Ця людина залишилася навічно на рубежі, коли життя саме приносить щоденну радість: бо вже встиг відчути смак кожної його хвилинки, навчився бачити не лише кольори його, а й відтінки, коли добре знаєш, що люди, котрі поруч – найбільше твоє багатство і щастя…
Сергію Гордієнку віднині – завжди 35… Таким він залишиться для батьків, для дружини і сина через роки й через десятки років. Таким запам’ятають його друзі.
Ми всі – тимчасові мешканці у цьому часовимірі. Але кожен із нас проживає відрізок земного часу настільки по-різному, що після когось залишається лише ім’я на могильному горбику, а після іншого – велика низка гарних справ, спогадів близьких і рідних, а ще – продовження життя у дітях. І саме серед других – постать молодого офіцера 30 ОМБр, славної людини, чудового друга, найкращого татка і чоловіка.
Сергій родом із Білопілля на Сумщині, але серцем приріс до Полісся, і ми вважаємо цілком щиро, що він – наш, тутешній: бо зумів стати «своїм» у Новограді-Волинському, серед мешканців молодого військового містечка на «Болгарах» , бо наша земля стала для нього святою вже з одної простої, як світ, причини: тут побачив світ його син…
Після школи хлопець обрав собі долею армію, якою марив з дитинства: вступив до Сумського військового інституту артилерії. Перші враження від навчання не розвіяли очікуваних сподівань: молодому курсанту подобалася військова дисципліна, форма, манила романтика подвигів. Якби ж то знаття, якої «романтики» вділила йому доля! Але тоді, у 2000 році, молодий лейтенант Збройних Сил України випускник вишу – почувався цілком затребуваним: служити його направили у далеко не останню військову одиницю української армії – нашу «тридцятку»!
На місце служби через три роки перевіз і молоду дружину Марину. Тут, на чужині, їм було легше удвох: Марину знав ще зі школи (щоправда, спілкуватися вже почали у студентстві). На новому місці вразили передусім дивовижні, за висловом самої жінки, акценти – ну, зовсім нічого спільного з рідною Сумщиною! Звикати, зізнається, було непросто: чоловік цілими днями на роботі, вона ж – абсолютно чужа в Новограді…. Самому ж Сергію випало починати військову кар’єру з посади комвзводу, затим служив командиром роти. Знали його як умілого, знаючого, коректного і дисциплінованого офіцера, котрий однаково грамотно вправлявся і з власне військовими завданнями, і з особовим складом, де нерідко доводилося бути не лише командиром, але й другом, і психологом водночас. Вправлявся, як показував час і нинішні відгуки всіх, хто знав цю людину, гідно. Тож і чергове звання не забарилося: у 2011-му отримав погони майора…
На той час уже було 6 років його синочку Єгору – надзвичайно жаданій дитині подружжя. Сергій дуже відповідально поставився до появи їхнього первістка, а коли він народився, одразу ж узяв відпустку на місяць. Зумів добитися навіть, щоб дозволили зайти у палату до породіллі – і прийшов з квітами. Тоді і стався той кумедний діалог:
– Ну, як вам дитина? – поцікавився лікар.
– Супер! – відповів йому молодий татусь.
І потім ще довго маленького жартома так і називали: «Супер». Ріс син дуже неспокійним, молодим батькам було непросто вправлятися, але Сергій завжди допомагав дружині, розуміючи, як їй важко. Бував удома нечасто, тому хлопчик дуже скучав за татом, і коли випадало щастя разом провести вихідні – ходив за ним мов прив’язаний. Як згадує Марина Вікторівна, між «її чоловіками» панувала справжня дружба: Сергій умів спілкуватися з сином на рівних, намагався влаштувати їм активні сімейні вихідні з вилазками на природу, з прогулянками взимку на санчатах, із походами на риболовлю, зі спільною пристрастю до автотехніки, де Гордієнко-старший забував і про свій вік, і про звання, а просто був Батьком, Другом своїй дитині… Марина завжди була спокійною за сина, коли знала, що той – під опікою чоловіка.
Поступово у м’якого за характером, чуйного і людяного Сергія Гордієнка з’явилося коло друзів, котре ширшало з кожним роком. Він не вмів пройти повз чужі проблеми, цінував рідних і друзів. Вони, у свою чергу, вбачали рідну душу і у ньому. Про це свідчить і їхня непримиренність із втратою Сергія. Зокрема, коли запитала про нього у Алли Виговської (вони дружили сім’ями) – вона так і не змогла говорити про це у минулому часі, а у кожному слові бринів нестихаючий біль втрати… Тяжко переносить загибель товариша і Валентин Фещук, хоча й знає – бо і сам військовий – що на війні без смертей не буває… Марина Гордієнко при спілкуванні також намагається уникати слова «був»: для неї чоловік ще довго залишатиметься за межею поняття «мертвий»…
Коли почалися кримські події, Сергій Гордієнко був твердо переконаний, що все незабаром скінчиться і все буде добре. На жаль: пройшло трохи часу, і за сором’язливою назвою «АТО» причаїлася справжня неприхована війна. Й тим гіркіше було йому – уродженцю сусідньої з Росією області – усвідомлювати, що саме з «того» боку прийшла біда…
З початку квітня він – начальник розвідки відділення артилерії 30-ї окремої механізованої бригади – перебував із своїм підрозділом на Чонгарському півострові, затим їх переправили ближче до Арабатської стрілки. Домашні не особливо хвилювалися, бо заспокоював їх, що там «все тихо і не стріляють». А сам же в той час хвилювався: «Нам тут спокійно, а хлопців наших на Донбасі б’ють!»
Востаннє додому приїхав у кінці червня. Все було так добре! Раділи, що він удома, що тут мирно і спокійно, Сергій чекав свого 35-річчя…Про те, що їде у зону АТО, рідним майор Гордієнко не говорив до останнього. Проводжали його спокійно:
– Жодних, жодних передчуттів не було! Аж страшно, – вихлюпується страждання з очей молодої вдови. – Лише Єгорка розплакався… У нього із чоловіком був свій, не пояснений нічим, але дуже особливий внутрішній зв’язок…
З 6 серпня їхня артилерійська розвідка була повноцінно задіяна на Донеччині. Що означає такий підрозділ в армії, знають ті, хто пройшов «м’ясорубки» боїв: їм – не до романтики, а ціну подвигів артилеристи практично завжди оплачують життям…
– Спершу чоловік обмовився, що потрапив у Степанівку, – проривається гіркотою втрати голос Марини із минулого, куди поринула споминами. – Потім надіслав кілька СМС-ок, мовби прощався в них… А я тоді навіть не усвідомлювала сповна, наскільки все серйозно. Взагалі він телефонував усього 10-15 секунд, ніколи не скаржився, говорив, що все добре, лише поганий зв’язок…
Їй навіть не подивуєш із того неусвідомлення: наше місто розуміє, що в країні війна, переважно лише за мостом, де починаються «Зелені», «Болгарбуд», військова частина… Незважаючи на втрати, більшість так ще і не усвідомила, що війна – не лише ч и я с ь…
Зі спогадів підполковника Валентина Фещука: «Ми з Миколою Лісовським ще встигли навіть привітати 24 липня Серьогу з днем народження…Коли я 11-го серпня прибув у Степанівку, від побаченого коси стали дибом: розбита техніка, будинки, спека, дороги розмелені на борошно… Сергій був спершу зі мною поряд. Затим його викликали до штабу. Обстріл тим часом почався конкретний. Противник накопичував техніку… У ніч із 12 на 13-те нас зібрали і повідомили, щоб ми були готові до відходу. Я підготував своїх і ще провідав Сергія з хлопцями у підвалі хати, де вони жили: «Хлопці, ви ж чуєте реально, що сюди йдуть танки. Треба відходити!».Сергій зберігав спокій. Я побіг оповіщати інших і побачився з ним вже у штабі трохи пізніше. Сергій був тоді помічником командира МБРАХ. Я помітив, що у тій тисняві він сидів біля стіни і навіть дивився якийсь телевізор, ще подумалося: як він у такому хаосі ще може щось там дивитися… А потім ми всю ніч під скаженим обстрілом виривалися з оточення, на ранок в Амвросіївці почали збиратися докупи, хто уцілів – треба було йти на Солнцево. Зідзвонився зі своїм начальством, запитав про Сергія – але вже ніхто нічого не знав. Я все думав, що він викрутиться якось, я ж знаю його – душа компанії, безвідмовний, товариський – такий не повинен померти!!! Його знайшли серед тих п’яти – разом з М. Лісовським, О. Обухівським, О. Гордійчуком і Я. Даманським. Впізнали по зачісці бойові друзі».
Ще о 4.50 12-го серпня він зателефонував Марині і пообіцяв «передзвонити завтра». А «завтра» вже не було: – Містом пішли чутки про обстріл машини Нестеренка, і я стривожилася, бо мій мав бути там. Але ніхто нічого не говорив. Тепер я думаю: знали все з перших днів, але приховували, – каже вона. – Але коли побачила у морзі очі знайомих, почула «мамам і дружинам краще не заходити» – зрозуміла все сама…
У неї не вистачило духу зайти тоді до моргу, але, можливо, не варто осуджувати цього: сьогодні Марина живе тим, що бачила коханого ще живим, красивим, усміхненим…
Кривавий закон війни: з боїв вона випускає не всіх. Але чому сьогодні не називають Степанівку таким же «котлом», як і Іловайськ? І хто назве речі своїми іменами, а правду – правдою??? Сьогодні Сергія Гордієнка посмертно нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Його ім’я – на меморіальній дошці школи №2, де він навчався. Сьогодні його рідне Білопілля має вулицю імені свого мужнього сина. Але його власний син, його Єгор… Йому треба тато! Живий!
Це було найважче: пояснити дитині, де тепер тато… Після похорону він – дев’ятирічний тоді ще хлопчик – по-дорослому заспокоював її: «Мамо, ти тільки не плач, усе буде добре»… Тепер він все тримає у собі, аби хоч трохи легше було мамі, і все намагається знайти у собі щось від тата. І… часом плаче, прокинувшись, і мовчить на запитання мами. І бачити горе дитини – понад усі сили… Та й жіноче серце не має броні. Але як назвати те, що відбувається у ньому, коли зсередини тебе тиснуть і не дають мовити слова сльози, а поряд – Єгор? Як витримати удар простих життєвих побутових дрібниць, котрі лише здаються дрібницями, коли сильне плече – поруч, а самотужки, жіночою силою, вправитися із ними – зась?.. Кому довіритися у своїх сумнівах, повідати тривоги, розділити радощі? Тисячі запитань без відповідей, тисячі думок, на які мало і ночі, і дня – бо така вже суть твого існування, коли носиш до болю пекуче звання вдови.
Вона так і не вийшла із ТОГО серпня: серцем, що рветься від горя; свідомістю, котра не вірить, синовим гірким мовчанням. Він так і не залишив остаточно цей неспокійний світ – сниться друзям: «Я живий…»
Леся ГУДЗЬ.
