Серед загальних засад конституційного ладу нашої держави стоїть твердження про те, що в Україні визнається і діє принцип ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА. Тобто у будь-якому конфлікті верховним арбітром виступає орган правосуддя, який виносить вирішальне рішення на основі визначених правових норм, неупереджено зважуючи аргументи кожної з сторін конфлікту. Конфліктами сповнене наше життя і на те нема ради. Але конфлікт можна вважати нормою, якщо його правильно розв’язувати. Розв’язувати правильно – означає у правовий спосіб. А не у будь-який інший: силовий, корупційний, політичний.
Авторитет правосуддя, як верховного арбітра, базується у першу чергу на довірі, інформованості і відповідальності. Правова держава, якщо вона такою є насправді, намагається утверджувати авторитет правосуддя усіма можливими засобами: законодавством, у якому прописані гарантії незалежності суду та відповідальності суддів за неправові рішення, відбором суддівських кадрів на основі критеріїв доброчесності та професіоналізму, відкритістю роботи судів, високими соціальними гарантіями… Але авторитет підтримується і візуальними чинниками, і символами. Не даремно у цивілізованому світі заведено, що саме судді належить вбиратися у ритуальну мантію. Не президенту, не голові уряду, не меру, не прокурору… Недаремно саме суди називають «палацами правосуддя», «храмами Феміди».
«Українська Феміда» тривалий час перебувала у тіні суспільної уваги. Пересічний українець міг дати вичерпну характеристику сильних та слабких рис кожного з президентів країни, назвати усіх гравців національної футбольної збірної та зірок Євробачення… Але чи знав він імена суддів Конституційного суду або авторитетних адвокатів, котрі виграють справи у Євросуді, чи цікавився колись будь-якими судовими рішеннями? Однак після пам’ятних подій, названих Революцією гідності, стрімко зріс суспільний запит на реформування системи правосуддя – через її неадекватність вимогам часу, яка у кризовий період історії стала очевидною. Перезавантаження судової системи вимагає громадянське суспільство. Судова реформа є першою вимогою до України від провідних міжнародних організацій. В результаті вже сьомий рік політичні декларації про судову реформу, яка буцімто гряде, не сходять з вуст посадовців президентського офісу і вождів Парламенту. На жаль, за реформаторською фразеологією політиків про верховенство права щоразу проглядається їхнє намагання й надалі мати під собою «ручні» суди.
А от у наших провінціях «храми Феміди» продовжують перебувати на маргінесі уваги: і влади, і суспільства. Про це красномовно говорить вже зовнішній вигляд історичного будинку початку ХХ століття, що під № 13 по вулиці Бандери, у якому нині притулився Чортківський районний суд. Чому притулився ? – тому що це єдиний випадок на Тернопільщині, коли суд не має власного приміщення. У нас він «живе на квартирі», яку надає у оренду Чортківська міська рада. Попри те, що суд систематично стикається з браком приміщень для роботи та зберігання архіву справ, мерія продовжує також віддавати частини будинку у користування інших власників – під торгову діяльність. Не інакше, як проявами неприкритої зневаги до «палацу правосуддя» можна вважати прибудовування до нього недолугого торгового МАФу, багаторічне ігнорування необхідності ремонту та реставрації будинку. Погодьмося, якщо голови суду ходитимуть «на поклон» до будь-якого власника їхньої «квартири» з проханням зробити ремонт, то на незалежність судової влади у її рішеннях вже не доведеться сподіватися.
Згадана будівля по вулиці Бандери 13 до того ж має статус пам’ятки архітектури та «перебуває під охороною». Окремі її частини, як то балкони та двері, перебувають не перший рік в аварійному стані, ми втрачаємо їх просто на очах. Але негаразди у справі тієї «охорони» починаються вже від ведення облікової документації. Як повідомила директорка Тернопільського обласного центру охорони та наукових досліджень пам’яток культурної спадщини п. Марина Ягодинська, у даний час ані у Чорткові, ані у Тернополі немає будь-якої документації на цю пам’ятку архітектури. Не вдалося наразі розшукати ані облікової картки на пам’ятку, ані її паспорта, ані історичної довідки про неї… Ніхто досі не склав акт стану збереження пам’ятки, який спонукав би до подальших дій для її порятунку. Цікаво, це лише цій пам’ятці архітектури у Чорткові так не пощастило, чи і з іншими така ж ситуація?
Ближчим часом суд у Чорткові почне функціонувати в якості окружного – обслуговувати весь південь Тернопільщини у межах новоствореного Чортківського судового округу. Навантаження на нього зросте у рази, тож відведена йому нині «житлова площа» стане ще більш тісною. Тут варто нагадати, що у часи Австро-Угорщини та міжвоєнної Польщі Чортківський окружний суд працював у найбільшій та найвеличнішій адміністративній будівлі міста – тій, власником якої нині є філія Західноукраїнського національного університету і яка вже кілька років стоїть пусткою. Можливо на часі починати перемовини про передачу його судовій адміністрації?
Як бачимо, лише по одному об’єкту історико-культурної спадщини накопичилося багато питань. На зустріч з даного приводу у форматі робочої групи, обіцяну Чортківським міським головою, чекаємо вже чотири місяці…
Замість епілогу і для роздумів.
За людськими переказами ватажок опришків Олекса Довбуш чинив власний суд на карпатському верху Кедроватий, що під самою Чорногорою. Досі там серед смерекового та кедрового лісу проглядається скеля, яку називають «крісло Довбуша», або «Довбушеве сідельце». З нього відкривається мальовнича панорама на котловину Кізі Увлоги. Уся місцина сповнена величі, віддалена та піднесена над світською суєтою, поспіхом й дріб’язковістю.
Розповідають також, що коли Довбуша не стало, а потреба у розв’язанні суперечок між людьми була, горяни призначали бути «суддею» котрогось з своїх земляків. То міг бути пересічний грішний чоловік, неписьменний гуцул, але його приводили на гірський верх, садовили на той «камінь Довбуша» і наказували: «Суди!». І настільки велика була відповідальність перед людьми, і настільки саме місце, пов’язане з пам’яттю про народного героя, було піднесеним над суєтним світом, що той судив!
І намагався судити мудро та справедливо.
Олександр Степаненко,
Гельсінська ініціатива-ХХІ
вигляд окружного суду у першій половині ХХ ст.
Чорногора