(Павлюк Ігор. Танець Мамая: Вірші 2017-2022 років /Передмова Дмитра Дроздовського/Худ. оформл. Олена Завітайло. – К.: САМІТ-КНИГА, 2023. – 288 с.)
Знайомство із цим виданням почав зі змісту. Підштовхнули деякі ЗМІ та телефонічні розмови з віршником: хотілося взнати, які твори з попередніх книг увійшли в цю й «посмакувати» новими написанками. І цей інтерес «Танець Мамая» вдовольнив. Підтвердити таке твердження можуть хоча б такі рядки: «…тягнувсь до зорі, що тепліла над рідним Поліссям» (давній вірш «Волинське») та «…тунелями вен йде у вічність епоха стара» (новий текст «сирени і дзвони»).
Та більше привернув увагу розділ «Переспіви», де автор запропонував увазі поціновувачів поетичного слова взірці свого прочитання Книги псалмів, книги Екклезіястової та Пісні пісень. Запам’яталося, зокрема, наступне: «…благословенні Богом вірні люди, а зрадники – як риба без води» (Із Книги псалмів), «…нічим тут не наситившись навіки, людина тілом так і помира» («Із книги Екклезіяста»), «…цілу ніч ти на грудях у мене зітхаєш, наче Миррипучечок, як сон увісні» («Із Пісні пісень»).
Не приховуватиму, що у пильнішій увазі до переспівів був і особистісний момент: два десятиліття тому рецензент видав окремим друком свої інтерпретації Пісні пісень. І мені, звісно, було втішно, що безсмертні писання стають джерельницею натхнення інших людей та спонукають до більшого образного поезомислення.
Будемо відвертими: саме у ньому полягає магія віршотворення. На правильність такого висновку вказує і нова книга Ігоря Павлюка своїми літературними тропами, згадками про «населення», кольоровими екстраполяціями, слово виявами, наявністю богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів.
Якщо, приміром, говорити про літературнотропність, то кидаються у вічі метафори, епітети та порівняння, з’яву яких не може пояснити й поет, бо більше перейнятий неординарністю думкування, без якої не уявляє себе. (Зрозуміло, що в одній рецензії неможливо навести усі приклади. Тому цитуватиму те, що найбільше сподобалося. Дехто, можливо, скаже, що це – відголосся суб’єктивізму, але суб’єктивізм з літературознавчим ухилом – не вада.)
Звернуся, зосібна, до метафоричності. Мене, приміром, зацікавили вислови на кшталт: «П’ю зорі з себе», «Росте печаль, мов нігті у покійника», «Пахне вічність квітами з могили», «в зіницях кінських наш єдиний світ танцює твіст то з лебедем, то з вовком»… Про метафори взагалі можна висловлювати чимало думок. Та зупинюся лише на одному моменті: ці літературні тропи («Танець Мамая» − не виняток) незримими нитками поєднують реальність та уяву, що є дуже важливим для позитивного сприймання будь-якого поетичного тексту.
Про це думається і тоді, коли перед зором стають епітети. Особливо ті, котрі належать до авторських: «вісь вогню і духу», «привиди коней», «похорону репетиція», «танець канібалів», «піщаний годинник пляжу», «колиска тіла», «пасхальне серце», «душі храмина»… Іноді кажуть, що у таких висловлюваннях відчувається вплив метафоричного мислення. Згоден! Але, не зважаючи на це, вони все ж залишаються метафорами з яскравістю авторського поезомислення. І може скластися враження, що на їхньому тлі помітно програють тропи, що є більш звичними для читацького сприймання: «свячена вода», «перший сніг», «Королівство кривих дзеркал», «вічні душі», «золото церков», «хресна дорога», «березнева гроза», «корінь роду». Та не все є таким однозначним, якщо оцінювати такі словосполуки через контексти творів. Адже тоді вони здаються такими доречними. Трапляється й так, що «новизна» наповнює новим змістом: «бездомним псом прибилася печаль».
Зацікавлюють і порівняння. Й насамперед своєю неодновимірністю. Бо у них поряд з присутністю сполучників існує і їхня відсутність. Маємо також вислови, котрі поєднують присутність та відсутність сполучників по-своєму «пригнічує» сув’язь іменників і прикметників. (Такий різнобій виражальних засобів приваблює не тільки кількістю, а й вмінням автора занурити читацьку свідомість в джерелонаводдя поетичності.)
Хіба не вказує на це таке? − «Я сьогодні підслухав розмову зорі і трави, коли йшов, мов сльоза на хресті, драбиною долі», «Дві зіроньки скрикнуть над голим, як небо, гаєм». «Ми чутливі, як зіниці голубів»… (Трикрап’я у даному випадку не є випадковим. Бо перелік подібних простих порівнянь зі сполучниками можна продовжувати.)
Як, до речі, і простих порівнянь без сполучників. «Сльоза із кров’ю – то напій любові.» «Час у цей час – крилатий тарантас». «Нічніє небо – антрацит із кров’ю сумного динозавра». «Хтось мого вірша пише – йод на душевну ранку»… Знову маємо підстави говорити про нерозлучність реалу та уяви, несподіваність поетичної думки.
Щось подібне не дає спокою і тоді, коли зір натрапляє на поєднання присутності та відсутності сполучників. «А горизонт – як проклята струна». «…смерті – наче вічності голодної». «Глибока даль – мов люлька в козака». «Час розлитий кругом – наче крові калюжа». Ці сув’язі доповнюють ще одні, бо маю на увазі мирне співіснування іменників та прислівників: «сльозина-іскрина», «свічка-зоря», «формальності-розходження», «літери-тіні», «коло-біль», «стежка-вертикаль», «нитки-ноти», «романтики-пірати».
Зауважу, що цікаві літературні тропи частенько існують й у згадках про «населення» книги, чарівно збираючи рядки з рослинами і деревами, птахами і звірами, зорями і небесними світилами. «…п’є думка смачний сік зорі», «…клени хоронять вітер», «…серця орлів дзвінкі й сумні, як дзвони». «Хвилями накочує печаль – тепла і дряпуча, наче кішка». «Он дебелий місяць – золотий човен – після дощу цілується із кладкою». «А завтра навіки у райські нирну кураї».
Таке ж позитивне враження залишає і поєднання дій «населення», «…стоять журавлі під зорею», «…міняється голосом вовк з журавлем восени», «…ніч прийшла, мов чорне кошеня, у мовчання білої ворони». «Зірка-сльозина стікає по іклах ведмежих»…
До речі, поєднання є характерним і для кольорових екстраполяцій: «Он ворону чорну зграя білих виганяє». «На білі вази в синьому вікні». «Білим криком-безкраєм битву єднає і гру, квітку і чорну диру». «І чорно-білі під серцем портрети».
Зрештою, чорноту маємо й в окремішності кольорових екстраполяцій. «Доки пас я сивого коня на моїх таких же сивих скронях». «Білий метелик тріпоче на носі лошатка». «Мені зоря солоним світлом світить, що сипле в душу вірші золоті». «Чорну мітку має капітан». «Перехрещу сіре зло навколо». «Мрії людські перевозити в синю глибоку даль». «Так мрію про весну, що сніг мені зелений». «Червона сльозина листочка». «Полиновий біль душі моєї трансформую в промінь голубий»… (І це – лише жменька цитат, яка так голосно промовляє про важливість цього виражального засобу в поезомові Ігоря Павлюка).
Варто, мабуть, зауважити, що для висловлення думки автор поринає у море слововиявності, майстерно плаваючи між неологізмами, рідковживаностями та діалектизмами. Наприклад, барву новотвірності мають на собі такі слів’ята, як слово «тихосяйно», «чорночасово», «пекельнолиці». Познаковані рідковживаністю «ословлюю», «дощисько», «прапісня», «злотопад», помітною є також орієнтація на говірковість: «ябко», «ровер», «вавка», «зацофані». Але це ще не все, коли заходить мова про слововиявність, скажімо, іноді бачимо народження цікавих дієслів з іменників: «лампадніє», «фортечніє», «лимонніє», «нічніє». Не слід, либонь, забувати, що автор вдало використовує розмовні слова, хоч сленг у поетичних текстах не всім подобається: «бабура», «друзяки», «бісяка», «мутняк»…
По-своєму ошляхетнюють вражальність віршованих рядків богошукальні мотиви. «Бог увійшов в мою душевну рану». «А веселка – свіжий Божий сміх». «Я знову з Богом розмовляю віршами». «Всевишнього знайшовши у собі, із ним я тихо-тихо розмовляю»… Ці та інші подібні словосполуки так багато говорять про християнськість душі автора, як про її невмиральне природне середовище. І на цьому тлі таким помітним стає припадання до біблійних текстів. І не лише у переспівах. Як тут не згадати про вірш «Календарного літнього, але осіннього дня», «Озеро. Ліс. Піщаний годинник пляжу», «Емігрую у тіло», «Весна-2019». Агітують за це такі небуденні образи, як «вітрила душ на тілах якорях заземлені, блискучі, мов калина», «Древня стежка до себе, де фортечніє храм, де «біблійніє небо і сльозиться кора». «Як метелик до світла, до Бога так тягнулося серце зболене», «…вони пропадуть – наче місце плоду, мов пуповина, води мутні родові. Є тільки душі».
Було б великою несправедливістю оминути питання про культурологічні акценти, які у виконанні Ігоря Павлюка є неодновимірними. Почну з епіграфів. Ніби й небагато їх – лише два. Але вони є промовистими. Вірш «Календарного літнього, але осіннього дня» по-своєму доповнює біблійний текст про почуття любові, а твір «Голос Кроманьйонця» − рядки з вірша незабутнього Бориса Мозолевського. Цитату з драми Вільяма Шекспіра зустрінемо у катрені «Прогнило все».
Окремо, либонь, треба сказати, що в окремих поезіях видніються тіні Джека Лондона, Ернста Хемінгвея… Цікавим є те, що алюзії органічно вплітаються у тексти. А це само собою промовляє про доречність
Ще один цікавий культурологічний аспекти. Вчитуючись у «Танець Мамая», нерідко натрапляємо на неординарні доторки до фольклорних багатств рідного народу: «Ховається зло несусвітнє, як шило в мішку», «Моя душа, мов рибка золота, бинтує рани піснею простою», «Несу свій хрест і ближнім поможу», «Час тече – з пустого у порожнє». Й увага до цих та подібних висловів не є чимось незвичайним, як мені здається. Все більше схиляюся до думки, що фольклорність поезомовлення помітно вплинула на крилатослів’я автора. «І болить мені ця епоха, що спіткнулась об судьбу мою». «Доки храм, я – доти я Всесвітній». «Хто не умира – не воскресає»…
Та не тільки вражальність існує у богошукальницьких мотивах та культурологічних аспектах. Бо ж не є секретом їхня приналежність до філософської лірики. Хоча остання цим не обмежується. Поряд з богошукальництвом і культурологічністю владарює і філософія щоденного буття. «Метастази печалі згоріли на вічнім вогні». «А ми самі, болючі і німі, бо палимо в собі космічне сміття». «Серце райським яблуком дзвенить». «Земні роки – могили братські днів»… Не відкидаю того, що незримими нитками різності пов’язане між собою, але все ж більше мислиться про окремішність. Плин думання?
І не тільки про філософічність лірики гадкується. В поле зору потрапляє і громадянськість, котра також є не одновимірною. З одного боку побутують доторки до сучасності, а з другого маємо заглиблення у минувшину. Буває також, що вони сходяться воєдино: «…наші душі у вселенськім танці, цілують свій, людський, тривожний пульс». (Життя загалом, як і поетичне буття, на жаль, неможливе без занурення у тему війни. І тут показовим є історія з віршем «Доля людства нині бродить в Україні» про маріупольський біль 6 травня 2022 року, він з’явився у Фейсбуці. А вже через чотири дні його переклала відома китайська письменниця Ван Іцзінь. «Ділить тріщина глибока спогади і мрії».) По-своєму інтерпретована громадянськість углиблення у проминуле у творі «Голос Кроманьйонця». «Ми ж зі своїми радостями й горями – невиплакані іскорки епох». До про минулого й погляд на нього крізь призму сучасності звернені поема «Степ» та вірші з циклу «Привид Мамая». «На те і є, можливо, козаки, щоб рідні міфи взяти на поруки»…
Душа людська не вздріє негативу й у тому, що на дві частини можна умовно поділити й любовну лірику. Бо любов до рідної землі, родини зливається воєдино з інтимними почуттями. «Я п’ю із колодязя голос моєї зорі». Потреба душі жити з пам’яттю про рідне? «Дякую вам, зорі, за печаль». Свідчення того, що радість і смуток в інтимі душі завжди ходять поряд?
Більш однорідними на цьому фоні виглядають взірці пейзажної лірики зі своїми гарнотами. «Бабуся-вишня няньчить пташенят». «Тварини хмар гуляють в небесах». «Віднедавна літнього мене літня заколисує гроза», «…блискавка – як той природній ніж»…
Все, якщо мати на увазі телеарійний поділ, у «Танці Мамая» перебуває на видноті. Але водно мить не покидає враження про штучність такого виокремлення. Вся справа полягає в тому, що в сучасному поезомовленні ці мотиви є туго переплетиними. (Все це підтверджують не лише вірші Ігоря Павлюка. Звернімося хоча до віршів Василя Герасим’юка, Павла Гірняка, Анатолія Кичинського. Між іншим, тут доречною може бути і думка про чесність поетичного слова).
І насамкінець.
Ще раз повторю свою тезу про те, що в одній рецензії неможливо викласти всі міркування про одну книгу. Тим паче про таку, від якої флюїдить справжністю поезомовлення, тому вважаю закономірною появу інших розмислів про цікаве видання. А поет тимчасом попрошкує туди, де «глибоко крізь нього дзвенить висота».
«…біль соковито знаходить свою благодать».
Ігор Фарина
м.Шумськ
на Тернопіллі