Щоразу, беручись писати про загиблих у цій малозрозумілій і заплутаній грі невідомо чиїх інтересів – по суті, грі людськими долями під абревіатурою АТО – наказую собі: не помились, не осором пам’яті полеглих перед живими! Перед дітьми і дружинами, перед матерями і товаришами, перед усіма на світі, хто сьогодні радіє цій весні, можливо, завдяки саме їм…
Сьогодні їх пам’ять і заслуги перед Вітчизною вшановують меморіальними дошками. У Гульську – селу надзвичайно мирних і доброзичливих людей – таких аж троє. Три меморіальні дошки на фасаді школи, котра виховала патріотами своєї землі Василя Подолянчука, Богдана Луцька, Юрія Чечета.
Різними дорогами йшли вони до безсмертя. Різного віку і уподобань були, характерів різних. Проте спільною виявилася у них вірність обов’язку – захищати країну, родину, майбутнє своє у час біди зі зброєю в руках.
…Їх було четверо у родині колгоспників Подолянчуків. Василько отримав ім’я, з’явившись на світ напередодні дня Святого Василя 13 січня 1981 р. Кажуть, такі люди дуже щасливі на долю… Доля Василя Подолянчука у офіційних даних із «Книги пам’яті загиблих в АТО» вмістилася у кількох рядочках: «Звання: Старший сержант. Посада: Командир відділення мінних загороджувачів. Підрозділ: 12-й інженерний полк. Обставини загибелі: Загинув 18 вересня 2014 р. під час виконання бойового завдання в зоні проведення АТО.
А що коли читати між рядками? Яким він був – Василь Подолянчук – поза війною, до неї?
Опанувавши мирну професію газоелектрозварювальника, пішов іншим життєвим шляхом: після строкової служби перейшов на контрактну, присвятивши себе саперній справі. Як згадує дружина Лілія, служба стояла на першому плані у житті її відповідального і порядного чоловіка. Проте поспілкувавшись із нею, переконуюся: служба і родина були для Василя Подолянчука найбільшими і найголовнішими цінностями – і важко визначити, кому з них віддавав він перевагу в серці. Адже був не лише безвідмовним і ретельним у службі: з неконфліктним, дбайливим чоловіком і татом почувалися у справжньому затишку долі його дружина й діти. Для Лілі Василь став тим, біля кого жінка відігрілася душею, опалена невдалим досвідом особистого життя. Той, хто пережив на собі розлучення, розуміє сповна, що означає батьківська прихильність до твоєї дитини абсолютно чужої людини. І ставлення дитяче у відповідь в таких випадках – найкращий індикатор щирості. Тож коли син Лілі, Саша, підійшов до Василя з проханням називати його татом – жінка вже не мала жодного сумніву в тому, що саме ця людина потрібна їй як попутник на спільній життєвій стежині.
Вони прожили недовго, зате гарно, спокійно. У сім’ї було затишно Василю, надійно – Лілії, по-дитячому радісно – Сашку і Настусі, котра народилася у подружжя у 2008 році.
– Вася не лінувався встати до дитини вночі. Ніколи не ділив дітей, обох мав за рідних, – втирає сльози молода вдова. – Навіть покарати їх жодного разу не зміг, все мене просив розібратися у їхніх суперечках: мовляв, вони все одно мене не слухаються. Насправді ж просто був дуже добрим до них… На свята їздили до батьків – обоє ми з одного села. Був затятим риболовом: фактично всі вихідні проводив на річці… А ще навіть встиг повести Настю до першого класу.
…Це був перший смертельний випадок у їхньому саперному батальйоні. Як розповідали Лілі друзі чоловіка,19 вересня 2014 року вони виставляли мінне загородження і вже навіть встигли порадіти з того, що все так гарно складається, незважаючи на свято «Михайлове Чудо», коли у православних не роблять нічого важливого… Командиру здалося, що щось НЕ ТАК – і він повернувся… Офіційно пишуть: «Загинув внаслідок вибуху ворожої міни». Труни з останками рідним не відкрили… Із документами на отримання Василем Подолянчуком статусу учасника бойових дій спізнилися: хоча й були вже вони на час його смерті в Києві, сказали родичам, що вже статусу не отримає: мовляв, чому не зробив цього…за життя. Де здоровий глузд почутому? Ліля вдячна командиру інженерного полку Борісову за людяне ставлення: завдяки йому мають хоча б «сіре» посвідчення. А от кому має «завдячувати» своїм сирітством Настя, котра дивиться на світлину тата і потай плаче? Чому вдруге позбувся батька Сашко? Скільки років ще пройде, доки буде покарано призвідців смертей цієї війни???
Про той бій говорили багато і довго. Уперше в історії цієї війни стався танковий таран: 12 серпня 2014 р. під селом Нікіфоровим на при розвороті БМП-2 під командуванням старшого лейтенанта Артема Абрамовича мало не в лоб зіткнувся з ворожим Т-72, котрий врізався у неї на великій швидкості. Там, серед донецького поля, що у мирний час ясніло соняшниками, і дотепер стоять німими свідками дві розбиті машини війни. Якби вони заговорили, Ольга Луцько, нарешті, дізналася б гірку правду останніх хвилин життя свого коханого.
… То було кохання до самозабуття: ну, як же інакше ще назвати почуття, котре спалахнуло між 21-річним Богданом і одинадцятикласницею Олею? ЇЇ бабуся слушно зауважила, коли почали зустрічатися: «Ти більше часу проводиш із ним, ніж навчаєшся»… У січні 2003-го відгуляли весілля. Дуже хотів чоловік дівчинку – тож коли народилася донечка, Ольга назвала її на честь чоловіка Богданою. Через три роки лелека приніс у дім омріяного сина Сашу.
Щоб забезпечити сім’ю, її годувальник їздив на заробітки до Москви, працював на каменедробильному кар’єрі, на Брониківській СТО автослюсарем. Однак дружині на роботу виходити не дозволяв: «Мені не це обов’язкове. Мені потрібно, щоб я прийшов з роботи додому – а на мене там чекають діти, гаряча вечеря і усміхнена дружина!». Розживалися помалу на власному обійсті: город, кролі, гуси, кури і найбільша втіха Богдана – конячка. Невдовзі чоловік почав мріяти про власний транспорт – тож із часом придбали машину. Не раз довелося почути під час зустрічі з дружиною загиблого Луцька: «Усі бажання Богдана здійснилися. Ми мали все». У Богдана Луцька було рідкісна для сьогодення здатність радіти тому, що маєш. Такі люди незаздрісні і совісні. Такий – і він. Вистачало йому неба над селом, котре стало рідним йому з дитинства, відколи переселився з матір’ю сюди після аварії на ЧАЕС. Вистачало часу робити добро друзям, серед котрих славився як всеуміючий і безвідмовний товариш. Вистачало у ньому глибокої любові до рідних: негаласлівної, а такої, щоб прожити кожен день 12 років у шлюбі без скандалу, не конфліктуючи, щоб поспішати додому після роботи з одною лиш метою – поспілкуватися з дітьми, дружиною; щоб повести Богдану з Сашком до річки, повезти їх на відпочинок у Карпати або на каток у Житомир… Мрій глобальних у Богдана не було, лиш найближчим часом планував показати дітям море.
Він зробив це при обставинах, у які ще два-три роки не повірив: ну ж бо, скажи тоді кому, що буде це… під час війни!
Повістку з військкомату Богдан Луцько сприйняв спокійно: сподівався, що забирають ненадовго і що все скоро скінчиться. Чижівський полігон – Широкий Лан – Херсонщина – Запоріжжя – така географія п’ятимісячного перебування його у вирі подій в державі 2014 року. На Херсонщині їхній підрозділ перебував найдовше – майже 2 місяці. Дзвонив звідти з різним настроєм: а який він буде, коли і без води доводилося сидіти, і навіть вужів їсти з голодухи… Ледве випросився п’ятиденну відпустку додому на день народження сина у червні. Вдруге начальство відпустило на тиждень, але… без дозволу поїхати. Рішуча Ольга взяла тоді дітвору – і гайда до чоловіка! Тиждень, котрий провели разом і відсвяткували 21 липня його день народження, запам’ятається і їй, і Сашку з Богданою на все життя – бо ж уперше тоді вони побачили море, востаннє були щасливими…
Богдан до кінця свого недовгого життя залишився турботливим батьком: ще напередодні загибелі зателефонував дружині, чи вже скупилася дітям до школи. Ольга тривожилася за інше: все допитувалася у чоловіка, чи привезли ж їм обіцяні бронежилети і каски, котрих не було…
А 12 серпня сталося непоправне. Деталей загибелі до кінця з’ясувати вже ніколи не вдасться. Але до сліз гірко від нашої бюрократії: півроку лише робили аналіз ДНК, хоча й упізнала коханого Ольга по відео, надісланому волонтерами. По тіло Богдана їздила сама. Похоронити рештки вдалося лише через рік, 11 вересня 2015-го. Посмертна нагорода Богдана – орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Як живуть вони нині, обкрадені війною: Ольга, діти,? А як жити без одного крила пташці?
Після похорону Богдана закрилася в собі. Саша заявив: «То не наш… Наш повернеться!» – йому Богдан обіцяв, що неодмінно прийде живим… Сашко дуже схожий на тата… Ольга шукає розраду у роботі: тепер вона не може сидіти вдома, бо дітей треба доводити до пуття… Такі реалії вдовинського й сирітського життя.
За ним ще довго жалкуватиме весь Гульськ. Бо нема в селі хати, де б не допоміг запорати городу, коли працював на колгоспному тракторі, та й власним коником опісля підсобляв усім, хто попросить. Щирий, вдатний до розмови, не жалів доброго слова ні чужим, ні рідним. Простий селянський працелюб, людина совісті й обов’язку, Юрій Чечет просто не вмів жити інакше. Не вмів хитрувати чи вдавати з себе хворого, не заховався за тисячі причин від повістки, як багато його односельців… Це знали всі. Бо якщо людина совісна у праці, стосунках із сусідами по вулиці, з родиною – вона залишається такою за всіх обставин. Саме тому вже з 20 березня 2014-го Юрій – найстарший за віком мобілізований з села 42-річний тракторист металобази – став сержантом 3-го батальйону 30 ОМБр.
Розповідає дружина Юрія – Ніна Давидівна: – Попервах ми не дуже й тривожилися, коли чоловіка було призвано. Кілька місяців їх тримали тут, на місці, а у червні вже батальйон опинився під Маріуполем.
Затим їх поступово наближали до районів бойових дій. І вже з 28 серпня по тому, що часто переривався мобільний зв’язок, ставало зрозуміло, що спокою там, де її чоловік, немає. Все підтвердив сам Юрій: «Ми вже там, де воюють». А за тиждень, 7 серпня, його вже не стало… Про 43-й блок-пост в районі села Степанівка поблизу Сніжного нам довелося писати вже не раз: саме там загинули наші земляки з Тернівки і Токарева Сергій Півоварчук і Володимир Степанюк. Та запам’яталося мені прізвище Чечет ще із осені 2014-го. Ми спілкувалися з Миколою Денисюком, котрий пережив на собі увесь жах степанівських подій і, на щастя, вижив. Він ще, пам’ятаю, розповідав про блок-пост, обстріл, але яким же тоді все воно здавалося нереальним, як і усвідомлення того, що країна перебуває у найсправжнісінькій війні, а не у якихось там АТО… У свідомості міцно засіла з того часу його переповнена душевним болем фраза: «Я знаю, що Чечета вже немає в живих. Але рідні сподіваються на диво. Тож чи маю право я їм це казати?». Жовтень ще дарував хоча якусь надію, котра танула з кожним днем після телефонного дзвінка сепаратистів дружині Чечета. Почувши про смерть чоловіка, вона шукала і не знайшла інформації у військових; не домігшись від них можливості забрати тіл загиблих, у відчаї рідня полеглих на блок-посту перекрила дорогу: хоча б так вони привернули увагу влади до того, що сталося… Однак забрати своїх рідних із підконтрольної супротивнику території так і не вдалося.
Ніна подумки перевернула за довгий час офіційного визнання смерті чоловіка все своє життя і все, що пов’язане з Юрієм: перед очима пробігли кадри сільського дитинства, юність, коли дружба і мовби випадкові зустрічі з високим балакучим красенем переросли у ніжне почуття, через три роки побачень – у хорошу роботящу сімю… П’ятнадцять років їхнього спільного життя виповнилося б у листопаді 2014-го. Відзначили б цю дату, може, десь на лоні природи: у години нечастого дозвілля, траплялося, ішли всі разом до річки, і Юрій варив на вогні юшку, смажив шашлик…
Не сталося дива: не озвався її Юрій з полону; не помилилася вона, впізнаючи його на надісланому відео з місця розбитого блок-посту; до гіркоти високий процент спів падіння експертизи ДНК… От тоді й заплакали сини Ярослав і Сашко, пов’язала чорну мітку вдови на чоло Ніна Давидівна. Життя і без того підрубало під корінь їхню родину: за п’ять років поховали вони з чоловіком його, її батьків та її брата. Тепер же позбулася головної і найбільшої своєї опори. Ярослав, котрому батько за життя передав усе, що вмів і знав сам, тепер узяв нелегку ношу головного чоловіка на себе. Якось треба жити далі. Тепер батько залишився лише у пам’яті і у нагороді – посмертному ордені «За мужність» третього ступеня.
… Вони знайшли вічний спокій на кладовищі, завмерли на дошках пам’яті коло школи у центрі села. Але й назавжди залишилися у шепоті дерев на вулицях рідного Гульська, у кожній піщинці сходжених ними сільських доріг, у гарних справах своїх і у дітях, котрим передали у генах свою людяність, совісність, працелюбство.
Різними були їхні дороги безсмертя, проте спільною – вірність обов’язку.
Леся ГУДЗЬ