, для мене і читачів автори сценарію, а отже, і книг, геть начисто спотворили честь і гідність батька легендарного героя. Більше того, вони, намололи такого, що, мовляв, батько Макомацького, Олекса Різняк, вернувшись з полону, до святої Церкви перестав ходити, яку колись начебто помагав будувати. Як повідає Роман Пастух, «сталося це «неходження» до неї ще за півтора року до проголошення Західно-Української Народної Республіки… Прочитає таке читач – і подивується… Адже відомо, що тодішню єдину Церкву Сятого Миколая спорудили у 1885 р., коли тато Макомацького мав тоді лише п’ять рочків… Отак, як бачимо, спотворено світлу пам’ять батька славного сина України.
Ще один казус, який пустив у світ той же Р. Горак. Нібито могила батька Макомацького загубилася… Неправда, вона була! Від «своїх» людей у середовищі ворога вдалося дізнатися, де закопане тіло його сина, Романа. Макомацького потайки перепоховали у татовій могилі, що на старому трускавецькому цвинтарі зі сторони Дрогобича. У 1995р. на цьому місці побудували кам’яну Церкву Покрови Пресвятої Богородиці. На жаль, печалиться Р. Пастух, що могила, яка під боковою стінкою бетонного фундаменту Церкви з південної сторони, втрачена…
Треба додати, що до певних деталей життєпису Маковецького, боротьби з більшовизмом та його увічнення, своїми пошуками та статтями солідно приклався і трускавчанин Мирон Бучацький. Власне , він і знайшов місце, де похований Роман Макомацький.
Не можна не згадати про ще одну побрехеньку, яку вигадав і Р. Горак, і сценарійна «трійка». Це — святотатство щодо забороненої Греко-Католицької Церкви та її отця / схоже, мова йде про о. Михайла Камінського…/. Ось її суть: повертаючись з російського полону, батько Макомацького, Олекса Різняк, якому від голоду «живіт зводило», а в «очах темніло», у священника попросив чогось попоїсти. Натомість «святий тець»/як слушно поправляє Р. Пастух, треба було вжити інше: або просто «отець», або «всечесний отець» — це по-галицьки!/ спустив з ланца двох псів, які знесиленому політв’язню «люто пошматували усе тіло, заледве голову не відгризли»… Оті два пси / у Горака «пси-вовкодави»/ фіґурують у всіх авторських виданнях! Схоже, що після отого випадку батько Макомацького став переконаним атеїстом, бо уже «мав свою уяву і про святість, і про Церкву» — про Греко-Католицьку, звичайно… Має рацію Роман Пастух, коли пише, що «якби цей епізод потрапив до фільму, чорна тінь упала б не лише на вигаданий «трійкою» храм з його вигаданим священником, але й на всю Греко-Католицьку Церкву. І це тоді, коли її Глава митрополит Андрей Шептицький лише сам у той важкий воєнний час повернувся з російського полону, де його силою тримали протягом вересня 1914-го — березня 1917-го рр.». Р. Пастух має природнє право таке спитати: «Навіщо Р. Гораку, і цій не завжди об’єктивній «трійці» був потрібний цей сумнівний епізод у майбутній кінострічці? Чи не для компрометації якоїсь частини або всього грецько-католицького духовенства і УГКЦ?».
На жаль, усю повноту історичної правди про події і факти, біографічні дані про родину славних Різників, дослідження інших авторів і Р. Горак, і згадана «трійця» намагалися славного сина українського народу, так би мовити, «прихватизувати». І насамкінець: у читача виникає враження, що і письменник зі Львова, і «трійця» сценарію героїзують не славну родину нашого національного героя, а послушну совковість совєцької епохи. Цікаво, чи ці автори знали, що у Романа Різняка-«Макомацького» у 1944 р. була можливість кудись емігрувати? Від неї Герой з легенди відмовився, бо вважав, що такий крок — зрада національний інтересів України, й тому продовжував свою святу боротьбу.
До цього і своє додам: як письменник і літературний критик, я вважаю, що своєю книгою Р. Пастух посутньо переміг книгу Р. Горака, а також книгу сценарія «трійці» — Т. Метика, Ю. Голіченка та Б. Савченка. Про таку перемогу наприкінці автор своєї документально-публіцистичної повісті так мовить: «Живуть лише герої в пам’яті людській,// Які загинули за край і нарід свій,//А йдуть у небуття без руху й боротьби//Запряжені чужинцями в ярмо раби.//Історія не хоче знати слабаків// І це підтверджує анналами віків, –//Вона крокує із героями вперед,//Де жде їх перемога в гості на бенкет».
… Пам’ятаймо, що справжнє геройство ніколи не терпить фальшивої «отсєбятіни»!.. Може, і добре, що фільм із масою помилок і неточностей, а то й надуманих побрехеньок поки що не побачив світ, бо
це була б історична катастрофа – не тільки для українського духовенства, але й світового, для тих, хто сповідує святі християнські засади греко-католицького обряду.
Андрій Грущак,
член НСПУ, НСЖУ
Борислав, Львівщина
14.03.2021 р.