…Перш ніж писати бодай хоч одне слово, довго вдивлялася у його очі – радісний і вражений після презентації двох книг на Дністровській ГАЕС, Іван Семенович втішно довірився фотооб’єктиву у колі новодністровських колег-журналістів…
Ця світлина ось уже, рік, як стрічає мене у робочому кабінеті на тій же ГАЕС, неодмінно, хоча б на мить, перехоплюючи батьківським поглядом Нагірняка у нечутному тепер, на жаль, запитанніачи пропозиції нового матеріалу (як то бувало колись…): «І що новенького? Не хочете маленьку фітюльочку зі свіжими новинами?»
Тепер переді мною – соковиті персики, хліб, цукерки…, але вже «за поману» його доброї душі, принесені люблячою понад усе його «Женьою». А так би хотілося смакувати це разом на їхньому ломачинецькому обійсті і таки розібратися у хоч і далеких, але родинних струнах між предками мого батька та Євгенії Семенівни. Не довелося.
Тепер уже вдруге на порозі розлучного першовересня втамовую біль і гіркоту втрати, намагаючись відтворити у пам’яті все, що було у ці дні ще «ДО…»: рясно складалися, хоч і в лікарняній палаті, творчі плани, щедрі врожаї ранніх яблук, виплеканих небайдужою і люблячою душею митця, тішили героїв однойменної книжечки і надто швидко ішли до читача – тепер розумію: аби люди встигли відчути тепло його долонь і серця… востаннє. Не довелося.
Тепер слідкую за історією становлення Дністровської ГАЕС, прийнявши творчу естафету у цьому колективі, як не парадоксально, у перші роковини, того ж таки 1 вересня. А за диханням третього гідроагрегату Іван Семенович спостерігає лише поглядом із фотографій та з Небес… Не довелося.
Тепер гортаю численні фотографії з презентацій і його творчих вечорів, котрі випало мені вести, – радо і, водночас, до гіркоти зболено усвідомлюючи, як щедротно творив і мережив Іван Семенович любов’ю чисте полотно своєї долі, щиро втішаючи душевним перевеслом серця кожного, хто мав нагоду опинитися поряд! А стільки ще мало би бути отих презентацій і зустрічей! А книг, нарисів, літописів, п’єс, публікацій!.. Не довелося.
Тепер мовчки ділюся новинами й нечутно питаюся поради – тільки уявляючи добре знайомий голос нашого кремезного сивочолого вусаня, якому так личив його солом’яний капелюх і так по-особливому пасував невеличкий чорний берет та улюблений письменницький портфель… Не довелося.
Тепер укотре прошу прощення за оту пообідню мить, коли святкова першовереснева метушня на нашому святкововелелюдному Бродвеї і буденна заклопотаність два роки тому не дали почути у телефонній розмові чогось важливого… Не довелося.
Тепер розумію, що ВІН був справжнім і винятково, а іноді й суперечливо, правдивим та надзвичайно вірним родині, друзям, людям і, звичайно ж, СЛОВУ… І лише кожен новий ніжний вельон його весни додаватиме літ березню, однак – осиротіло-мовчазному… Не довелося.
Тепер вдивляюся у привабливі своєю красою його улюблені ломачинецькі краєвиди, за яким десь там гордо єднає сьогодення з минулим Гостра Скала, та тільки не можу радіти: зупиняюсь біля останнього його прихистку земного – вітаюся і говорю… поглядом… Не довелося.
Спочивайте із Богом, дорогий наставнику, колего та дорога людино!..
Інна ГОНЧАР
м. Новодністровськ
