Якби умів кричати степ… Донецький степ, оспіваний поетами, сьогодні став кривавою раною на серці України. Дай голосу її стражданням – і від нього здригнулися б навіть Небеса…
До нашого Полісся не долинає канонада, не чути тут смертоносного подиху війни, не здригається земля від вибухів, не свистять у повітрі кулі. Але чому ж не висихає земля синьооких льонів від сліз? Чому на в’їзді перед містом зростають нові стели з іменами загиблих «у зоні АТО»? Хто триматиме за те звіт перед Всевишнім у час розплати, який неодмінно настане? Чия совість спить зараз, заколисана тихим голосінням у подушку молодих вдів, осиротілих матерів? Чи знайдуть прощення у серцях сиріт, по суті, мирного часу – бо ж війну так і не оголошено! – ті, хто розпорядився цілими долями не лише самих загиблих, але і їхніх родин, прирікши на існування, оповите довічним болем?
…Таких, як він, мобілізовували того року чимало. Петро Барбух, отримавши повістку з військкомату з наказом з’явитися на призовний пункт, не став шукати причини для відмови, а пішов виконувати обов’язок громадянина України. Це не високі слова – не до них було звичайному сільському молодому чоловіку з Жеребилівки, котрий хотів понад усе лише одного: щоб швидше припинилося лихо, що прийшло на східні кордони його Батьківщини. Тоді високими словами прикривалися радше ті, хто вміло знаходив десятки відмовок і документів, що давали право оминути незабаром окопи, бої, смерть. А він уже з 16 березня 2014 року став одним із воїнів 30-ї ОМБр, якій судилося прийняти на себе головний удар війни у числі перших…
Втім, як і багато інших, він також сподівався, що це ненадовго, що усе врегулюється здоровим глуздом і незабаром на рідній землі запанує спокій. А інакше бути й не могло – адже на нього вдома чекали батьки, старші сестра і брат, кохана дружина і двоє донечок! Його ж працьовитих рук, добре те знав, бракувало господарству, землі і навіть столиці, де останнім часом заробляв копійчину, не цураючись малопривабливої і «нецарської» роботи сантехніка. Не з тих ця людина була, щоб шукати собі легкого хліба: відповідальність за сім’ю повела його у світи від рідної хати, бо заможною їхню родину не назвеш, а жити якось треба.
Біографія цієї людини – як і у тисяч таких же поліщуків, подолян чи слобожан: все як у всіх, не краще і не гірше. Народився у невеличкому селі майже на кордоні з сусідньою Рівненщиною. Наймолодша дитина у родині простих (а значить, небагатих) колгоспників небагато шансів мала вибитися у люди, інститути були таким не по плечу. Тож після школи Петро пішов у Корець, що неподалік: там навчали на тракториста. Але, настільки затребувана колись, така гарна професія виявилася не дуже потрібною державі, тож після розпаду колгоспу, де починав свій трудовий стаж, він залишився без роботи. Далі – теж все як у всіх: пошук заробітку, знайомство з майбутньою дружиною Аліною. Не дуже охоча до відвертості, молода жінка скупо ділиться тепер епізодами спільного життя. Вісім років усього судилося прожити їй із Петром.
– Шлюбу офіційно ми не реєстрували, але жили нормально. Жили з моїми батьками, з нами жив ще й брат. Всього було, як і у всіх: і сварки, і мирні моменти, і свято, і будні… Як і у кожній сім’ї. Жили без розкошів. Тримали хатнє господарство, Петро все допомагав, і на городі теж усе робили разом… У вільну хвилину любив порибалити – ходив на рибу з донькою. У мене ще є донька від першого шлюбу, Ліза – дуже добре Петро ставився до неї, зразу прийняв за свою. Коли він лише перейшов до нас жити, Ліза запитала мене: «Мамо, а можна дядю Петю татком називати?» А він почув та й: «То чого ж ти мами питаєш? Називай!». Потайки навіть від мене гроші їй не раз давав, коли із заробітків привозив. А у 2011 році народилася наша спільна дитина – Даринка.
Коли я потрапила до пологового відділення, нам дали список медикаментів – то доки Петя бігав по аптеках, я й народила. Хлопчика чоловік хотів – але народилася схожа як дві краплі води що зовні, що характером на нього дівчинка – і він цим був щасливий.
Ось так і жилося б помалу цій середньостатистичній українській сільській родині, якби не війна. Що б там не казали, як би не називали її, однак істинне обличчя того, що відбувається на сході України, вже не приховаєш нічим: там стріляють, ранять, вбивають, там небезпека…
ЗВІДТИ він телефонував рідним щодня. Та навіть якщо й починав говорити щось «не те», телефон одразу ж відключався: дружина підозрює, що працювало прослуховування. Тож мало конкретного знали про його військові будні вдома, більше здогадувалися, слухали, що розповідають інші.
У відпустку Петро Барбух приходив додому тричі. Вдома без діла не сидів: городи, хазяйство, сіно – все намагався охопити за ті короткі дні, допомогти чим міг хотів дружині й батькам, знаючи, як їм нелегко без нього. Востаннє приїхав додому 9 травня. Коли від’їздив, її серце мовчало. Що робилося на душі у самого Петра – тепер цього він не скаже вже ніколи.
– Дванадцятого серпня, – розповідає Аліна, – мені зателефонували: «Ваш чоловік згорів у танку». А 5 березня 2015 року привезли труну… Сказали не відкривати, бо там лише два пакети: що, мовляв, ми там побачимо… Хоронили закритим. Телефон Петра відповідав і по смерті – жіночий голос із східним акцентом: «Ви помилилися номером» – і відключалися. Але виклики йшли. Це тепер лиш «зв’язок відсутній».
Сім місяців ішов він додому, споглядаючи свій шлях уже з небес… Дуже довгою виявилася остання дорога Петра Барбуха до рідного краю: крізь пошуки волонтерів, генетичні експертизи, сльози і надію рідних, чекання і віру в диво, крізь надію у невідомості. Але…
Із Інтернет- «Книги пам’яті загиблих в АТО»:«Дата та місце загибелі: 12 серпня 2014 р., смт. Нікіфорове, Сніжнянський район, Донецька область. Обставини загибелі: 12 серпня 2014 р. танк Т-64, екіпаж: старший лейтенант А. Абрамович (командир танка), сержант Я. Антонюк (механік-водій) та солдат П. Барбух (навідник),вступив у двобій із російським танком Т-72. Танки таранили один одного. Екіпаж українського танка з того часу вважався зниклим безвісти. 3-го жовтня 2014 р. рештки П. Барбуха знайдені в остові танку Т-64 пошуковцями Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») та привезені до м. Запоріжжя. Опізнаний за тестами ДНК. У цьому бою було знищено два ворожих танки Т-72. Українська сторона втратила танк Т-64 (Абрамович, Барбух, Антонюк) і БМП-2. З екіпажу БМП-2 загинули прапорщик Д. Руденко та сержант Б. Луцько».
За сином услід в сиру землю пішов і батько: поховали його через два з половиною місяці після Петра-молодшого. Тепер довіку вже він буде нерозлучний із сином, і не одна, а дві могили поряд у маленькій Жеребилівці дивитимуться хрестами в небеса німим докором усьому світові: жити б ще цим людям, коли б не війна…
Всім селом хоронили загиблого воїна, від сусідів і кумів аж до керівників місцевих господарств, голів сільських громад – не було байдужого у горі, спільно клали копійку на гідний похорон, спільно оплакували молоде життя, що так передчасно полишило цей світ. А дружина і досі нетямиться: «Чи то Петю поховали, чи ні…». Мати Петра поставила пам’ятник на могилі сина. Освятили її, квіти посадили, а Аліна і тепер плекає глибоко в серці сподівання: «Живого і мертвого Петра не бачив ніхто – до сих пір маю надію, що в полоні. Експертиза вказує на те, що то наш – але так хочеться, щоб то було не так!» Про танковий таран нічого не знала, доки слідчий не показав їй знімок на комп’ютері.
Дуже скучає за татом маленька. Бачить, як важко без нього мамі, бабусі. Приходить до портрета в залі, обіймає його, як живого. Старша ж залишилася без батька вдруге… Тепер вони часто їздять провідати дорогу їм людину – на кладовище: то коником, то маршруткою. Проте… Аліна ж висловлює те, чим, незважаючи на факти, живуть усі разом: «Ми все ще надіємося: може ж таки постукає наш Петя у вікно».
Через рік після загибелі Петра Барбуха нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Дружина третього з екіпажу танка Артема Абрамовича, розповідала Аліна, тоді від додатку «посмертно» відмовилася: все ще вірила у те, що її Ярослав живий…
Війна народила не лише смерть, не лише бої: в Україні з’явилася воістину народна нагорода – срібний орден «народний герой України». Виготовляють його зі срібла, зібраного звичайними людьми – представниками 16 країн світу. Один із семи нагороджених цією відзнакою серед воїнів 30-ї ОМБр – наш земляк Петро Барбух. Смужка на орденській планці – чорно-червоного кольору: такими нагороджують воїнів, котрі захищали українську землю зі зброєю в руках. Вчорашній хлібороб, скромний трудяга-селянин отримав визнання чи не вище від деяких офіційних: адже лише народ на сьогодні є найоб’єктивнішим мірилом правди і справедливості… Мені ж бачиться у тому одвічному для України поєднанні кольорів ще й кривавий біль, котрий ятрить серця нашого краю і всієї держави вже не перший рік. О, як же хочеться вже миру на нашу стражденну землю, як хочеться звичайного людського Завтра – позбавленого тривоги, сповненого надії на спокій!
Леся Гудзь.
