- Навіщо тобі це?
Голос який почув старий король, був більше схожий на писк миші, або щура, але це ж неможливо. Перед його приходом покої обшукали, до того ж двічі. Важкі кроки вартових було добре чутно за дверима, вікна зачинені, жодна жива душа не може потрапити сюди, а надмірна кількість оберегів в усіх кутах захищала короля від прибульців з потойбічного світу Він різко обернувся, але в кімнаті не було і натяку на присутність людини, або якогось коротуна, або дитини. Жодного зайвого зойку, жодного руху. Але ж голос був і слова він почув чітко.
Цього короля звали Владосвітом, його маніакальна жага володіти усім на світі, захопити всі землі від океану до океану була відома і не тільки у власному королівстві. Легенди які розповсюджували його найкращі словокрути малювали Владосвіта могутнім, безстрашним, найрозумнішим, не знаючим відпочинку і жалю до ворогів монархом. Але це було не так, зовсім не так. Вроджене боягузтво, ненависть до всього, що не вкладалося в його уяву про світовий порядок, які з часом тільки посилились та перетворилися на психічний розлад, змушували його втілювати власні забаганки тишком нишком. При цьому він не цурався підступних, підлих вчинків. Король ненавидів не тільки ворогів, але і союзників. Всюди йому бачилася зрада. Мабуть тому найулюбленішим розвагами правителя були страти. Свій народ він тримав у покорі і не мало значення якими шляхами йому це вдавалося. Владосвіт ще з дитинства запам’ятав одну істину – народ має бути нагодований. Хліб це хліб, а от видовища можуть бути будь-якими. Головне не якість, а кількість. Поза очі його називали мишачим королем і не дарма. З часом він став походити на мишу. Рідке волосся на голові більше нагадувало мишачу вовну, маленькі очі, які бігали по співрозмовнику, наче шукаючи те саме місце, вкусивши за яке тому стане зле. Навіть сміх Владосвіта нагадував мишачий писк, якій він почув тільки-но. Король хотів знайти того, хто так нахабно і фамільярно дозволив звернутися до нього і як найшвидше. Було б це при будь-яких інших обставинах зухвалець вже висів до гори ногами та ще і без голови на додачу. Але це сталося у його відпочивальні. Владосвіт потягнувся до узголів’я ліжка і витягнув меча. Він готовий самостійно вбити цього нахабу, або – охорону теж можна викликати.
- Ну-ну. Навіть не думай. – пролунало знов.
Тільки тут Владосвіт побачив на власній мантії мишачого товстуна, який дуже розв’язано розвалився на маленькому троні. На його голові було надягнуто щось на кшталт корони. Поруч застигли наче мумії чотири миші охоронці. Взагалі складалося враження, що Владосвіта зменшили у кілька разів, і ось – будь ласка, теж він, але з хвостом.
- Да як ти посмів…
Розпочав король свій щурячий «рик», але гість знову перебив його.
- Досить. Я у справах. Скажи мені тільки одну річ і я запропоную тобі
- свою допомогу, про яку ти не пошкодуєш.
Як би там не було, але король мав чергову «мрію», а також звірячий нюх на вигідні для себе пропозиції. Відчувалося, що гість хоче повідомити щось дуже важливе від чого відмовитись було б великою помилкою. До того ж Владосвіт старів, йому вже не можна було похвалитися грацією під час їзди на коні, він почав сутулитися. На останньому полюванні вепр ледве не відтяв йому ногу, а на прогулянці морем короля знудило. І хоча свита запевняла всіх, що все йде за планом, серед пересичених громадян вже почалося ремствування недовіри – монарх втрачає колишні спроможності. Залишалася війна, але це повинна бути коротка війна, обов’язково переможна, щоб малою кров’ю, хоча… Яка різниця скільки буде тієї крові. «Баби ще не розучилися народжувати», – як він завжди повторював. А для війні потрібні союзники.
- І що тобі? – запитав Владосвіт.
- Навіщо тобі південні землі? Там живе не твій народ, на них ярма не
- накинеш.
- Я зроблю з них таких самих як і мої. Вони також будуть розважати
- мене і співати солодкі гімни. Я знаю як це робиться. До того ж вони найкращі воїни з ними я зможу підкорити будь-що.
- Ну-у-у добре, – сказав маленький Владосвіт з хвостом, – я допоможу
- тобі.
- Як?!
- Я знищу все, що зростає на їхніх ланах, мої вояки зіпсують все що
- можна зіпсувати, вони не зможуть дати тобі гідну відсіч. Але…
- Що але?
- Я хочу дещо для себе.
- Що саме?
- Їхнє зерно у сховищах і половину того, що ти знайдеш у королівській
- скарбниці.
- Припустимо твоя допомога буде корисна мені, але як мені знати, що ти
- не брехло?
- Я король Мишасвіт і якщо я щось пообіцяв, я це зроблю! – відповів
- товстун, скануючи господаря поглядом.
Владосвіт знав цей погляд, це був його власний погляд повний ненависті і недовіри. Але ж угода є угодою, до того ж вона того варта.
- Згоден, домовилися.
- Домовилися. – відповів гість.
- Але… – король не встиг закінчити речення.
Мишасвіт зник. Зникли і трон, і охорона.
***
Наступного ранку король викликав свого посіпаку Мітрея. Останній пишався тим, що навчився так підлаштовуватися під настрій свого господаря, що жодного разу не схибив з оцінкою подій та отримував найкраще «зі столу» Владосвіту. До того ж Мітрей чудово володів мімікою. Він наче собака завмирав на місці очікуючи як команди найдрібнішої емоції на обличчі короля, а потім миттєво віддзеркалював її саме так, як і було потрібно. Король відчуває огиду, Мітрей теж, Владосвіт закіпав від гніву – ти диви, а Мітрей вже булькоче. Король мав купу радників. Звичайно можна викликати будь-кого з них, хоч усіх разом, але він їм не довіряв. Король часто-густо бачив заколот в їхніх діях. Скільки цих радників вже було страчено, а скільки ще буде. До того ж він все вирішив для себе і зараз йому була потрібна не порада, а підтримка. Єдине, що королю зараз треба – це зрозуміти наскільки можна довіряти цьому Мишасвіту, та в якій момент його краще позбутися. Ділитися награбованим Владосвіт не з ким не збирався. Мітрей зайшов як завжди, трохи сутулячись та уважно розглядаючи обличчя свого короля. Раптом виникне підказка. Але і король не поспішав з цим.
- Сідай. – промовив він замість вітання.
- Нічого я ще встигну посидити, сьогодні стільки рад, нарад і зрад… –
- видав свій жарт Мітрей не зовсім розуміючи що буде далі.
Він не сідав, тому що і король не поспішав сісти. Характер Владосвіта був відомим всім. Мітрей міг бути хоч тричі потрібним вчора, але сьогодні ніщо не рятувало його від сокири ката.
- Сідай. – повторив король.
А ось тут треба було поквапитися. Гість сів.
- Уяві собі, вчора у цій кімнаті я говорив з мишиним королем
Мишасвітом. – король зробив паузу, щоб подивитися яке враження це викликало у співрозмовника.
Мітрей дуже добре знав свою справу. Його обличчя відображало усіляку покору і готовність до будь-якого продовження сюжету. Він вичікував – ще не все зрозуміло, а ось коли прийде час, він покаже себе як потрібно.
- Уяви, я хочу стерти з лиця землі південне королівство з їх бісовою
- демократією, вольнощами, неповагою до мене як до найвеличнішого монарха.
Після цієї фрази на обличчі Владосвіту виникла така суміш огиди, презирства і ненависті, що навіть Мітрей не зміг раптово все це відтворити. На його щастя король цього не помітив.
- Миши пропонують свою допомогу. – продовжив король.
- А що вони за це хочуть? – обережно запитав візитер.
- Все зерно і половину коштовностей зі скарбниці.
На обличчі короля з’явилася хижа усмішка. Ось тут Мітрей відреагував миттєво.
- Ну зі збіжжям все зрозуміло, але навіщо йому коштовності?
- Мені теж цікаво. Але ми начебто домовились.
- А звідки ця щуряча пика буде знати скільки грошей було у скарбниці? –
- з тією ж підлою хижістю запитав Мітрей.
- Пропонуєш кинути його? – посмішка від розуміння цього дійства
- розтягнула губи короля. Очі зробилися маленькими. Король із задоволенням потирав власні долоні.
- Це як кров на пласі після страти. До того ж потрібен час доїхати до
- скарбниці. От ми і подивимось яка допомога може бути від мишей.
- Дуже добре Мітрей, дуже добре! – король похвалив свого підданого.
Для себе він вже прийняв рішення.
***
Події розгортались дуже швидко. Владосвіт зібрав найвідданіших і розкрив їм власний план:
- Нам не потрібні їх люди, нам потрібні раби. Нам не потрібні їх країна,
нам потрібна їх територія. Тому вбивайте всіх, хто виявить будь-яку непокору. Їхнє майно віддайте солдатам, віддайте їм все крім золота і коштовностей. Вбивайте, грабуйте, знищуйте! Канцелярії підготують народ, а посли зроблять так, щоб ця …кхе, кхе – подія викликала потрібну реакцію за кордоном.
Все почало працювати, коліщата закрутилися. Король мав декілька зустрічей з Мишасвітом, на яких запевнив останнього у власній повазі і готовності до виконання домовленостей.
Нарешті все почалось. Війська Владосвіта ввійшли у сусідню країну. Вони осаджали міста, які змушені були здатися тому що раптово з’ясовувалося, що всі харчі були зіпсовані, або щезлі. Дерев’яні балки, дробини, ворота перетворювалися на потерть. З цих самих обставин неможливо було використовувати стріли, списи, сокири, луки. Владосвіт радів. Те що ще вчора здавалося майже неможливим сьогодні вже було реальністю. Ще декілька діб і він може змінити свій титул, стати не просто королем, а імператором. У палаці Владосвіта все готувалося до перемоги. Були призначені святкові заходи: паради, салюти, бали і багато всього іншого. На центральній вулиці готувався постамент, на якому вдячний народ у потрібний день поставить статую власного правителя з лавровим вінком на голові. Єдине, що бентежило королівську канцелярію це те, що писати у запрошеннях для коронованих осіб інших країн «Король Владосвіт», чи «Імператор Владосвіт». Але поки що вирішили, що «Правитель Владдосвіт» буде більш доречним. Сам король перебував у гарному гуморі, хоча найближче оточення помітило, що час від часу Владосвіт знов стає дратівливим та підозрілим. Коло осіб які могли потрапити до короля зменшилося до декількох, а охорона збільшилася втричі.
Одного разу Владосвіт спостерігав з пагорба як метушіться ворожа армія біля власної столиці, намагаючись дати відсіч його війську. Ще декілька днів тому він радів би цим подіям, але зараз він був роздратований і напружений.
- Бісовий договір, бісовий щур, бісова їхня армія – шепотів він,
- посилаючи прокльони в усі боки.
Жоден з оточуючих не насмілився з’ясувати, що так бентежить короля, коли все складається більш ніж добре.
- Мітрея до мене! – гаркнув король.
Мітрей з’явився миттєво. Він завжди був поруч наче вірний собака.
- Завтра вранці ми починаємо.
- Так. – обережно відповів Мітрей.
- Післязавтра я повинен віддати цьому товстуну все зерно і половину
- коштовностей. – крізь зуби прогорлав король, – Уяви половину! І кому – цій нікчемі!
Король був розлютований.
- А якщо сказати, що вороги вивезли і сховали скарби.
- Вони хто завгодно, але не бовдури. Коли завтра вони почнуть
- перетирати дерево на потерть, вони все самі побачать. А можливо і заберуть половину. А можливо більше. Хто знає цю дрібну наволоч на що вони спроможні?
- А якщо ми все зробимо без них…
- Що ти маєш на увазі?
- Військові говорять, що в них залишилося мало чоловіків. У бойовому
- вбранні бігають жінки і підлітки. Невже ми не здолаємо таку армію?
У тоні Мітрея відчувалася легка зневага, можна сказати, що він дозволив собі зайвого, але саме цей тон сподобався королю.
- В тебе є ідеї?
- Є. Кішки.
- До чого тут кішки? – поцікавився король.
- За декілька годин ми зберемо голодних тварин з усіх місць, з яких
- зможемо і випустимо їх у таборі мишей.
- Ха-ха-ха, звичайно, як я цього раніше не вигадав.
- Ну що ви Ваше величносте, це була ваша думка, я тільки висловив її
- вголос.
- Так, так. Їм вистачить і зерна. – сміючись своїм щурячим смішком
- сказав Владосвіт.
- А хто казав про зерно? – у тон йому відповів Мітрей, – На сході за нього
- дають непогану ціну.
Щось подібне король хотів почути, і він це почув. За декілька годин з усіх місцин воїни позбирали тварин і водночас випустили їх у мишачому таборі. Владосвіт з охороною і свитою спостерігав за тим, що відбувається. Вони реготали так, що птахи, які готувалися до відпочинку розлетілися хто куди подалі від цього місця. Менш ніж за годину все було скінчено. Більшість мишачих воїнів було знищено, тільки короля Мишасвіта серед них не було.
***
Вранці армія Владосвіта розпочала атаку. Але яке здивування з’явилося у короля, коли він побачив, що всі хвилі його атак захлинаються одна за одною. Дощ зі стріл, якого не повинно було бути, став причиною цього. Вершники, навіть не доїхавши до стін падали на гострі списи. Не витримували ремені – вони рвалися наче паперові. Нічого не могли вдіяти і лучники – стріли розсипалися в їхніх руках, а луки тріскалися наче були з соломи а не з деревини. Армія захисників зрозумівши, що у ворога не все добре почала натиск. Їхні списи влучали чітко у ціль, сокири рубали ворогів не знаючи жалю, а мечі у руках жінок вражали ворогів не гірше ніж у руках чоловіків. Владосвіт втік. На полі залишилася майже вся армія загарбників і тільки незначна частина врятувалася. Та й тих, майже всіх виловили за тиждень. Загинув воєвода і командири, радники і більшість охорони, загинув Мітрей. Але для останнього це можливо було і на краще. Як повів би себе Владосвіт після цієї поразки з таким хибним радником залишається тільки здогадуватися. Король повернувся до власного палацу. Той, чиє ім’я нещодавно викликало страх і трепіт міг викликати тільки гидливість, наче слимак під променями сонця опівдні. Змінився і сам палац. Пограбований власною челяддю він вже не грав на сонці золотом і коштовним камінням, та і сама споруда була більше схожа на руїни. Вісті про поразку розлетілися швидко. Зараз у горе-імператора була тільки одна мрія, зібрати все що можна і втікати як можна подалі від цього клятого місця і цього «невдячного» народу. Він піднявся до власного кабінету таємними сходами. В самому кабінеті було все потрощено. Тільки в одній схованці ще залишилось трохи коштовностей і золота. Король швидко переховав їх у власні кишені.
- Як тобі сподобалася компанія?
Владосвіт почув знайомий писк.
- Щоб тебе кішка розідрала. – він не приховував свою ненависть.
- Ти вже намагався, якщо я не помиляюсь. Але я не ображаюсь на тебе.
- Та невже ж?
- Угу. Я взяв свою половину. Тільки це половина твоїх коштовностей. І
- ще я забрав зерно, але це зерно твоєї країни. Все одно я заберу те, що належить мені за договором. А тобі доведеться самому розповідати своїм людям куди і що поділося. Так що прощавай.
Після цих слів мишиний король зник, начебто і не було його. Владосвіту здалося на мить, що це було маренням, але ні, голос він чув чітко і товстун був таким самим, як вперше.
- Ось він, ось та потвора, що віддала наш хліб.
В кімнату влетіло кілька чоловіків озброєних вилами, сокирами і навіть звичайними палицями.
- Вб’ємо його! Він все продав, а сам хоче чкурнути! – заволали інші.
Владосвіт витяг меча, але вік дав про себе знати, він вже був не такий спритний. Хтось вибив того меча з його руки, вили впилися йому у бік а сокира пробила череп. Останнє що чув Владосвіт це були слова:
- Я ж говорив, він продав наш хліб і хотів втекти, дивись скільки золота.
Тіло короля поховали десь за містом, а може і не ховали, а скинули у річку. Того вже ніхто не пам’ятає. Країну, яку він хотів зробити імперією розтягнули на окремі ділянки, які багато разів перекроювали. Деякі території взагалі занепали і люди залишили їх. А що залишилось у пам’яті? Тільки легенди і міфи, про якусь дивну країну, яка дала поштовх для розвитку інших країн. А вчені ще і досі сперечаються звідки у настільки різних народів є слова схожі за змістом і за коріннями. І навіть переможці не згадують про жадібного Владосвіта, хіба що у казках: «Жив колись дуже жадібний правитель, звали його Ніяк. Чому ніяк? Тому що закінчив він ніяк.» Але дітям подобалось слухати їх, тому що в цих казках їхні пращури перемогли зло і рятували свою землю.
Геннадій Андерер (Андрющенко), м. Кропивницький.