На підставі матеріалів з досліджень археології та ономастики доводиться, що значна частина назв населених пунктів Бережанського краю, як Божиків, Гиновичі, Жуків, Поточани, Урмань, Біще, Шумляни, походять з часів княжої доби. Серед них Біще, Нараїв та Урмань були значними адміністративними центрами.
Ключові слова: археологія, ономастика, антропонім, апелятив, композит.
В наукових публікаціях та виданнях на краєзнавчу тему чільне місце відводиться опису місцевих географічних назв – топонімів та мікротопонімів. Це цілком ірраціонально, адже у географічних назвах закладений давній історичний пласт, який свідчить про культуру населення, його побут, господарську діяльність, він відображає особливості тогочасного геоприродного фактору, який відмінний теперішньому.
Вивчаючи топонімію можна дізнатися, яке етнічне населення проживало у цьому регіоні, хто був першим поселенцем чи власником поселення, який рід заселяв ці терени [5, c. 123-128].
У геогафічних назвах до сьогоднішнього часу зберігся давній історичний пласт, який не засвідчений у писемних документах, літописах, щоденниках чи спогадах очевидців, їх годі віднайти у вітчизняних чи закордонних архівах.
Вивченням і дослідженням географічних назв (топонімів), займаються географи, історики, археологи, мовознавці. Зокрема, в час археологічних досліджень надзвичайно цінну інформацію можна отримати тоді, коли збираються відомості про топонімію. Це не дивно, адже географічні назви, які збереглися в мікротопонімії, наприклад вал, під валом, городище, замок, замчище, тощо, обов’язково свідчать про об’єкт матеріальної культури. Для географів топонімія становить значний інтерес, тому що отримуємомо дані про ландшафт та оточуюче екоприродне середовище (рослинність, рельєф, гідрологічна мережа, тощо) місцевостей.
Науковці і краєзнавці, що подають відомості про топоніми у своїх статтях, наукових публікаціях, книгах та монографіях, допускають безліч помилок, невідповідностей і неточностей, адже виводять етимологію походження географічних назв із «власного бачення» та усних переказів старожилів чи місцевих легенд, переказів, оповідей. Тому зазначаємо, що усна народна творчість є фольклором із колоритним, казковим та фантастичним перекручуванням реальних історичних фактів та подій. Вона не подає правдивої відповіді й достовірної інформації стосовно походження географічної назви. Якщо такі випадки трапляються, вони поодинокі.
Дослідженням усної народної творчості займається фольклористика, яка вивчає літературну неперевершеність та багатство народної фантазії, міфологічних образів та сюжетів. Вона є цінним джерелом інформації для етнографів, етнологів, культурологів, релігієзнавців та мовознавців галузі літературної критики, тощо. Тому висловлювання, як «старі люди казали»; «бабця переказувала»; «дідо говорили»; «за народними переказами» не можуть бути аргументованими доказами дослідника. Якщо він стовідсотково покликається на народний фольклор, то вводить в оману як себе, так оточуючих.
Якщо в географії існує спеціальна наукова дисципліна геологія, що займається дослідженням історії формування Землі та її поверхні, в історії – це археологія. Вона досліджує матеріальну культуру дописемного і писемного періоду які не засвідчені у писемних джерелах, або підтверджує чи спростовує документальні свідчення.
В мовознавстві спеціальною лінгвістичною дисципліною є ономастика, яка займається історією виникнення та формуванням власних особових (антропонімів) та географічних назв (топонімів). Тобто ономастика – це своєрідна археологія у мовознавстві. Тому кожен науковець чи краєзнавець, який поважає себе і серйозно ставиться до власних наукових студій, повинен відповідально підходити до питань вивчення топонімії. Адже «самодіяльність», у якій дослідник на власний погляд «тлумачить» походження географічних назв, нідочого путнього не приводить. Такі «грунтовні», часом «неперевершені наукові студії» є нічим іншим, як парадоксом та фантазією – це спотворення, пародія та комікси на історію.
Тому історикам, археологам і краєзнавцям, які у своїх роботах опрацьовують матеріали стосовно географічних назв й виводять етимологію їх походження, потрібно бути обачним. Перш за все консультуватися із фахівцями в галузі ономастики та опрацьовувати й використовувати виключно спеціалізовану ономастичну літературу та публікації. Для них буде корисна і цінна інформація, коли використовуватимуться праці вітчизняних фахівців. Серед них М. Худаш, З. Купчинська, О. Купчинський, Я. Редьква, Ю. Редько, І. Царалунга, М. Демчук, С. Вербич, Д. Бучко, В. Котович, тощо.
Отже, в силу географічного місцерозташування терени Бережанського краю є унікальним регіоном в Україні, у якому знаходяться чимало природніх, археологічних та історичних пам’яток. Він цікавий (однак достатньо не вивчений) в галузі наукових студій з ономастики. Власне у цьому мальовничому й неповторному краї із неперевершиними краєвидами неповторних прадавніх лісів та загадкових пагорбів збереглися релікти давніх географічнх назв, у яких прихований давній пласт праслов’янської та давньоукраїнської мовної лексики.
Тому головною темою та завданням статті поставлена мета, щоб на підставі ономастичних досліджень подати короткий лінгвістичний аналіз давнім назвам Бережанщини часів княжої доби та підтвердити матеріалами археологічних обстежень.
Отже, Бережанська земля розташована в західній частині Тернопільської обл, яка розміщена у західній частині Подільської височини, яку називають Подільським горбогір’ям або Опіллям [ГЕУ 2, 462]. Цей оронім виник семантичним способом від географічного терміну опілля у значенні «широке поле в оточенні лісів», він походить з давньоруського <ополье, яке є префіксально-суфіксальним утворенням від географічного терміну поле «відкрите місце, поляна, луки, поле» та праслов’янської <*polie «відкрите місце, простір; рівнина, поле, рілля». Це слово є похідним з давньоруської ополье, яку називали рівнинні території з родючими грунтами у межах лісових зон, які здавна використовували під орні землі серед широколистих лісів, наприклад – це Львівське Опілля [ГЕУ 2, 487; ЕСУМ, 4, 487]. У передмові до монографії «Природа Тернопільської області» професор Львівського університету К. Геренчук зазначав, що Бережанщина займає периферійну частину Подільського горбогір’я із абсолютними висотами горбів 400 м. (максимальна висота 443 м. знаходиться на захід від с. Мечищів), була помилково названа Опіллям. Дослідник зазначав, що Опілля (Ополья) у давнину називали рівнинні або мало лісисті території у лісовій зоні Руської рівнини, які мали кращі грунти. Наприклад такі безлісисті «острівці» у Галицькій Русі знаходилися біля Галича (Бурштинське опілля), між річками Верещанка і Зубра (Львівське Опілля) [14, с. 9]. Якщо характеризувати природні ландшафти з позиції географічної науки, К. Геренчук мав рацію. Однак з огляду ономастики допущена некоректність, адже географічна назва Опілля також є похідною назвою від давньоукраїнського *polъ «широкий, плоский, порожній, неродючий» [ЕСУМ 4, 487].
Отже, результати досліджень з ономастики переконливо стверджують, що в мовно-історичному аспекті найдавнішими архаїчними ойконімами України та всієї Славії, відносяться географічні назви із закінченням на *-ьn, *-any/*-jany, *-itji, *-jь (*-ja*-*jе), *-ovъ/*-evъ [9, с.131-140; 10, с. 144-154; 11, с. 416-434; 12, 73-93]. Чимало таких ойконімів компактно локалізуються і збереглися на Бережанській землі, тому подаємо короткий ономастичний аналіз тих, які важливі для теми цієї статті.
Так ойконіми із закінченням на *-itji є одними із найдавніших, які походять від спільного предка-патрона, засновника роду – відповідно від них поселення отримали свої назви. Тому географічні назви із закінченням *-itji відносяться до найархаїчніших типів, які асоціюються з первісним ладом. Як зазначив О. Купчинський, такий тип «був поширений на всіх слов’янських землях у дородовий період. Він досяг найбільшої продуктивності у VI-VII ст». Ці ойконіми утворювалися від антропонімних композитів або композитних форм, а їхні твірні основи творилися від апелятива, пізніше – від християнських імен [8, c. 251; 9, с. 136-138]. Наприклад назва ойконіма Гиновичі (Hynowicze; 1456, AGZ, XIX, 45; 1578, ZDZ, XVIII, I, 76) виникла від усіченого імені > Гиньо – <Євген, від похідного варіанту християнського імені [7, с. 65; 12, с. 78-79, 84].
У княжий період на території Карпат і Прикарпаття часто фіксувалися архетипічні ойконіми із закінченням на *-jь (*-ja*-*jе). Дослідження мовознавців однозначно стверджують, що ці топоніми також почали утворюватися в праслов’янський та праіндоєвропейський періоди, але з кінця XII – початку XIII ст ці формати уже не виникали, тому вони перестали творити назви поселень. [1, с. 275]. На терені Бережанщини знаходимо два давніх ойконіми із таким форматом – це Біще (Bescze; 1317, ZDM, IV, 39; 1515, ZDZ, XVIII, I, 139) та Урмань (Hurman; 1491, AGZ, XVIII, 214; 1503, AGZ, XVII, 501). Ойконім Біще утворене посесивом -*jе від давнього слов’янського автохтонного відапелятивної особової назви, яке було іменем чи іменем-прізьвиськом *Бѣско <Бѣсъ [Демч.; 7, с. 126], яке походить з давньоукраїнського бѣсъ, праслов’янського бěsъ <*boids, індоєвропнйської <bhoind «боятися», він споріднений з литовського baisa «страх», baisus «жахливий» [ЕСУМ,I,201]. Інший ойконім – Урмань, походить від давньослов’янського (давньоукраїнського) композитного імені *Урман і архаїчного суфікса *-jь, яке складається з двох компонентів: Ур – «пан, dominus», другий компонент – ман «манити, обіцяти» [2, с. 92; 3, с. 49] .
Географічні назви Бережанщини із закінченням на *-any/*-jany (Бережани (Brzezanі; 1416, AGZ, V, 39; 1472 AGZ, XV, 135, 175,178, 190, 288, 527; 1547, AGZ, X, 93); Поточани (Potoczane; 1431, AGZ, II, 9, 85, 90; 1444, AGZ, XIV, 122, 123, 189; 1578, ZDZ, XVIII,I, 74); Шумляни (Szumlany; 1435, AGZ, XII, 4; 1440, AGZ, XII, 86), поряд із ойконімами на *-itji, *-jь (*-ja*-*jе) належать до архаїчних. Однак за своїм походженням вони не пов’язані із приватною власністю, конкретніше – з іменем людиниа, їхня мотивація пов’язана із географічною номенклатуро [11, с. 416-434]. Наприклад Бережани утворені від берег – край землі, що межує з поверхнею річки, озера; узбіччя, обчина (на шляху провалля, ущелини, тощо) . Походить від >бережани – ті, що поселилися при березі чогось. Поточани походять від від апелятива <потік – «русло річки», яке має значення значення «ті, що поселилися при березі потоку», «поселенці біля потоку». Шумляни походять з праслов’янської Šuma – ліс, у значенні «поселенці біля, серед лісу» [Митр. Іларіон ЕС, IV, 522, Купинська, Арх. Ойконім; 13, 41-70; 4, с. 223-338]. Такий тип ойконімів походять від найменування людей за ландшафтними особливостями теренів, на яких селилися.
Наприкінці XII – на початку XIII ст ойконіми з закінченням *-itji, *-jь (*-ja*-*jе) почали зникати й ставали малопродуктивними, натомість масово почали виникати нові, із закінченням *-ovъ/ *-evъ та *-ьn. Вони наналежать до ранньослов’янських утворень, які виникли у період розпаду родового ладу. Впродовж століть, поряд з ойконімами на *-any/*-jany вони досі залишаються продуктивними топонімами в Україні. Ойконіми із закінченням *-ovъ/ *-evъ та *-ьn також творилися від антропонімів слов’янських відапелятивних, згодом християнських імен. У писемних джерелах вони вперше почали фіксуватися і з’являтися з кінця I – початку II тисячоліття н. е [Купч. Стратиграфія, с. 749-811, 1, с. 207-215].
До таких давніх ойконімів Бережанщини із форматом *-ovъ/ *-evъ та *-ьn зараховуємо Божиків (Bozykow; 1476, AGZ, II, 220;1578, ZDZ, XVIII, I, 91); Жуків (Zukow; 1420, AGZ, XII, 175); Нараїв (Narajow; 1443, AGZ, XIV, 116; 1472, AGZ, XV, 133, 138,140, 146,167, 176, 185, 251, 288,321, 481, 485); Пліхів (Plechow; 1447, 1451, AGZ, XII, 157, 211; 1492, AGZ, XV, 300, 317, 324, 483); Літяти (Letathin; 1443, AGZ, XII, 352; ZDZ, XVIII, I, 91); Рогачин (Rohaczyn; 1578, ZDZ, XVIII, I, 67); Рекшин (Rekzsyn; 1424; AGZ, II, 43, 51, 71; 1515, ZDZ, XVIII, I, 154 ); Шибалин (Sibalin; 1448, AGZ, XII, 185; MPRS, II, 54). Вони утворені від давньслов’янських імен-композитів. Наприклад Божиків походить від *Божикъ <Боживой, Божидаръ [Мор., 18-19]; Баранів утворений давнім слов’янським відапелятивним іменем або іменем-прізвиськом *Баранъ [Мор., 8; Демч., 172; 7, с. 65]; Нараїв від *Нарай (<нараяти – «порадити») [Кот. 2017 с.]. Жуків від давньослов’янського імені *Жукъ, [Демч., 126; Мор., 86] – з давньоукраїнського жукъ «дзизчати, густи», утвореного від звуконаслідувальної основи жу- (*geu), яке споріднене з гук- [ЕСУМ, I, 208]; праслов’янської *gyk (hukъ, xukъ) «крик, гомін, грюкіт» [ЕСУМ,I,615]. Рогачин походить від антрибутивного імені *Рогач, який виник від іменникової основи [Ред., 115], а Шибалин – від давньоукраїнського імені чи імені-прізвиська *Шибала – шибати «ударяти, кидати; кидатися, метатися; бути подібним (до когось)», яке походить з давньоукраїнської шибание «грім, громовий удар», праслов’янської sibati «ударяти, кидати» [ЕСУМ, 6, 412].
Перші фіксації назв поселень із закінченням на -и/-і, припадають на XIV ст. Їх кваліфікують як відродинні назви, які виникали від назв імен окремих родин. Як зазначив Д. Бучко, частина цих поселень слід називати «професійними», оскільки їх етимони вказують професію чи рід заняття поселенців цих населених пунктів або ж на іменування їх засновників, якими були конкретні впливові особи із відповідною службовою діяльністю. Такі ойконімами є множинні деривати, що могли утворилися на території, яка до того часу або не мала назви, або на місці поселення службова чи виробнича діяльність набула такої ваги, що поселення стало іменуватися за фахом заняття його жителів, а первісна назва перестала бути актуальною [6, с. 64-65].
Оскільки в Галичині та Бережанщині знаходиться велика чисельність лісів із високопродуктивними насадженнями дуба, граба, рідше ясеня чи бука, тому у багатьох місцевостях існує чимало топонімічних назв, у яких зазначено апелятива ліс – це ліс, лісок, лісова, тощо. Однак фах лісника (лісник – «лісовий сторож»; лісний – «лісник»; лісовий – «лісник» [ЕСУМ, III, с. 266]) засвідчений у назві Лісники (Lesnyky, 1475, AGZ, XV, 176); [6, с. 112-113; 7, с. 64-73].
З-поміж інших топонімів, для яких етиномом став апелятива руда – «гірська порода, що містить метали»; рудник «рудокоп»; рудник, рудня «рудкоп» [ЕСУМ,V, 234 ], що пов’язана із видубутком залізної руди, ойконім Рудники (Rydniky, 1449, AGZ, XII, 192) вказує на професію її жителів [6; c. 114].
Підсумовуючи результати нашого дослідження зазначаємо, що першофіксація географічного об’єкта не засвідчує конкретний час його появи, адже він функціонував принаймі за 100-200 та більше років до цієї згадки. Тому багато назв поселень Бережанщини походять з княжих часів, але вони не зазначені у жодних літописах чи ранніх документах, які з плином часу для нас втрачені назавжди. У нагоді можуть стати матеріали археологічних досліджень та обстежень Бережанщини. За інформацією отриманою від Тернопільського обласного центру пам’яткоохоронних досліджень (директор М. Ягодинська) з’ясовано, що на сьогоднішній час відомі й обліковані старожитності княжого часу у таких населених пунктах: Бережани X (поселення, 1 км на північ від міста); Біще I (городище у центрі села та замок); Біще II (поселення, південно-східні околиці); Божиків I (поселення, 3 км на південно-східніше села); Нараїв I (городище при вїзді в село, зліва від дороги до м. Бережани); Нараїв III (поселення на території села); Поточани I (поселення); Поточани III (поселення); Рекшин II (поселення); Рогачин I (поселення, східні околиці села); Урмань I (городище з підплитовими похованнями).
Таким чином, вивчаючи й аналізуючи матеріали досліджень з ономастики та археології стверджуємо, що назви вище зазначених населених пунктів Бережанщини походять із часів княжої доби, серед яких Біще, Нараїв, Урмань були важливими адміністративними центрами. Тому потрібно проводити комплексні археологічні й топонімічні обстеження та дослідження Бережанського краю, завдяки яким отримаємо нові неочікувані результати стосовно невідомих фактів стародавнього минулого краю.
Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ, археолог, спелеолог, дослідник старожитностей, фортифікацій та топоніміки Тернопільське відділення Наукового Товариства ім. Т.Г. Шевченка
Джерело: Добрянський, В. До питання формування географічних назв у княжу добу на землях Бережанщини: ономастика та археологія // Бережанська гімназія: сторінки історії. Матеріали ІХ наукової конференції. м. Бережани, 16 вересня 2021 р./ Бережанський краєзнавчий музей / упор. Наталія Бойко – Бережани, 2021. – с. 54-58.