Про Дмитра Павличка. Збірник статей / Упор. Дмитро Пилипчук. – К.: ВЦ «Просвіта», 2019. – 1038 с.
Його велике дерево сузір’їв сяє, як п’ятиглавий собор, де змовкнув дзвін і літургія трагічної і героїчної історії. Тепер слово за Нобелівським комітетом, щоб він не проґавив цього феномену, як свого часу проґавив творчість Джеймса Джойса, Марселя Пруста, Франца Кафку, Стефана Жеромського, Антона Чехова, Хосе Луїса Борхеса, Івана Франка, Лесі Українки та ін.
Творчість Дмитра Павличка – це велике дерево сузір’я, кожен листок якого світиться на багато тисяч кілометрів. Те, що поет думає і що написав, буде жити в століттях, бо воно ввібрало у себе крик його душі, шум карпатських потоків, спів птахів, дні надій і мрій.
Він снує свої сокровенні почуття, ніби спицями в’яже дощ. І тепер, оцінюючи його творчість, годі сказати, де низ, де верх його де північ, а де південь, де смуток, а де радість. Упорядник видання Дмитро Пилипчук поділив увесь матеріал книги на дві частини: «Дмитро Павличко в Україні» і «Дмитро Павличко за кордоном». Але з якого б пункту не глянути на крайнощі, все одно будеш на початку Дмитра Павличка. Він страждає в ім’я краси, в ім’я незалежності України, в ім’я миру і свободи, в ім’я птахів, дерев і трав, і тому в його творах сліз не видно, видно тільки красу.
Зорі висять на вікнах небес і дощ біжить по асфальту прямими ногами. Мине трохи часу і в його поетичному домі житимуть інші люди. Та кожен відчує, що він носив під шкірою вулкан. Що він гордився стражданнями, які йому призначила доля. Про нього пишуть у першій частині книги Олесь Гончар, Роман Іваничук, Іван Дзюба, Роман Лубківський, Роман Гром’як, Михайло Шалата, Павло Мовчан, Тарас Салига, Володимир Панченко, Юрій сливка, Людмила Таран, Богдан Тихолоз, Панас Данилко, Світлана Луцак та ін. Всевишній створив його з променів і дав йому чисте серце. А Іван Драч прямо каже: «Він з того тіста, з якого роблять бонапартів». Усіх бентежать апорії, порушені поетом: як можна танцювати танець любові з кайданами на ногах?»; «Як можна злити воєдино душу раба і пана?»; «Чому літак виринає з неба громоподібним звіром?» і т.д. Він собою заповнив поля і долини, гори і простір, недоступний для смертних.
Його образ, осяяний безсмертям, у кожну хвилину вселяє у всіх дух творення. І гуцульська ніч, як тунель, мчить мимо сонця. А він, ніби жрець, звертається до натовпу: «Повторюйте зі мною, співайте зі мною, кричіть зі мною, бо в небі засяяло сонце і сходить над нашою вільною країною»! Дослідники, які аналізували його вірші (підрозділ «Поезія»), в один голос кажуть: «У нього є все, з ним залишилися його спогади, залишилися обличчя живих і мертвих, і очі тих, з ким він дружив і ворогував, і думи, повні мудрості дерев, що схилися під вагою плодів, і руки ніжні, як пелюстя квітів». Ця ідея червоною ниткою проходить через статті Максима Рильського «Пальмова віть», «Андрія Малишка «Грані таланту», «Василя Земляка «Павличко сьогодні», Євгена Гуцала «І мисль, і пристрасть, і краса», Миколи Жулинського «Відчайдушний голос українського болю», Богдана Мельничука «…Мислитель, достойний продовжувач Івана Франка, Каменяр нової доби», Оксани Сліпушко «Код поезії Дмитра Павличка» та ін. Його віти осіняють усіх в долинах життя і в печерах смерті.
Дорога червоного листя, що виблискує кров’ю його душі, стелиться через розділи «Мова поета» (автори статей Віталій Дончик, Іван Лопушанський, Ірина Бабій, Анатолій Подолинний, Володимир Калашник, Наталія Малюга, Надія Бобух, Оксана Калита); «Сонети» (Олексій Мороз, Петро Засенко, Микола Ільницький, Олена Никанорова, Тетяна Савчин та ін); «Рубаї» (Олена Сьомочкіна, Валерій Дяченко); «Пісні» (Світлана Барабаш, Олександра Німилович, Станіслав Довгий); «Поеми» (Ірина Молчанова, Михайло Слабошпицький, Віталій Шевченко); «Проза» (Лариса Мороз); «Переклади» (Сергій Гречанюк, Володимир Іваненко, Микола Рябчук, Петро Кононенко, Михайло Москаленко, Вікторія Захаржевська, Ростислав Радишевський, Григорій Штонь та ін.); «Літературознавство» (Леонід Новиченко, Геннадій Вознюк, Оксана Теребус та ін.); «Публіцистика» (Ольга Стадніченко, Микола Зимомря, Микола Ткачук та ін); «Спогади» (Михайло Слабошпицький, Ігор Сюндуков, Павло Щириця, Марія Базелюк, Микола Григорчук). У першому розділі вміщено 118 статей. Вони дихають чорнилом неба, яким пишуть вірші і записують новонароджених.
Із невидимих просторів чужих країв, закликаючи до діалогу, чиїсь стражденні душі шукають зв’язку з Дмитром Павличком, просять, щоб він дав їм ефірні крила для лету в Україну, живлющої води правдивих слів – вони до них доторкнуться і зітруть полум’я сліз із своїх щік. Другий розділ книги «Дмитро Павличко за кордоном» відкриває стаття Івана Лозинського «І шана, і любов» – про входження поета у літературу різних континентів, зокрема Австралії, Азії, Північної і Південної Америки, Європи, переклади його збірок чужими мовами у різних країнах. Там його пісні ридають у темній глибині гітар, зіткані із туги матері, що чекає листа від синів, із прощального тремтіння погребальних слів над могилами захисників вітчизни, із молитви і подиху, із радощів і плачів. Прилітають вони до троянди печалей у грудях кожного. І є якась дика радість у його невмирущих рядках, щось п’янке і магічне, яке належить усім.
Його поезія – це хліб, його розривають руками і душами, їдять самі і кидають птахам. Це хліб запашний і чорний, але ж який він смачний! Цим хлібом тамують ненаситний і вічний духовний голод. «Ти будеш, як океан, омивати піщаний берег Австралії і складати всім до ніг рідкісні дари», – ніби відгукується на вихід його збірки в Австралії Дмитро Нитченко. «Ти грудьми притулишся до Азії, і в Ізраїлі відчують мужній шепіт твоїх глибин», – ніби промовляють Олександр Деко та Володимир Сапіро, аналізуючи його збірку «Єврейські мелодії», що побачила світ мовою іврит у перекладі Антона Паперного з передмовою Олександра Деко у м.Бат-Ям, Ізраїль у 2011 році. «Він геніальний поет! – стверджують дослідники його поезії в Сполучених Штатах Америки (Данило Чопик, Майкл М.Найдан, Віталій Радчук та на Кубі (Скергій Борщевський)». Книга «Two colors of the soul: The selected poetry of Dmytro Pavlychko / Editer and with an introduction by Michael M.Naydan» (Červena Barwa Press, 2012) дуже вразила читачів. «Він лицар, та не на коні – з розгонистим кроком, лісоруб серед сосен, що вмирають, як брати, босий орач на гарячій залізній землі, голос, що лунає над головами натовпу на майданах і пристанях. Це пісня в солдатських чоботях, поема на марші – крізь піски і бездоріжжя, купи залізного мотлоху і покинуті житла».
Зливи – вулики небесної музики, яскраві квіти, що танцюють в повітрі. Його поезія в Німеччині – довгожданий хліб, очікування дива, веселкова пісня, яка п’янить, день народження землі, серцебиття каменю. Дозрілі зерна сліз із книги «Europas Fürstin» («Княгиня Європи»). Каті Бруннер у вступному слові до книги пише: «Поезії Дмитра Павличка нуртують у джерелах живої, поетичної мови, вірші написані майстерно. У центрі стоїть людина, її світ досвіду та думок. У чітких обрисах Павличко охоплює події минулого та сьогодення українців, що принесло йому славу як «живого класика». Серед перекладачів – Микола Зимомря (60 віршів), Ірина Качанюк-Спєх (40), Йона Ґрубер (11). Я рецензував цю книгу (див. «Всесвіт», 2010, №9-10) і справді можу підтвердити, що переклади, вміщені в ній, яскраві, талановиті, майстерні, перекладачі добре знають українську національну дійсність, особливості творчої індивідуальності автора, при відтворенні зберігають стилістичні особливості першоджерела, уникають довільного втручання в текст. Ось приміром вірш «У Софіївському соборі» (In der Sophienkathedrale) у перекладі Ірини Качанюк-Спєх.
Оригінал:
В Софіївськім соборі скоромох
На скрипці грає. Господи, я чую!
Душа моя з далечини епох
До мене йде. Я плачу й торжествую!
І сяє золото в блакитній млі,
І моляться гетьмани і спудеї.
Я чую скрипку рідної землі,
Неначе голос матері моєї.
А до собору увійшло дитя
З очима переможця, а не жертви.
Я плачу, бо пройшло моє життя,
Я торжествую, бо життя безсмертне!
Переклад:
Ein Wandermusiker auf seiner Geige. Gott!
Ich höre auf sein Spiel und meine Seele fliegt
Aus ferner Zeit mir zu. Mein Glück und meine Not.
Das Gold erstrahlt in einem blauen Dunst,
Hier beteten die Mönche und Hetmane.
Das Spiel der Geige, meiner Heimat Kunst,
Ist mir, wie meiner Mutter Stimme.
Plötzlich betritt das Gotteshaus ein Kind
Mit Augen eines Siegers, nicht dem Opfer ähnlich.
Ich sehe unter Tränen, wie mein Leben rinnt,
Und ich frohlocke, Leben ist unsterblich!
Про його поезію в Німеччині пишуть Каті Бруннер, Микола Зимомря, Ірина Качанюк-Спєх, Леонід Рудницький та інші. Іван Зимомря у статті «Особливості рецепції поезії Дмитра Павличка у німецькомовному просторі» слушно зазначає, що, при окремих недоліках, зумовлених незбіганням мовних елементів, почуття перекладачів «тонко настроєне на характерну для поета ритмомелодику», їхні переклади «вдало зберігають фонетичні, морфологічні та синтаксичні особливості конкретного вірша». Ігор Качуровський оглядає антологію «Світовий сонет» Дмитра Павличка та «Криваві сонети» Гвєздослава у його перекладі.
Він прийшов до Німеччини як талановитий поет і розкрив уста українському безмов’ю і наповнив тутешню землю шумом зливи і криками щастя. Його образна злива подарувала німцям український шелест хмар, спалах блискавиці, переплетіння туманів, млу карпатського небосхилу, гуркіт грому, розсипи хмар, сім’я небес, серце вічних таємниць. «Княгиня Європи» виявилася світлішою, ніж спалах снігу, яскравішою, ніж нестямні водопади, радіснішою, ніж веселка в небі. Його пісні, крапля за краплею, як роси, падали на лугові квіти і запруджені автами дороги. А образ поета розцвітав у серці німецького читача золотим нарцисом.
Поезія Дмитра Павличка – як статуя, яка тримає всіх біля своїх ніг, як білий хвіст блискавиці, як золотий шуг риби в ріці, як троянда, яка розсипалася на короткі сни із снігу і тіней, як рука пахощів у центрі світу. Його поезія – крутоверть ніжних туманів, що хвилює серце своєю глибокою музикою, як спогад, що збурює вихори відчуттів. Це добре відчули у сусідній Польщі, де в 1999-2002 роках він працював Надзвичайним і Повноважним послом України і де вийшли його чотири книги: «Istota rzeczy i inne wiersze» (wybrał i wstępem opatrzył Florian Nieuważny; na okładce grafika Wojciecha Freudenreicha. Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy 1980. 57 s.); «Tajemnica twojej twarzy» (przełożył і wstępem opatrzył Bohdan Zadura; opracowanie grafie/ ne Mirosław Zdodowski-Zdrozdowski; redaktor Jadwiga Białowąs. [Lublin]: Wydawnictwo Lubelskie, 1989, 222 s.), «Naparstek: poezje» (przeł z ukr. Bohdan Zadura; tekst w jęz. pol. i ukr. cyrylica. [Koszalin]: Wydaw. Uczelniane Bałtyckiej Wyższej Szkoły Humanistycznej, 2000 190 s.); «Київ у травні: поезії; Kіjów w maju: poezje; Kyjiw im Mai: Gedichte / [Видання укр., польс. та нім. мовами; польс. пер. Богдана Задури, нім. – Миколи Зимомрі]; [ілюстрації: Василь Зимомря; худ. оформлення: Йоланта Сікора, Василь Зимомря]. – [Koszalin]: Wydaw. INTRO-DRUK, 2001. – 88 s.).
У цих книгах Дмитро Павличко – гарячий торс дерева сузір’їв, і очі, де наосліп скаче доля кожного, і де наспів – полум’я, а полум’я – сонце, що народжує на вустах поляків найчистішу краплю любові. Свої твори він писав серцем, горами, смереками, тишею і ставали його слова струмками, а ті – чарівною хвилею Вісли. Але це ще не все, що він зробив для польської культури. Він переклав книгу поезій Ярослава Івашкевича «Вежі» («Wieże) (К.: Вид-во «Університет «Україна», 2017, 368 с.), у якій вмістив своє листування з видатним поетом і нарис про нього, і видав антологію «50 польських поетів» (К.: Основи, 2001, 584 с.) у своїх перекладах. Його дорога до Варшави і Кракова привита до захриплого горла поета у мовчазній піні білого волосся, яке стало газовим світлом його любові. Про це писали Стефан Козак, Флоріан Неуважний, Богдан Задура, Василь Марко, Ігор Добрянський, Микола Зимомря, Януш Джевуцький.
У ласкавих променях золотих флейт, по пояс у вільних очах цілої Європи, він запрошує усіх читачів у свій медоносний сад. Окремими перекладними виданнями вийшли його книги у Франції, Іспанії, Португалії, Португалії, Сербії, Словаччині, Угорщині, Болгарії, Білорусі, Грузії, Естонії. Навіть у тій же Росії, яка своїх дітей, нарядивши в карнавальні костюми смерті, сьогодні посилає на війну в Україну, вийшло його 16 книг в перекладі на російську, зрозуміло, ще до початку війни і анексії Криму.
Як висота неба і глибінь землі, недосяжне серце поета. Наші сучасники все життя ходять під великим деревом сузір’їв, ім’я якому – поезія Дмитра Павличка. І на цьому дереві – відбитки наших очей, очей дідів і прадідів. Як відгомін у мушлю, в кожного читача його поезії повертається українська історія з трагедіями її державності, ідентичності, війнами, тюрмами, голодомором, щоб він прозрів і на дні падінь і злетів побачив кола вічної краси. Прихили своє вухо і серце до його поезії. Бо його поезія з її національним темпераментом, психологією і самобутністю давно стала явищами міжособистісним і міжкультурним, забезпечуючи пізнання себе в інших і через сприймання інших. Дмитро Павличко давно став класиком світової літератури, переклади його поетичних книг у багатьох країнах світу на сьогодні – предмет компаративістики, де вчені вивчають особливості національного світосприймання у різних культурах і літературах. Усі народи ходять під одним сонцем і одним великим деревом сузір’їв, включені в єдиний світовий історичний контекст. У сучасному світі посилюються діалогічні тенденції у рамках національних, континентальних і глобальних взаємин. Його велике дерево сузір’їв сяє, як п’ятиглавий собор, де змовкнув дзвін і літургія трагічної і героїчної історії. Тепер слово за Нобелівським комітетом, щоб він не проґавив цього феномену, як свого часу проґавив творчість Джеймса Джойса, Марселя Пруста, Франца Кафку, Стефана Жеромського, Антона Чехова, Хосе Луїса Борхеса, Івана Франка, Лесі Українку та ін.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.