Під час останньої поїздки до Парижа я відвідав кладовище Монпарнас, де міститься могила українського державного військового та політичного діяча, публіциста, борця за незалежність нашої держави Симона Петлюри. Тут також поховані філософи Раймон Арон, Жан Бодрійяр, Еміль Дюркгейм, письменники Семюель Беккет, Сімона де Бовуар, Шарль Бодлер, Ежен Йонеско, Сесар Вальєхо, Робер Деснос, Хуліо Кортасар, Гі де Мопассан, скульптори Фредерік Бартольді, Анрі Лоран, художники Жерар Сімон, Анрі Фантен-Латур, актори Серж Реджані, Джін Сіберг та ін.
Доїхавши метрополітеном до станції «Монпарнас», я перетнув південний бік бульвару Кіне і увійшов через головні ворота на територію кладовища, що займає 19 гектарів і містить понад 35 тисяч поховань. Склалося таке враження, що я потрапив до міського парку: тут прогулювалися пенсіонери, батьки з дітьми, молоді мами з дитячими візками, бабусі з собачками, а клерки з найближчих офісів на лавках ласували бутербродами. Надгробок Симона Петлюри я знайшов дуже швидко завдяки путівнику по кладовищу, який мені безплатно дали при вході. Надгробок був доволі скромний – у вигляді вертикальної плити з висіченим вікном, у якому вміщено бюст борця за незалежність.
Поклонившись прахові героя, я у тіняві лип і кедрів попростував углиб кладовища, минаючи лави, на яких сиділи літні і молоді люди з планшетами і ноутбуками (виявилося, тут доступний безплатний інтернет). Перед очима відкривалася різноманітна панорама надгробних пам’яток: статуя «Поцілунок», висічена у давньоєгипетському кубічному стилі на могилі російської анархістки Тетяни Рачевської; скульптурна композиція у вигляді ліжка, на якому чоловік і жінка читають книгу – на могилі винахідника газової лампи Шарля Піжона; дивна надгробна плита з отвором на могилі письменника Хуліо Кортасара – в отвір можна вкинути відгуки про його творчість; могилу чемпіона світу з шахів Олександра Альохіна прикрашала плита у вигляді шахової дошки з барельєфом шахіста і т.д.
Трохи далі мою увагу привернув мармуровий надгоробок із написом: «Кароліна Лакруа, уроджена Кароліна Розалія Текля Ржевуська». «Часом це не донька проводиря київського дворянства Адама Ржевуського похована тут, обіч свого чоловіка поета Жбюля Лакруа?» – запитав я себе. Це була вона, демонічної краси жінка, варта окремої розповіді.
У Петербурзі, у серпні 1824 року, після тривалого судового процесу над філоматами і філаретами, слідча комісія сенатора Ніколая Новосєльцева (у ІІІ частині «Поминок» Міцкевича він фігурує як Ірод, убивця своїх дітей) ухвалила вислати найбільш діяльних учасників цих товариств із Литви, надати їм роботу в училищах, розташованих подалі від Польщі. Наприкінці жовтня Адам Міцкевич і його друзі Юзеф Єжовський та Францішек Ієронім Малевський виїхали до Петербурга, щоб отримати нове призначення. Тут їм пощастило налагодити контакти з декабристами, зокрема з Кіндратом Рилєєвим та Олександром Бестужевим-Марлінським. Знайомство мало для поета виняткове значення, любов до них він пронесе через усе життя і присвятить їм вірш «До приятелів-москалів».
Декабристи допомогли Адаму Міцкевичу одержати дозвіл на працю і виїхати до Одеси, щоб посісти посаду викладача Рішельєвського училища, і 24 січня 1825 р. він покинув Петербург. У лютому 1825 року був уже в Одесі, де привернув увагу генерала Вітта, як неблагонадійна політична особа.
Генерал-лейтенант Іван Осипович Вітт, син грецької куртизанки Софії Клявоне (пізніше Потоцької, див. повість Єжи Лоєка «Софія Потоцька. Історія прекрасної бітинки», К., 2005) та Юзефа Зеферина Вітта. Дитинство та юність Іван провів у Кам’янці-Подільському, де його батько був комендантом. Заплатив за навчання юнака і записав на нього великі маєтки другий чоловік Софії (Клявоне) – Станіслав Щесний-Потоцький. Під час наполеонівських війн Іван Вітт – подвійний агент. Наполеон заслав його до Варшавського герцогства, де він отримав доступ до секретних відомостей французького командування, які зразу ж передав російській воєнній розвідці, будучи водночас резидентом 2-ої армії генерала Петра Багратіона. Через це Вітт добився аудієнції в російського імператора, що посприяло його військовій кар’єрі. Отримав звання генерал-лейтенанта, посідав ряд високих військових посад, командував розташованою в Україні кавалерійською дивізією, прагнучи стати губернатором Новоросії. Був куратором Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній, а також Києва і Одеси. Після того, як на цей пост було призначено графа князя Михайла Воронцова, якого підозрювали в лібералізмі, з ініціативи наближеного до царя воєнного діяча Олексія Аракчєєва Вітт призначений командувачем усіх військ на Півдні України. Живучи в Одесі, він фактично став державним наглядачем за графом Воронцовим.
Не полишав шпигунської діяльності. Знаючи про Південне Товариство декабристів від його керівника Павла Пестеля, який хотів одружитися на його доньці і залучити Вітта на бік повстанців, він довго вагався, кого вигідніше продати: декабристів – уряду чи уряд – декабристам (у разі їхньої перемоги) і врешті видав декабристів. Правда, автор спогадів Пилип Вігель пише, що Кароліна Собанська сприяла тому, що Вітт розкрив плани Південного Товариства.
Із своєю дружиною, княжною Любомирською не жив з 1813 року. У період Віденського конгресу (1814-1815) був постійним відвідувачем салону Розалії Ржевуської, де зустрічався з царем Олександром Павловичем і вперше побачив її племінницю (по чоловікові) – Теклю Ржевуську, «Лолі», як її називали. Вона ще тоді впала йому в око, але будучи дуже моторною, не відповідала на його амурні залицяння.
«Лолі» – польська графиня Кароліна Адамівна Собанська, вроджена Ржевуська (1794-1885), праправнучка французької королеви, по лінії батька її генологічні корені сягають короля Яна Собеського. Її батько, Адам Ржевуський, був проводирем київського дворянства. Якийсь час Кароліна жила у Відні, у тітки Розалії Любомирської, внучатої племінниці Людовіка ХVII, навчалася музики у Ружички і Сальєрі. Вона була надзвичайно розумною, грала на гітарі і на фортепіано, знала і виконувала твори Моцарта, Шумана, Сальєрі, Гайдна, Шуберта. Вивчала мови. 16-річною її видали за графа Ієроніма Собанського, який був старший від неї на 33 роки. Вона народила від нього доньку Констанцію, після цього нечувано розцвіла, перетворившись у чарівну красуню, покинула п’яницю.
В Одесі її зустрів Вітт, зробив своєю наложницею і платним агентом жандармерії. Вона відкрила у місті свій салон, а її вишукана світська поведінка і чудовий голос приваблювали публіку. Вона скидалася на ангела: шляхетна, розумна, надзвичайно красива, музично обдарована і звикла до легкого розкішного життя, засвоїла витончені аристократичні манери. Колекціонувала автографи знаменитих людей: Пітта, Веллінгтона, Шатобріана, Лафатера, Жермени де сталь та ін. Вітт був багатий, марнотратний, через його руки пропливали великі державні суми. Собанська спершу ніякої власності не мала, а одягалася краще за всіх і любила розкішне життя. Отже не переймалася званням найманої наложниці генерала, який згодом став її чоловіком. Завдяки такому мезальянсу в Кароліни було чимало маєтностей: заміський будинок на березі моря, який називають «Кароліно-Бугаз», будинок на вулиці Грецької і Рішельєвської (де бували Евеліна Ганська і Оноре де Бальзак), міська дача у квадраті вулиць Бабеля, Дальницької, Колонічної і Виноградного провулка.
Салон Кароліни Собанської та Івана Вітта в Одесі був дуже популярний. Очевидець тих подій Пилип Вігель у своїх записках писав: «У пані Собанської мають обов’язково відмітитися всі шукачі чинів і підвищення по службі, офіцери і їхні жінки. Господиня чарівна, гостинна, покровительствує разом із своєю приятелькою Єлизаветою Воронцовою початкуючим поетам, музикантам і художникам, займається доброчинністю. У неї один із кращих палаців в Одесі». Разом із Воронцовою вона брала участь у виданні альманахів, гроші від продажу яких ішли на допомогу бідним.
Та в той же час не варто забувати про грішну душу Кароліни: не всі її вчинки були чесними, між її намірами і діями часто лежала невідповідність. Та головне те, що вона сама дозволила, щоб з нею поводилися, як із предметом, річчю. Людину можна змусити до чогось негативного тільки тоді, коли вона сама цього хоче. Очевидно, вона сама хотіла того, щоб стати наложницею і агентом Вітта, маючи з цього певну користь. Тут вона забула про доброчестя і таємно вершила свої меркантильні справи. Мало хто знав, що вона була донощицею і працювала на поліцію, виконуючи секретні доручення і стежачи за діяльністю російських та польських революціонерів. Як згадує Пилип Фігель, вона «писала таємні доноси Вітту, цьому блискучому, але цілковито безграмотному генералу». Не слід забувати, що вона вміла «підніматися» над своїми симпатіями, прихильностями і легко, безболісно зраджувала людей, які в неї закохувалися і їй довіряли, напр., члена центрального комітету Патріотичного товариства Антонія Яблоновського. Вона стала його любовницею і отримала від нього секретні відомості про переговори, що велися між російськими і польськими таємними товариствами. І зразу ж ці відомості передала Вітту.
Вітт сам сповна користувався її принадами. У романі Федора Достоєвського «Злочин і кара» Родіон Раскольников так відгукується про Соню Мармеладову: «Ай і Соня! Який колодязь, однако ж, зуміли викопати і користуються! Адже користуються! І звикли». Отже, цим колодязем користувався не лише Іван Вітт, ним, за його наполяганням, користувалися політично підозрілі особи, такі, як Олександр Пушкін (хоч він до бунтівників не належав і її не дуже цікавив), приналежні до Патріотичного товариства Антоній Яблоновський, Грущинський, Блондовський, Леон Сапега, а також Адам Міцкевич – інформацію про них вона зливала Вітту. Але це ще не увесь список її жертв, сюди належала навіть ад’ютанти генерала Степан Чиркович і Олександр Бунаков, які наглядали за її салоном, коли господаря не було.
А Вітт хіба цього не помічав? Помічав і мовчав, або вдавав, що нічого не помічає, як і не помічав її роману з Пушкіним, про який говорила вся Одеса. Генерал теж не без гріха і добре знає, чим закінчуються подібні романи. А Кароліна звикла до розкошів, нікуди вона від нього не дінеться. Поети – народ злиденний. А для його кар’єри присутність у домі такої пишної жінки, як Кароліна, вкрай необхідне. Крім того, вона талановитий таємний агент.
Спершу у її «сіті» потрапив Олександр Пушкін, інтимні стосунки якого з нею тривали орієнтовно від 1821 до 1830 років і під її впливом він написав ряд шедеврів («Что в имене тебе моем…», «В последний раз твой образ милый…» і т.д.), а пізніше – Адам Міцкевич.
Адам Міцкевич в Одесі поводився поет доволі обережно, і генерал, щоб дізнатися про його причетність до ідеї незалежності Польщі, підсунув йому чарівну кокетку Кароліну Собанську, перед принадами якої ніхто не міг встояти. Генрик Ржевуський познайомив її з Міцкевичем, і той зразу ж втратив голову, обсипаючи її натхненними поетичними посланнями. Її бархатні смалкі жіночі очі пронизали його душу, манили, багато чого обіцяли. На серці його піднімалася хвиля ревнощів до її чоловіка Івана Вітте. Кароліна сідала за піаніно і своїм прекрасним голосом зачаровувала гостей, виконуючи арії і романси, а ввечері в легенькому платті вибігала до нього в парк, дарувала йому поцілунки і ласки, шептала слова ніжності, перебирала його кучері і читала Адаму його ж таки вірші.
Прихильниць у Міцкевича багато, Кароліна його постійно ревнувала, особливо до Йоанни Залеської, якій він присвятив вірш «Плавець». Кароліні він також присвятив цілий ряд віршів: «Данаїди», «Яструб», «Я роздумую вголос» та ін.
В елегії «Година» поет давав волю своїм ревнощам, бо помічав, що не тільки йому кохана дарує усмішки –
Вуста від пустослів’я уже байдужі стали,
З твоїми злити хочу їх я злити, як медунки,
Щоб замість слів пустих тепер звучали
Зітхання, ритми серця й поцілунки.
Дрібницю кожну в своїм серці зберігаю,
І знов і знов її перед очима викликаю,
Як той скупець свій скарб, що зріс зі злиднів,
Глядить і сохне в зорі ненаситнім.
Він порівнює себе з листком, який
…троянду зачепив, як пролітав над нею,
І зустріч випадкову простер би над віками,
Та вітер далі й далі жене його полями.
Саме їй він присвячує вірш «До D.D.», написаний 1825 р. в Одесі і покладений на музику Шопеном.
Коли в розваги пору дивним чином
Почнеш ти щебетати, турчати, лепетати,
Твій щебіт, туркіт, лепет плинуть плином,
Що я і слова пропустить не смію,
Що серцем завмираю і німію,
І хочу тільки в звуках утопати.
Ось вогниками очі заблищали,
Рум’янцем стало щоки заливати,
А зуби й губи – перли і корали, –
Жадібний погляд п’є красу жіночу…
Вуста все ближче. Чути щось не хочу…
А тільки цілувати, цілувати!
«Д.Д.» означало «Донна Джіованна», на іспанську манеру. Дійсно, в Кароліні є щось андалузьке. Їй говорив про це Міцкевич під час побачень, знаходячи в ній риси прекрасної іспанки.
Якби хоч день жила ти з душею із моєю,
Хоч день, та мук таких тобі я дать не смію,
Хоч мить… Щаслива й гідна залицяння,
Дізналась б, яке важке страждання!
Вважаючи, що їхні побачення дуже короткі, він закликає Кароліну подарувати йому
хоч мить одну нудьги, журби, терпіння,
Лукавства, блуду, навіть невезіння.
Що ти взяла до серця пісень моїх благання,
Хай навіть очі лицемірять без вагання,
Я буду в них добро читати, вірити в брехання,
Тобі я доручив життя своє і долю,
До ніг твоїх я склав, свій розум, честь і волю.
(«До Д. Д.», елегія, переклад мій)
Та «розговорити» поета Кароліні у своєму салоні не вдавалося, заважали численні прихильники його творчості. Вітту спала на думку чудова ідея: запросити Міцкевича на прогулянку морем до Криму на щойно збудованій білосніжній яхті «Кароліна». На запрошення графа Ієроніма Собанського, його колишньої дружини Кароліни, рідної сестри Елеонори Ганської, що згодом вийшла за Оноре де Бальзака, та їх рідного брата Генрика Ржевуського (відомого польського романіста, у майбутньому – автора «Щоденників Северина Сопліци») і Віттового агента Олександа Бошняка, замаскованого під любителя-натураліста, Адам Міцкевич вирушає у двомісячну подорож по Криму. Кароліна запропонувала Адаму Міцкевичу відвідати Севастополь, Ялту, Сімферополь, Євпаторію. Унаслідок цієї подорожі з’явилися знамениті твори поета.
У червні вони пустилися в плавання. Незабаром Адам читав Кароліні свої вірші, навіяні поїздкою до Криму, зокрема сонет «Акерманські степи»:
Випливаєм на обшир, де сухий океан
Колихає наш повіз, як човен у гущі,
Поміж хвилі лугів і квіток запахущі,
Оминаючи острів коралів – бур’ян.
Тонуть в мороку ночі дорога й курган,
Я на небо дивлюсь, де зірки невсипущі.
Чи то оболок блиснув? Чи того ранок із пущі?
То леліє Дністер. Той маяк – Акерман.
Зупинімось! Як тихо! Гомонять журавлі,
Досягти неспроможні їх сокіл і хмара…
Чути тільки у травах лопотять мотилі,
Обізвалась вужем поміж лезами шпара.
Наче вухо зловило в настороженій млі
Рідний голос Литви. Їдьмо. Це лиш примара.
(Пер. мій).
Коли Міцкевич подав Кароліні цього вірша, вона сказала: «Який прекрасний вірш, так і проситься на музику!». Навряд чи він міг передбачити, що її слова стануть пророчими і цей вірш стане любовним гімном, і 20 композиторів напишуть до нього музику.
Так народжувався шедевр – цикл «Кримські сонети». які принесли Адаму Міцкевичу світову славу. Роман Якобсон пише: «Це, очевидно, єдиний випадок в історії літератури, коли мандрівка, яка збагатила світову поезію шедевром, була здійснена за ініціативою поліції. Гострота парадоксу поглиблюється ще й тим, що цей шедевр, «Кримські сонети» Міцкевича був звернений до його «супутників подорожі», більшість із яких перебувала на службі у таємної поліції».
Організатори мандрівки до Криму інтуїтивно відчули, що стихійне вторгнення дивовижної природи і краси Кароліни в душу поета не мине безслідно, натхненне переживання свободи і кохання виллється у вірнопідданські вірші і панегірики царським сатрапам. Та вони не врахували того, що поезія, крім свідомих намірів автора, містить у собі ще й несвідомі, пов’язані з імперсональною стороною художньої творчості. У результаті «психоідеологію» групи, у складі якої мандрував поет і яка певною мірою впливала на нього, витіснили нерефлективні переживання, імпульси колективного несвідомого. Поліція опосередковано виступила замовником світового шедевру.
Кароліна під час цих мандрів була надзвичайно чутливою до поета, відповідала на всі його забаганки і любовні капризи, а в Козлові (нинішній Євпаторії), у будинку Сіми Бобовича, як пишуть дослідники, вона провела ніч в обіймах Міцкевича, хоча до цього часу була недоступна. Поет був на сьомому небі, володів чарівною Кароліною. Вона цвіла від радощів і нотувала все, що він їй говорив про політику, незалежну Польщу і борців за неї. З’ясувалося, що Міцкевич ненавидить російську владу, але так само ненавидить і декабристів, бо вони навряд чи допоможуть реалізувати ідею великої Польщі.
Кароліна тут же побігла до Вітта і все переповіла йому. Той зрозумів, що Міцкевич жодної небезпеки для російської корони не несе. Генерал, а «по сумісництву», особистий агент імператора, стежив за кожним кроком Міцкевича і доносив цареві: «У крамолі не помічений, гречний, вихований, витриманий, достойний прощення… Поки негожого щось сказати не можу, але певності нема. І в Кароліни він не сходить з уст. Старається, щоб мені догодити? Може, пора дослухатися до прохання його друзів про згубну атмосферу провінції для поета, нібито його тугу по Литві? Так, мабуть пора його відпускати в Петербург».
Розмова з Віттом разюче вплинула на поведінку Кароліни. Тепер вона стала холодною і недоступною для поета, знову вголос заговорила про свою пристрасть до покровителя генерала. Міцкевич дуже образився на неї, почав її клясти у своїх «Кримських сонетах», цим самим роблячи її безсмертною. Він, очевидно, не зрозумів, що трапилося, чому вона раніше любила його, а тепер ні, що спонукало до розриву?
1 листопада 1825 року дирекція Рішельєвського училища отримала розпорядження відкомандирувати Міцкевича до Москви, для призначення в канцелярію московського генерал-губернатора. Надійшла пора прощатися з Кароліною Собанською і він пише вірш «Прощання (До Д.Д.»)
Мене ти геть женеш? – чи серце я твоє
Утратив? – і не мав! – Чи винна в тім чеснота?
Ні! – пестиш другого! Хай не давав я злота,
А мав тебе, проте, як інший, що дає.
І недаремне мав; у пам’яті встає
Багато спогадів: яка була гризота,
Як хвилювався я, як мучився я потай!
Стражданням оплатив блаженство я своє!
А ти женеш мене. Жадобою новою
Ти загорілася: дістати мадригал
Ти прагнеш – і мене позбавила спокою.
Ні, Музи не купить! Римованих похвал
Шукав я, ковзався парнаською тропою,
Згадав ім’я твоє – і скаменів мій пал.
(Пер. Максима Рильського)
Після цього Адам Міцкевич покинув Одесу. Як склалася його подальша доля? У 1825-1828 роках служив у канцелярії генерал-губернатора Москви, а в 1839 році виїхав за кордон. Жив у Німеччині, зокрема в Дрездені, Швейцарії, Італії. У 1839-1840 роках – професор латинської літератури в Лозанні, а з 1840 по 1845 – професор слов’янської літератури у Коллеж де Франс, у Парижі. У 1855 році виїхав до Константинополя, де організував легіон для боротьби з Росією. Помер від холери у воєнному обозі 26 листопада 1855 року. У 1890 його прах перевезли з Парижа, із кладовища Монморансі, до Кракова, його саркофаг сьогодні зберігається у Вавельському кафедральному соборі.
Але повернемося до подій 1825 року. Ще під час морської прогулянки Міцкевич припускав, що Кароліна була не тільки коханкою Вітта, але і його підневільною рабинею і царським агентом. Він до кінця свого життя так і не порвав з нею, відвідував її салон у Петербурзі і в Парижі, зустрічався з нею і в Дрездені. Уже був не любовником, а вічним її другом. Таке враження, що вона прищепила йому думку, ніби сама є борцем за польську незалежність, а з Віттом зв’язалася лише для того, щоб допомагати полякам. У 1836 році Міцкевич у Парижі французькою написав драму «Барські конфедерати»», героїня якої – графиня Кароліна, любовниця російського генерала. Вона ненавидить підлого шпигуна, але використовує становище любовниці для того, щоб визволити з тюрем польських повстанців. Собанська перехитрувала Міцкевича, щоб він створив її позитивний художній образ. Але історію їй обманути не вдалося. Про її шпигунську діяльність писав у своїх спогадах не лише Пилип Вігель, а й вона сама: в архівах жандармерії виявлено її донесення шефу корпусу жандармів і начальнику ІІІ відділу Олександру Бенкендорфу, в якому вона зізнається, що є царським агентом і має пряме відношення до корпусу жандармерії.
Адам Міцкевич у листі до своєї адресатки з Батігнолесу Мальгожати Фуллер від 26 квітня 1847 року писав:
«Польська жінка (тобто Кароліна з Ржевуських, тепер уже Чирковичева), з якою ти познайомилася на пароплаві, є моєю давньою приятелькою. Пізналися ми з нею на пароплаві, під час бурі на Чорному морі. Було то двадцять років тому. Вона була у цілому блиску своєї краси. Я був молодим і настрій моєї душі був схожий до твого. Був тоді таким, як ти сьогодні. Прив’язувався до тієї дами, але був надмірно схильним до флірту і прагнув бути неповторно єдиним. Вона вважала мене за одного із багатьох. Тривалий час був на неї ображений. Урешті зрозумів, що мала слушність і вчинила правильно. Зберіг про неї теплі спогади. Шкодую, що не бачив її в Парижі. Думаю, що могли б дати один одному кілька порад і кілька втішних слів, якщо вона ще була такою, як колись, доброю і чутливою» (ХVIІ, с.127).
У квітні 1850 року, коли під час Великодніх свят Кароліна гостювала у Парижі, в Ксаверія Браніцького, Адам Міцкевич з нею не зустрівся. Про це він зізнається сам. Так само про зустріч нема жодних спогадів, свідчень, повідомлень у пресі.
Але не будемо забігати наперед. У листопаді 1830 року у Варшаві спалахнуло повстання. У резиденцію намісника Польщі, великого князя Костянтина, брата Миколи І, увірвалися керівники повстання, серед яких був і брат Кароліни Генрик Ржевуський. Кароліна, як могла, допомагала повстанцям. Завдяки її зв’язкам деякі з них уникнули заслання в Сибір, а Генрик емігрував до Німеччини.
Довкола Вітта згущувалися хмари. Микола І неоднозначно заявляв йому, що допоки в нього жінка полька, то йому нової посади не бачити. Генерал довго роздумував: дружина чи кар’єра? І віддав перевагу другому. Його призначають губернатором Варшави. Він покидає Кароліну, прирікаючи її на самотність і матеріальні злидні. Що з того, що вона знатного роду? Цього замало для багатих нарядів, коштовностей, світського життя, мандрів за кордон, до чого вона звикла.
Їй пропонує руку і серце її колишній любовник, ад’ютант Вітта капітан Степан Чиркович. Виходу у неї немає, вона погоджується і він забирає її у свій маєток біля Умані. Використовуючи свої зв’язки, Кароліна намагається допомогти Чирковичу в кар’єрі, якийсь час він навіть займає посаду генерал-губернатора в Бессарабії. Та він невдовзі помирає. З Верхівні приходить вістка про смерть її батька, Адама Ржевуського.
26 липня 1848 року Кароліна покидає Одесу і мандрує Європою: відвідує Італію, Іспанію, Німеччину, Австрію. У Вісбадені вона присутня разом з Оноре де Бальзаком на весіллі Ганни, доньки Евеліни Ганської. Після нетривалого заміжнього життя із колишнім воєводою Сандомирським Георгієм Мнішеком вона зустрічає в Парижі свою останню любов – поета Жюля Лакруа. Їй 54 роки, він молодший від неї на 14 років. Кароліна приховує свій вік, бо не втратила ні краси, ні чарів. 6 листопада 1851 року вона виходить за нього заміж. Це був найщасливіший період у її житті. Та невдовзі чоловік осліп. Вона йому грала на фортепіано виконувала твори Моцарта, Шумана, Сальєрі, Гайдна, Шуберта, Шопена. Удвох перекладали Шекспіра, вона йому читала вірші свого великого приятеля Адама Міцкевича. Ватікан відпустив їй гріхи.
Вона передчувала, що помре раніше від свого чоловіка і 14 листопада 1884 року написала йому заповіт, який попросила передати Жюлю після своєї смерті. У ньому були такі слова: «О так, з тобою я була найщасливішою із жінок. Ти був моєю любов’ю, моїм щастям, моєю совістю, моїм життям. Але смерть нас не розлучить. Я завжди буду біля тебе, з тобою, і прийде день, коли ми будемо разом вічно. Думай про мене, молися за мене, старайся не бути вкрай нещасним. Твоє страждання потривожить мій спокій на небесах. Якщо ти мене любиш, як і раніше, то турбуйся про себе, як про дитину, яку я тобі вручаю. Думай про велике щастя, яке ти дав мені за моє щасливе життя. Я помру, обожнюючи тебе, благословляючи тебе. Турбуйся про себе заради любові до мене. Я завжди буду біля тебе, і в цьому житті мені жаль покидати тебе, мій дорогий і обожнюваний чоловіче. Благословляю тебе. 14 листопада 1884 року».
Кароліна Лакруа (Собанська) померла 16 липня 1885 року, їй був 91 рік. У Парижі, в бібліотеці «Арсенал» зберігаються її щоденники. Вони написані на французькій і польській мовах і чекають свого дослідника.
Цикл «Кримські сонети» складається із 18 творів, написаних у 1825-1826 рр. під враженнями кримської поїздки. Вони увійшли до книги «Сонети», яка вийшла друком у Москві 1826 року і містила в собі й інші сонети, зокрема одеські. «Кримські сонети» вражають незвичайно інтенсивною органікою і процесами живого включення у них цінностей минулого.
При всій широті підходу до духовного досвіду минулого, що допомагає побачити стимули і рушійні сили новаторських дерзновень Адама Міцкевича, вкажу на те, що він, з одного боку, ніби використовує форму художньої мандрівки, яка покликана збуджувати в душі читача певні переживання, як це робили Гомер в «Одіссеї», Петроній у «Сатириконі», Сервантес у «Дон-Кіхоті», Гете у «Вільгельмові Мейстері», Байрон у «Чайльд-Гарольді», чи, скажімо, мандрівки вигаданої, наприклад, у «Західно-східному дивані» Гете; а з іншого боку – спирається на досвід описової поезії, де змальовано ландшафти і піднято тему природи, подану в доволі живописних мазках (поза сумнівом, тут прочитуються імпульси «Пір року» Джеймса Томсона, «Садів» Жака Деліля, «Вечірньої прогулянки» та «Описових нарисів… під час пішої прогулянки в Альпах» Вільяма Вордсворта). Проте Адам Міцкевич не розчиняється в якихось «зовнішніх» впливах − навпаки, він виступає новатором сонетної циклізації.
Літературознавець Роман Фігут, простежуючи паралелі між «Західно-східним диваном» Гете і «Кримськими сонетами» Міцкевича, пише: «В обох циклах виступають ”чужі суб’єкти” – співавтори різних текстів, які перекладено, перефразовано, імітовано. У Гете це Гафіз і деякі інші східні поети, і разом з ними ще й Зулейка як самостійний голос поета-жінки в циклі. Міцкевич, за прикладом Гете, вводить… західного Петрарку у ”Сонетах”, а східного Мірзу у ”Кримських сонетах”». Вчений вказує на контраст між «західним» і «східним» розділами книги «Сонетів» Адама Міцкевича, він вважає: «Обидва поети заміщають застарілий петраркізм орієнталізмом… Обидва поети сягають меж метафізичної поезії: можна припустити, що в обох циклів є рецепція у сфері релігійної поезії».
У «Кримських сонетах», як, зрештою, і в усій романтичній поезії, вельми помітні сліди стабільної опозиції природи північної і південної: північній приписуються риси подавленості, скутості, несвободи, монотонності (її, цю природу, блискуче схарактеризує у 60-их роках Іван Світличний у своєму триптихові «Курбас»: «Холод – державний, крутий, монарший»), а південній – риси свободи, динаміки, життєвості, яскравості, гордості за своє місце на землі і т.д.
Цикл Адама Міцкевича подає романтичну версію комплексу моря; море як об’єкт зображення виявляє свої властивості – обширне, безмежне, вільне, могутнє, бурхливе, свободолюбне і т.д. «Морський комплекс» складається з багатьох мотивів-образів: степ-море («Акерманські степи»), море-небо («Бахчисарай уночі»), море-смерть («Буря»), море-місто («Вигляд гір із степів Козлова»), море-палац («Бахчисарай») та інші. В усіх цих описах моря, чи, як тепер прийнято казати, «морських кодах», відчувається не що інше, як повторне відтворення пережитого індивідуального досвіду людини, наскільки комплекс моря приємний суб’єктові, як він задовольняє внутрішню духовну потребу, який є його «психотерапевтичний зміст».
Звернення до морських мотивів як чинників кореляції сущого та екзистенційного буття, мабуть, і збуджує в душі читача радісно-бурхливі сплески переживань від спілкування з людьми та споглядання екзотичних краєвидів, повних найвищої гармонії. Екзотична природа Криму бачиться поетові райським куточком, котрий асоціюється з уявленням про світ як творіння Бога-художника, світ, як втрачений рай, країну вічного щастя і повноти буття, нарешті.
Ростислав Радишевський підкреслює: «Вірші циклу ”Кримські сонети” сповнені екзотичних пейзажів і випробувальних переживань поета-пілігрима, які передаються часто в образі плавця, що долає простір безкрайнього моря. Проте перебування Адама Міцкевича в оточенні чудової природи Криму не могло приспати усвідомлення того, що він є політичним вигнанцем: акценти туги за втраченою Вітчизною – Литвою – набирають тут неповторного виразу. Гармонійна уява поета творить картину ностальгії за рідним куточком: вся природа замовкла в тиші, щоб можна було почути голос із Литви, але ”ніхто не кликав”».
Художня «програма» «Кримських сонетів», порівняно з іншими явищами, мала синтетичний характер (не кажучи вже про її незіставність із правилами нормативної поетики): її безсумнівними прикметами стали «панорама країни» замість традиційної для сонетів любовної і філософської проблематики, місцевий колорит (подекуди з тяжінням до мовної стилізації), мандрівка углиб жанрової пам’яті, коли ландшафт описано й пережито з погляду суб’єкта-спостерігача, він щоразу по-іншому бачить той самий елемент крайобразу, залежно від оцінки або відстані («Аккерманські степи акерманські», «Алушта вдень», «Алушта вночі»), синтез літературних родів (драматичні діалоги, епічні описи пейзажів, ліричні рефлексії) і жанрів з їх інтертекстуальними і структурними зв’язками, романтичний погляд на світ крізь суперечливі рефлексії польського мандрівника і людини Сходу – Мірзи-провідника, а також демонстрація внутрішньої роздвоєності пілігрима між захопленням Кримом і тугою за вітчизною. «Кримські сонети» (разом із одеськими) вплинув на розвиток сонетного циклу в літературі. Згадаймо хоча б групу «Молода Польща», до якої входив Богдан Лепкий, автор циклу «Сонети», згадаймо «Вольні сонети», «Тюремні сонети» Івана Франка, «Весняні сонети» Бориса Грінченка, «Сонети» Лесі Українки.
Чимало сонетних ансамблів зустрічаємо в київських неокласиків: «Сонети», «Чернігівські сонети» Максима Рильського, «Сонети» Миколи Зерова, «Прованс», «Коло миттьове» Юрія Клена, а також в інших поетів: «Сонети обухівської дороги», «Сонети вечорів», «Сонети синього квітня» Андрія Малишка, «Гранослов», «Білі сонети», «Сонети подільської осені» Дмитра Павличка та інші. За прикладом Адама Міцкевича екзотичність кримських пейзажів уславили багато поетів: варто пригадати «Кримські спогади» Лесі Українки, цикл «Море і солов’ї» Максима Рильського, «З кримського циклу» Павла Тичини, поему «Ведмідь-гора» Михайла Драй-Хмари, цикл «Крим» Миколи Зерова, «Кримську елегію» Павла Филиповича та інші.
Все це свідчить про значущий вплив циклу Адама Міцкевича на українську літературу, зрештою, як і на інші. Разом з тим «Кримські сонети» спричинили й до значного розквіту сонетоманії, на цій основі постала «поетика захоплення» описами природи, проте багато з них дуже далекі від першовзірця. «Кримські сонети» були перекладені на 21 мову (німецьку, французьку, англійську, російську, українську та ін.). За мотивами циклу Станіслав Монюшко написав кантату «Кримські сонети» (1867).
.
На знімку: збірка «Кримські сонети» Адама Міцкевича, пер. з польської, упорядкування тексту, передмова, коментарі та примітки Олександра Астаф’єва. К., вид-во «Lexikon», 2005.
Олександр Астаф’єв, Київ – Париж – Київ.