“Літературна критика соромливо мовчить про книги графоманів. Варто, либонь, вголос говорити про це явище та його шкідливість. Водночас розуміємо й причини неуваги, навіщо затрачати час на те, що не несе у собі позитивного заряду? Прикро тільки за те, що на цьому тлі губляться тексти авторів, які не є такими розкрученими навіть на провінційному рівні. Адже до таких можна віднести і книгу «Студений грім» Богдана Грабовського з Тернополя…”
ДУШ НЕ ОСТУДЖУЄ «СТУДЕНИЙ ГРІМ»
Грабовський Б. О. Студений грім: повісті, оповідання. – Тернопіль: ТЗОВ «Терно-граф». – 2016. –384 с.
Коли читали цю книгу, то не могли втриматися, аби не висловити одну думку. Деколи, звісно, вона може здатися нормальною. Але … На сторінках багатьох видань автори літературознавчих публікацій нарікають, що поза увагою критики залишаються видання значної кількості письменників. Мовляв, часто-густо це має місце через недооцінки ужинку літераторів через клановість розмислів. Чесно кажучи, у цій тезі є раціональне зерно. Та, мабуть, «відстоювані істини» мали б сказати і про зворотний бік медалі, хоч він і не такий привабливий. Літературна критика соромливо мовчить про книги графоманів. Варто, либонь, вголос говорити про це явище та його шкідливість. Водночас розуміємо й причини неуваги, навіщо затрачати час на те, що не несе у собі позитивного заряду?
Прикро тільки за те, що на цьому тлі губляться тексти авторів, які не є такими розкрученими навіть на провінційному рівні. Адже до таких можна віднести і книгу «Студений грім» Богдана Грабовського з Тернополя. (Давайте залишимо у спокої питання про його новизну, бо тут маємо неоднозначність. З точки зору часовиміру «студені громи» – найостанніша зустріч автора з читачами. А от твори з цього видання шанувальники красного письменства (принаймні, більшість з них) вже читали раніше, та не бачимо потреби метати громи блискавки на автора з цього приводу. По-перше, поважаємо суверенне право автора по-своєму формувати зміст збірки творів. По-друге, нинішні наклади, на превеликий жаль, не задовольняють читацький попит через свою мізерність.
Суттєва заувага? Гадаємо, що так. Але вона ніколи не стала б істотною без конкретики про тексти із «Студеного грому»? Тут (будемо відвертими) є багато думок. Та не маємо наміру розпливатися «мислією по древу». Спробуємо наголосити на кількох моментах. І, зрозуміло, почнемо з роздумувань про повісті, які увійшли до книги. Хоч і дещо порушимо порядок, встановлений паном Богданом.
Отже, «Воробіївський порив». Одному з авторів цієї публікації уже доводилося понад десятиліття тому писати про твір у газетній публікації. І через це не вестимемо мови про окремі аспекти оцінки. Вважаємо суттєвим наступне. «Воробіївський порив» побудовано за усіма вимогами жанру. Так би мовити, письменник не відступив від традиції (Правда, ота класичність в інтерпретації Богдана Грабовського має і негативний відтінок, хоч це стосується не сюжетності, а мовленнєвого апарату. Як нам здається, мусить бути хоч якась різниця між мовою автора і мовою персонажів, хіба можна ставити знак тотожності між говірками «західняків» і «східняків»?).
Зацікавлює не лише цей момент, хоч й упевнені, що класичність підходів автора сприяє «живучості» тексту. Традиційність значною мірою робить його й актуальним. Особливо з врахуванням воєнних подій на Донбасі. Якось дивно, скажете. Автор тематично торкається однієї маловідомої сторінки нашої історії (молодь зі Зборівщини перед початком радянсько-німецької війни хотіла визволити в’язнів тюрми у Тернополі), а рецензенти проектують написане в нинішній день. Та виправдано це. Хоча б з двох міркувань. Не можемо, як не прикро, похвалитися добрим знанням минувшини. З відомих причин. Та й не подолано досі нашарувань у сприйнятті подій різними регіонами України.
Якщо мати на увазі попередній абзац, то, очевидно, можна говорити, що рецензенти зробили «крен» у політичні аспекти. Не заперечуватимемо цього. Бо це справді є помітним. Тому завершимо свої розмисли про «Воробіївський порив» одним літературознавчим нюансиком. Нас, приміром, дивує, що прозаїк (можливо, і для себе) не вирішив, що читачі мають справу з чисто художнім текстом чи художньо-документальною річчю. Чи, може, це – балансування між ними? Хто зна? Непросто все, ой непросто. Тішить одне: питання є, а текст не втрачає ваби.
Про це ж думається, коли звертаємося до повісті «Оцвітина», якою Богдан Грабовський дебютував у літературі. Чому? Вважаємо, що письменник сам «винуватий» у цьому. Багато його описів є дуже реальними. Та й не приховує автор, що події твору відбуваються в обласному центрі. З цього приводу хотілося б сказати наступне. Автор має право на таке «заземлення» і ніхто не замахується на позбавлення. Боже, збав! Але, напевно, слід задуматися. Хіба не викликає зацікавлення той факт, що багато творів Романа Іваничука, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука, Євгена Гуцала (цей перелік можна продовжити), написаних ними у тоталітарні часи, не мають чіткої географічної окресленості, хоча такі реалії без особливих труднощів простежуються. Питання? Безперечно! Звісно, тут можна думати про різне. Але ми чомусь більше думаємо про елементи художності й про те, що пов’язане з ними.
А після невеликого екскурсу в недалеке минуле помандруємо у сучасність. Тут уже маємо два шляхи розвитку художнього мислення. Перший з них є, скажімо, таким. Прозаїки «заземлють» дії персонажів. Це, зокрема, є помітним для текстів Івана Корсака та Петра Кралюка. Але та обставина, що обоє оспівують віддалені у часі події, робить географічний антураж не таким зримим, але водночас цікавим. Є ще і другий факт. Письменники вкраплюють реалії у художню тканину, а далі йде гра уяви. Нерідко трапляються і випадки цілковитої відмови від реального, що дає змогу по-своєму заглибитися у тему. Назвемо тут хоча б Володимира Даниленка, Василя Бондара, Віктора Погрібного, Геннадія Щипківського…
І тільки автор повинен дати собі і читачам відповідь на питання про шляхи творчого пошуку. Тільки він? Та не лише за ради того, щоб надати шарму епіці. Воно – актуальне і для його малої грози. І найчастіше такі розмисли виникають, коли читаємо оповідання «Відчайдушний оркестр» і «Студений грім», з-поза яких з такою очевидністю визирає примара документалізму. Меншою мірою це помітно в оповіданнях «На рівному місці» та «І криниці вичерпуються». Та водночас не вважаємо прив’язки до дійсності якимось ґанджем. Одного хотілося б більше: цікавішої діалогічності, котра бере на себе роль приваблювача шанувальників слова до текстів. Зрештою, якби не це, то вони, мабуть, ще більше прикрасили б книгу по-справжньому. Як це маємо з оповіданнями «Оголені нерви», «Страх і Пляцок»…
Знаєте: після всього оцього не дає спокою питання про те, чого у найближчому майбутньому чекати від прозаїка Богдана Грабовського. Думаємо, що і сам він ще цього не знає. Впевнені тільки в одному: будуть нові книги. Письменник у пошуку. А чи йтиме до себе, постійно витискаючи із своїх писань патетику і журналістську заангажованість? Побачимо!
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член НСПУ