– Дядьку, а ви й насправді дохтор і у вас є скляні банки, які при простуді ставлять людині на спину, аби та виздоровіла? – мов вітер, ввірвавшись в вечірню хату й, однією рукою притримуючи порвані на колінах свої вибляклі на сонці штаненята, що весь час спадали донизу, а іншою витираючи з замурзаного носа густі зеленкуваті шмарклі, що вже текли аж по позначеній рудим ластовинням маленькій гострій борідці, відхекуючись після вочевидь швидкого бігу, схвильовано в молодого сільського фельдшера, який тільки на днях прибув за призначенням для роботи в тій місцині, допитувався сусідів карапуз найменшенький онук Федько.
– Є, а тобі вони навіщо? Хочеш з вашими дівчатками в лікарню погратися, чи що? – зацікавлено глянувши на такого незвичного відвідувача, насмішкувато поцікавився той.
– Так там наша баба десь застудилася й дуже кашляє, – ковтаючи слова, похапцем пояснив малий. Дід каже, що потрібно лікувати, а банок, як на зло, тут ні в кого більше нема. Отож мене до вас за тим і послали, аби я запитав, чи ви на те багаті.
– А ставити їх, ті банки, вмієте?
– Еге, – знов шморгнув носом Федько. Дід Федір говорить, що наш приймак Микола здатен нашу бабу, тобто свою тещу, вмент від того порятувати, бо колись десь ніби бачив, як таку штуку роблять. Тільки нема чим.
– Так ось на, неси, – Діставши з полички, простягнув малому невеличку темну торбинку з банками. – А я зараз, – додав, – швидесенько зберусь і теж до вас підійду. Хвору відвідаю.
– То я побіг? – поцікавився малий.
– Жени, тільки ніде не впади й нічого не побий, – одказав господар хати.
Неширокі сінешні двері, в сірих напівсутінках брязнувши своєю клямкою, за ним зі скрипом зачинились. Лікар, похапцем вдягнувшись, навпростець через городи й собі поплентався вслід за малим посланцем.
Добре, що йти було зовсім недалечко: буквально через дорогу, точніше – через засаджений гарбузами й кукурудзою город.. Ледве по нім пробрався до присадкуватої мазанки сусідів, як звідти почув несамовитий моторошний жіночий крик:
Ой, рятуйте, людоньки! Одурілий зять живцем свою тещу хоче спалити!!! – лементувала сусідка.
Чоловік все зрозумів. Часу на роздуми не було. Ще б якась хвилина-дві – і все могло б завершитись трагічно. Отож, нікого й нічого перед собою не помічаючи, миттю влетів у хату й на нещасну, волаючу не своїм голосом вайлувату молодицю, що й була тією самою тещею в Миколи й, охоплена полум’ям, вужем крутилася в ліжку, чимшвидше накинув свою кацавейку. Відтак вогонь стих. Баба, втираючи рясні сльози й обережно обмацуючи своє геть попалене тіло, що подекуди вже побралося й густими червоними пухирями, не знати вже й до кого поохуючи й постогнуючи, з докором, схлипуючи бурмотіла:
– Я ж казала цьому аспіду: Не вмієш того робити– не берись. А він, короста, натер мене всю перваком і, підносячи банки, черкнув сірником. Мовляв, мамо, так потрібно…
У всіх присутніх переляк вже пройшов. Декому вже хотілося й пореготати з всієї тієї оказії, та, поглядаючи на геть сконфужену й до неможливого перелякану стару, всі стримувались, потішаючись тим, що, врешті решт, закінчилось все добре. А вже наступного дня все село гомоніло, так би мовити, ділилось новиною, що в їх окрузі найкраще ставити банки вміє Федьчин зять Микола.
– Якщо не вірите, – підтрунював дето з сусідів, – то можете запитати у його тещі. Вона, кажуть, за одну ніч вже виздоровіла й більше ні на кого не свариться. І ніякого дохтора для того вже не потрібно. От тільки пляшку поміцнішого первака або спирту для тієї процедери не забудьте заздалегідь десь роздобути!..
Іван Сидорчик
Leave a Reply