Володимир Карачинцев. Життя як палімпсест. Буковинський журнал, ч. 4 (110), 2018. – С. 6–14.

Кажуть, що правда: сказана з любов’ю є правдою, сказана з ненавистю – нею бути перестає.

Життя, слово, філософія… Філософія – також слово. Що ж говорять про неї словники? «Філософія» – від грецького «любов до мудрості»; форма суспільної свідомості, яка виробляє загальний цілісний погляд на світ (Що не філософ – то інший світ!); наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення (Великий тлумачний словник української мови). Філософія – продукт суспільного замовлення. Насамперед тому, що, як зауважив ще на початку 1990-их Володимир Перхач («Роздуми»), «спільний істотний недолік усіх філософій – відсутність науково обґрунтованого методу в сенсі теорії великих систем». «Мартенс і Шнедельбах розрізняють “філософію як науку”, що надає перевагу зв’язку з предметом, і “філософію як просвітництво”, що висуває на передній план ставлення суб’єкта до самого себе» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»). А Володимир Мельник (ректор Львівського Франкового університету) стверджує, що «Філософія акумулювала історичний досвід людства в сенсі освоєння світу, можливостей його пізнання та перетворення, завдяки чому й виростає Дім бутття людини з фундаментально-визначальними метафізично-граничними його основами» (В. П. Мельник, «Філософія. Наука. Техніка»). Зрештою: «Багато в небі й на землі такого, що нашій філософії й не снилось» (Ігор Мойсеїв). Філософія – коло, яке не має ні початку, ні кінця, але «Служити філософії – ось що таке свобода» (philosophiae service Libertas est), – стверджував Сенека.

Кожне життя – це дарунок Бога, варте того, щоб його прожити, велич людини – знайти своє, свою душевну гармонію, бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять: «Хіба ж то не сумно – покидати самого себе?» (Андрій Содомора, «Бесіди п(р)одумки»).

«Всі слова уже були чиїмись» (Ліна Костенко), – так і наші слова і думки, але, звісно, щоразу по-іншому і здебільшого стосовно сьогодення сказані. І завжди слово – у парі з думкою. Добре думати й читати, але необхідно ще й діяти, бо дія дає думці життя. Думка без життя, життя без думки – мертві.

«Буття онтологічно пов’язане зі словом, Логосом» (с. 6). Саме так: «На початку було Слово, і Слово в Бога було… (і тим словом названий Ісус Христос – Б. Д.*)». Й те Слово, що було в  зачині, освятило зернинку слова рідної мови, яка щоразу зростає у новому світі правдою, бо слово рідної мови володіє нами, народом, об’єднуючи його в непереможний, міцно стиснутий п’ястук, від якого залежить його доля.

Про сутність розуміння впливу Логосу на життя людської спільноти роздумували ще стародавні мислителі: «Розум – “це те, що дістає розумне слово (логос) саме (тобто без допомоги образів) завдяки здатності роз’яснення (діалектики)”**… Людина прикута до царини сприйняття, оскільки вона вважає чуттєве дане Сущим» (**Платон, «Держава». У кн. Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»).

Палімпсест – старовинний рукопис, звичайно пергаментний, з якого стерто попередній текст і на його місці написано новий. «Життя як палімпсест» (с. 6) – хибне твердження. Якщо спостерігати за природою, то зауважуємо, що всі її процеси повторюються й поновлюються. Все минає, аби повернутися, лише людина не має віднови… Чи так є насправді? Можливо, тут ідеться про складніші, більш приховані, недоступні звичайному спогляданю процеси, бо дух людини вертається до Бога (Екклезіаста 12:7):

         Усе повторне: літо і зима,

            Сьогодні втіха, завтра вже нема.

            І тільки я один неповторимий –

            Отож у світ прийшов я недарма.

                   Петро Шкраб’юк,

                                 «Неповторимість»

           

Усе плине, усе змінюється… Чи є в цьому світі незмінні істини і щось стабільне? «І сказав Бог Мойсеєві: “Я Той, що є”. І сказав: “Отак скажеш Ізраїлевим синам: Сущий послав мене до вас» (Вихід 3:14)***. Сущий був, є і буде зажди таким, як є – Абсолют незмінної істини і любові. «Оскільки ми мусимо бути стабільними у вірі, щоб процвітати, ми дійшли висновку, що “істинний” світ є сущим, а не змінюваним та перетворюваним (F. Nitzsche 1959)» (Марія Фюрст, Юрґен Тринкс, «Філософія»). Ми є і створені Богом – це незаперечна істина. Що ще?

«Слова пов’язують у сенсові вузлики. Пов’язують нас з іншими, з іншими нами, з іншими світами» (с. 6). Слово рідної мови дає плід, «що в ньому насіння» (Буття 1:11). Слова-насінини плодоносять, засівають людське єство вірою, надією, любов’ю, коханням, добром, наснагою до праці: «Лише завдяки мові людина змогла піднятися до вершин наукової творчості, бо тільки мова є засобом утворення понять і суджень, без яких неможлива жодна наука, інтелектуальна діяльність загалом» (Олександр Потебня. В кн. І. С. Захари, «Українська філософія»). Мова – це не тільки  «амальгама зв’язків» (с. 6), а й засіб спілкування між людьми.

Думки – це не просто пульсування свідомості, що спонукає до мисленного діяння, а й згусток енергії слова, рідного слова, рідної мови, дарованої нам Богом: «Мова – це необхідне удосконалення мислення і природний розвиток властивих тільки людині здібностей» (Олександр Потебня). Є над чим задуматися: «О. Потебня у праці “Думка і мова” стверджував, що мова не є засобом вираження готової думки. Мова – це насамперед діяльність, адже слово може модифікувати думку: “Коли створюється слово, тоді в мовцеві відбувається певна зміна того стану думки, яка існувала до свідомості”… Тому мовець не передає своєї думки іншому, а лише дає імпульси до пробудження власних думок співрозмовника: “Внутрішня форма слова, яке вимовляє той, хто говорить, дає напрям думці того, хто слухає, але лише збуджує цього останнього, дає тільки спосіб розвитку в ньому значень, не визначаючи меж його розуміння слова”» (Микола Ільницький, Мар’яна Гірняк, «Співзвучності і дисонанси, або діалог О. Потебні та Ф. Де Сосюра». У кн. Миколи Ільницького, «Знаки доби і грані таланту»).

Бог – Абсолют, згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. В інформаційному полі Землі Бог створив середовище взаємостосункової енергії. Ми співпрацюємо з цим полем. Є люди, які випромінюють енергію, побільшуючи густину цього поля, інші ж приймають енергію – кожен залежно від своєї духовності, віри. Безперечно, є люди, які здатні «забруднювати» це поле інформації. Завдання духовно сильних оберігати його, а в ньому – зберігати стабільну рівновагу (добро мусить перемагати зло; думаймо про високе і добре).

Відповідно до оригінальної теорії Володимира Вернадського про ноосферу, так само, як біосфера утворюється взаємодією всіх організмів на Землі, так і ноосфера складається усіма розумами (думками людей), що взаємодіють. Слова і думки пов’язують нас «з іншими світами» (с. 6), які створюють поети, філософи. «Поет виявляє слова незатерті» (с. 6)… Не кожен володіє мистецтвом відшукання слова, думки в ноосфері Бога живого. Працюймо на добро і для добра…

Далі: «питання віри  та ж теологія» (с. 8), «невидиме мовчання але не безмовне  царина віри» (с. 9). Віра – то цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’ятьох органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити: «Бо Його невидиме від створення світу, власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме. Так що нема ім виправдання» (Послання ап. Павла до римлян 1:20).

Судження, що «поезія та ж теологія» (с. 7) – суб’єктивна думка. І що ж далі? Є й таке судження автора: «тоді поезія  відкрита долоня душі» (с. 9). Слова «душа» і «дух» потребують особливої уваги: «І справді, видається, що слово перестає бути фактором поступу, втрачає свою основну – людинотворчу функцію» (Андрій Содомора, «Від слова до серця, від серця – до слова»). Далі читаю в цій же книжечці: «Отож, говорячи про мову як “душу народу”», античні стверджували – і я в цьому переконаний, – що «хто мову вважає високою давністю» споріднені через дух із Богом – «Бог є Дух» (Євангеліє від Івана 4:24а). Дух Божий перебуває в тілі людини (людина – істота духовна, в іншому контексті – душевна). Хоча слова «душа» і «дух» стоять в одному гнізді «Практичного словника синонімів», укладеного Святославом Караванським, але слово «дух» ще й виокремлено в окремий рядок із наведенням прикладів його вживання. Це – як і твердження академіка Олега Кришталя (директор інституту фізіології імені О. О. Богомольця, який займається дослідженням мозку), що нема в людини душі, тим паче безсмертної, спонукало мене до розгляду правомірності вживання слова «душа» на означення того, чого «не існує». Крім усього, не «душа, а «Дух Божий ширяв над поверхнею води» (Буття 1:2); просячи в Бога допомоги у вирозумінні, осмисленні тих чи інших речей, заохочуємо наш Дух трудитися, – й Бог дарує нам змогу виконати те, про що ми просимо. Така правда життя й нашої віри. Тож – це традиція, символ віри чи істина?.. Дух – невидима енергія ідеального вакууму, з якої Бог, і Сам нею будучи, усе творить. Про це свідчать і Біблія, і найновіші  досягнення науки. У кожній живій істоті, як і дереві, рослинці (як вони мислять, ми не знаємо і не маємо змоги дослідити доступними методами), є невеличка, крихітна частинка Божого Духу. Різниця між людиною і твариною полягає у тому, що людині даровано здатність наповнювати свій мозок знаннями і мислити, творити, примножуючи цей Дух; тварини ж отримують для життя Дух з базовим вмістом запрограмованих інстинктів. Тварина дивиться під ноги, а людина інколи споглядає зоряне небо. Якщо того «інколи» буде більше, то й духовність людини зростатиме. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а осідає, записується на Божих носіях, скрижалях вічної пам’яті (Екклезіяста 12:7), що спонукає до глибшого думання, на засаді чого й можливе сприйняття незмінного імперативу життя – «Віра, надія, любов»…

Теологія – це вчення, предметом пізнання якого є Бог і все, що з ним пов’язано. Теологія – вчення про Творця. Поезія – це те над чим працює  людина, яка створена Творцем нашим небесним. Поезія – це не гра слів і рими, а глибинне осмислення думки і почуття – це виховання читача.

Далі читаю і роздумую: «якби знав для чого світить в ясній блакиті невидиме сонце» (с. 11). Сонце світить, щоб жило все, що потребує тепла, любові, кохання: «Сонце – мусить мати життя, душу (дух – Б. Д.)» (Андрій Содомора, «Афористичні етюди»). «Do, ut des» – даю, щоб ти дав. У світі так мало добра – Сонце ж світить, дарує тепло, бо ж у ньому душа (дух) любові, й воно споглядає на результати своїх щедрот, на люд планети Земля, воно ж бо «око світу» (там само). Сонце освітлює нам дорогу життя, дорогу правди, яку дарує нам Бог…

Пригадалося, що Паскаля лякала тиша зоряного неба. Автор поетичних рядків прагматично роздумує над тим, щоб  використати «тишу смолистого лісу» (с. 11):

         якби перемолоти цю тишу

            і спекти паляницю

            чи мелодійною була б паляниця (с. 11)

Отакої… Читаю із «Природи речей» Лукреція: «Правило перше в природі, вважаю, таке: із нічого, / Навіть по божеській волі, ніщо народитись не може» (переклад Миколи Зерова).  Саме так – з тиші паляницю не спекти. Але Лукрецій не міг знати те, що Всесвіт виник із нікчемної порожньої комірки п’ятнадцять мільярдів років тому. Далі читаймо, остерігаючись передчасних висновків, глибинну, надзвичайної сили, місткості й незбагненності думку з «Послання ап. Павла до євреїв», розділ 11, вірш 3: «Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме». Але ж осягнути цю таїну не дано, бо «бо вже навколишній простір повнить сила-силенна риб» (с. 13).

Ну, і думка насамкінець мого прочитання:

         Боже  спини цю мить

            Боже  не зупиняй цей час (с. 13)

У Бога все перебуває у русі. Не всякий рух ми можемо побачити, «бо ходимо вірою, а не видінням» (Друге послання ап. Павла до коринтян 5:7). Людська пам’ять фіксує рух, а не час. Якби не було пам’яті – не було б часу. Для Бога не існує часу, бо Він вічний. Тож не можна просити про те чого не існує.

Прочитав про все, про ніщо. Процес пізнання життя продовжується, мандрівка думкою серця триває – дорога ж терниста:

         злива випадковостей

         нависла над містом (с.14)

То ж будемо молитовно просити Отця нашого небесного, щоб не сталося того, чого не мало би статися. Пошук істини обдаровує людину мисленним осяянням: «…А жити можна і не вміти, / якщо любити вмієш ти» (Богдан Смоляк, «Альпінарій»). Правдою живе людина, правдою все перемагає і торує свій шлях до вічності…

Знання, пізнання… Мандрую сторінками «Філософії» Марії Фюрст і Юрґена Тринкса: «Знання – це чеснота… Що таке чеснота? Для Сократа… шлях до знання – це шлях до самопізнання. Чому взагалі суще, а не ніщо? Буття і ніщо». Гортаю сторінки книжки «Антологія сучасної філософії науки, або усмішка ASIMO» (за науковою редакцією В. П. Мельника та А. С. Синиці):

«Природознавча наука наразі не може достеменно відповісти на питання, чи існує матерія вічно, а чи є кимось створеною, чи є вона скінченною, а чи безконечною у просторі і часі, чи є форми руху матерії винятково детермінічними, а чи у природі є індетермінізм (с. 160)…

Ми, стверджуючи, що “Логіка – це не логіка”, хочемо зробити наголос водночас і на схожості, і на відмінності між логікою як процесом мислення та логікою як наукою… Життя не є явищем першого порядку, життя не є явищем  другого порядку: Життя – це життя. Але ж яким тоді є значення антилогічного твердження “життя – це не життя”? У ньому може наголошуватися на тому, що життя – це не те, чим ми його зазвичай уважаємо» (с.327–328)…

Життя… До розмислів…

     _______________________________________

     *Богдан Дячишин, «Пережите-перечитане».

     ***Тут і далі біблійні вірші цитовано за виданням Біблії (Святого Письма), перекладеної Іваном Огієнком.

    Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ,

    лауреат премії ім. Івана Огієнка, м. Львів