Поетична сильветка Ольги Берези
Я мовив би:
Лячно воно бути жінкою,
чимось схожою на Белуччі,
у красі своїй миловидною
і ліричною в милозвуччі.
Коли ми ведемо мову про жіночу поезію, то потрапляємо в незручне становище. Перед нами відкривається інтимний світ жіночих почуттів у неозорому і недоторканному космосі жіночої натури. То вона про дитинство, то про кохання і материнство, розкривається там, де, здавалося б, не можна, понижуючи погляд до знічення, продовжуючи сипати фатаморганні перлини проміння своєї душі вже у ліричних строфах.
Чому ж так важко цю жіночу поезію означувати, виокремлювати і судити про неї відстороненим оком, не закохавшись у її господиню.
Адже часто-густо жіноча Муза є віддзеркаленням екзистенційної жіночої долі, її тривог і очікувань, фізіологічних зрухів і спілкування наодинці з люстерковою амальгамою, не кажучи про депресивні стани, викликані розчаруваннями від обіймів не тієї любови. Жінки перебирають, жінки віддаються. Звідси й та особливість їхньої мови, ритміки подовжених речень, щоб довести своє право на жіноче ліричне слово.
Ой, Купале, мий коси росами,
де вогонь і вода сплітаються.
Хай ступаю ногами босими
на все суще, що прокидається.
Усі ці ліричні відступи притаманні віршам Олі Берези, чиї поетичні цикли збірок “Птиці з рідного гнізда” (колективне видання 2018 року), “Аґрафка для Янгола” (Львів, Релігійне видавництво “Святих Володимира та Ольги” 2019) та “Поза нормою” (Львів, Апріорі 2021) не дозволяють не звернути на них увагу своєю вишуканістю, щоб не розкрити їх глибший зміст і не повторювати мантру про безликість поетичного жіночого письма.
Читай мене по складах –
таємниці мої пізнавай.
Бачиш лінії на вустах?
Як умієш – то й їх прочитай…
Завітай – де душі струмок,
де світає і де сутеніє.
Заглянь до моїх думок,
пізнай заповітні мрії.
Отож поетка, прозаїк, ілюстраторка, майстриня з вишивки та бісероплетіння Ольга Береза (справжнє ім’я Ольга Процюк) нар. 28 листопада 1973 року в Новому Роздолі, що на Львівщині. За псевдонім взяла дівоче прізвище мами. Європейський університет став Її альма матер. Свого часу працювала редактором журналу «Вишитий одяг». Відзначена премією Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Леся Мартовича (2021) у номінації “Поезії. Добірки”. “Рейчел та родина Берешів” (Львів 2022) – її роман фантастика з елементами фентезі. Окрім згаданого новороздільського збірника “Птиці з рідного гнізда”, публікувалася в літературному альманасі “Рідна. Незалежна. Єдина” (2021) та на сторінках мистецьких порталів “Клуб поезії”, “Poetree”, “Дотик словом”, “Між рядків”, “Ukrainian People Magazine”.
Жіночий космос супроводжує ліричний голос поетки всюди, органічно проектуючи його мереживними нитками світ природи, адже вона з ребра цього світу.
Налиті соком, солодом та літом,
дощами вмиті з поцілунком сонця.
Вони були колись прекрасним цвітом
у білій пелюсткованій суконці…
Такі звабливі й ароматно-стиглі,
щокаті, гонорові, гойні й пишні.
Палючим жаром із небес засмаглі…
То намистини – чорноокі вишні.
Жіноча лірична оптика може бути проникливішою за чоловічу, чеснотливішою (а саме такою є поезія Олі Берези) навіть у темах паритетних, у зведенні порахунків з чоловічою кмітливістю і непохитною логікою. Як гарно у вірші “Ніжність” зауважено про безмежність, яку жінка носить у собі. Безмежність наче візуалізується. Метафізичній складовій віднайдено елегантний еквівалентний відповідник. Безмежність і метанорма стають синонімами. Що це? Безмежність почуттів? Безмежність кохань? Таємниця. Коло замкнулося на жінці. Це вона жадана до безмежності. Це вона змушує дорослішати мужчину в думці про безмежність. А що ж відведено жінці? Бо в іншому місці:
Що я для тебе?
Мед і неволя.
Я твоя мрійниця, я твоя доля.
Я твоя молодість тиха, мов роси.
Що я для тебе?
Очі та коси.
Чи я для тебе ніжна лелія?
Ні,
про таке я навіть не мрію.
В серці твоєму любові я грудка.
Хто я для тебе?
Твоя НЕЗАБУДКА.
Вона злегка любовна жіноча лірика, не плаксива, а серйозно продумана, подеколи до запаморочення.
Вона філігранна і світла, з акцентом на гармонії, де Світ як чоловіче начало, а Світло – жіноче.
У ній є солодкий трем і непоступливість почуття:
Я знаю, що не личить зовсім
казати першій, що люблю.
Але чомусь мені в цю осінь
це видалось за маячню.
Ні-ні, усе це лиш відносно,
нехай це буде мрія, чар.
Твоїх очей небесна просинь –
мов недосяжний блиск стожар.
Так тепло. Йду за місто боса –
якась неправильна пора.
Собі шукаю мудрий спосіб
любов цю вкласти до пера.
Хоч ти і не збагнув ще й досі,
що я тобі – твоя весна,
в моєму серці стільки млості,
що вистачить на двох сповна.
Я, певно, що промінням стану,
на перевалі твоїх літ.
Твого осіннього роману
я буду наймиліший квіт.
У ній є щем ліричного роману і відлуння його незгаслих почуттів:
Коли буреплинно злетять літа,
якою мене згадаєш?
Чи буду у спогадах саме та,
яку ще і досі кохаєш?
В зіницях із сотнями бісенят,
у сукні напівпрозорій,
зі сміхом, мов дзвоники янголят,
таку, що танцює по зорях?
Зухвалу, нестримну чи запальну,
спокійну чи надто жваву?
Таку, що вдивляється в далину
та п’є охололу каву?
Чи ту, від якої щодня інфаркт –
бо примха украй мінлива?
Таку, що співає не в ритм, не в такт,
і ба́йдуже, бо щаслива?
Згадай мене справжню чи міражем –
у мріях, у снах та думках.
Згадай мене ту, котра під дощем
в твоїх завмирала руках.
Вона плинна, як мелодія Скорика, і лагідна, як лісова річка. Вона такою зберігається в декламації голосу поетки.
Вона вміє бути непафосною, але перебувати в апогеї щирості:
Живіть кожен день в гармонії,
життя – не чорно-білі смужки.
І пам’ятайте:
найкращі ваші лінії –
це лінії вашої усмішки.
Кохання має бути взаємним, бо інакше –
це тільки половина кохання…
Душа найкраща в нас тоді,
коли зодягнена в кохання…
Особливо коли вона випробовує себе в царині автопортрету:
Я жінка з ароматом кави.
Я жінка з ноткою ванілі.
Я та, що любить влітку трави,
а взимку – заметілі білі.
…
Буваю тиха, наче квіти.
Буває, б’ю, мов громовиця.
Я та, що з пахощами літа,
я та, що із польотом птиці.
Вона бентежна і не самозакохана водночас, а вільна, як окрилена пташина:
Що то за любов? Не знаходжу слів.
Втекти? Та хіба я злодійка?
Стою серед сотні чужих колосків,
немов золота копійка.
Вона пісенна і наближена до малюнку народного орнаменту на тлі якого знаходить себе вкрай органічно.
Вона вміє бути розкішною і тонкою, тремтливою, як крильця серпневого метелика.
Відкрита і незаздрісна, вона не оглядається на оманливе “в когось”, а доростає до “бути собою”:
Дівчинко, байдуже, хто там де вештав –
ти обирай свої власні світи.
Бо коли будеш такою, як решта,
хто ж тоді буде такою як ти?..
У кожного самобутнього поета є свій таємний код, який він пам’ятає і пригадує вряди-годи в час тайнописання віршів. Чарівним відлунням він впізнається сьогодні у ліричному голосі жіночої поезії починаючи від Ліни Костенко, і відлунюючи чи то в поезіях Марії Матіос, чи то в Оксани Кузів так, що його можна сприйняти як один-єдиний.
І не дивно, адже легко впасти в залежність від почерку Ліни Костенко. Безперечно, українська жіноча лірика сьогодні багатюща іменами та шедеврами. Можна навести сотні імен поетес, які відчули на собі цю залежність. Вона полонить уяву, не відпускає з поля зору своєї силаботоніки, виграє в калейдоскопі світла новими барвистими гранями. Є таке оточення і в авторки, приналежної до створеного в 2019 році активного літгуртка “Лелітки”: з-поміж його представниць – поетка Зоряна Кіндратишин (авторка збірок “Зодягнена у щастя” та “La vie est belle (Життя прекрасне)”), Ольга Романишин, Марія Васько та Марія Пак (авторка збірок “Мовчанка з небом” та “Інкогніто”. В “Мовчанці з небом” автор цих рядків виступив з передмовою). Близько цього оточення стоїть і Христина Кравчишин.
Поезія Олі Берези сповнена автокатарсису в тому значенні, що це її код, поза яким вона допускає озвучування прийнятих табу, граючись ними просто тому, що це не її сокровенне. Її поезія багато в чому носить сповідальний характер. Можливо, наклало на її поетичний стиль мистецтво вишивання, принаймні привід так вважати дають численні поезії з тематикою опанування містерії кодифікації української вишивки.
Я ж ті орнаменти ще від бабуні знаю:
коло – енергія сонця, рух в майбуття.
Ромб – на родючість, достаток та плідність врожаю.
Спіраль – плинність часу, зірка то символ життя.
Буде мені оберегом ота сорочина.
Сріблом мережана, наче серпанок тасьма.
Світлою думкою стелиться нитка-стежина,
цінною мовою вишитого письма.
А віршем “На моїй сорочині барвиста корунка” можна подовгу смакувати:
На моїй сорочині барвиста кору́нка,
на пазусі – маніжечка з дрібним візерунком.
Гуфрованашемерлена спідниця в три півки,
оздоблена фільбанками ген аж до долівки.
Облямована тасьмою, збирана на пасі,
по ній фовди: квітчасті смугасті та красі.
Чижма́р виготовив чи́жми з сап’яну тонкого,
на обцаси дав підківки срібні, як ні в кого.
У підшивці – дорогий оксамит й позлітки,
а в опасці золоті шнурки та лелітки.
На голові – вінок з мірти й рути запашної.
Де не глянеш – не зобачиш красуні такої.
В косах па́ртичка червона, стан обвитий паском,
пишні зґарди кругом шиї у чотири разки.
На рукавах рясні бри́жі, футе́рко на грудях,
аби-м була, як та чіча, кедь вийду між люди.
Авторка по-справжньому цінує своє знання джерел фольклористики українського народу. Можна навіть визнати, що в Олі Берези тісно співживуть дві творчі іпостасі – досвідченої і плідної майстрині вишиваної сорочки із своїм вже відомим у світі брендом та літератора.
То не та пташина, що гарно співає —
а та, що високо до неба злітає.
То не та майстриня, що шви усі знає —
а та, що щаслива, коли вишиває.
Тож її поезія виросла з цього самобутнього ремесла, заговоривши мовою вишиваного коду, і, почічкована ним, живе у ньому почуваючись, як удома:
Пшениця, злотом шита, обіцяє
достаток всім і пригорщу прибутку.
Волошка голуба оберігає
від зради, болю, від журби та смутку.
Могутня сварґа щедро подарує
потужний захист кожної хвилини.
А вишитий зигзаг завзято акцентує,
що без цікавих митей не мине і днини.
Великої душі жінка, залюблена в життя, вишиванці, Оля Береза добирає найпромовисті слова, а та їй віддячує красою до личка:
Зорекрила вишиванко, молитвами шита,
виплекана мріями, піснею сповита.
Думами мережана, зіткана з любові,
зіллячком замаєні рукави квіткові.
Веснами оздоблена пазушка строката,
по боках на уставці в’ються пташенята.
Унікальна полотняна сорочка правдива,
одяганка зоресяйна виткана із дива.
Перелита водами, вимита струмками,
вивіяна на світанку Божими вітрами.
Буйним квітом всіяна, вибілена сонцем,
для вкраїнської душі стала охоронцем.
Увібрала в себе силу з роду в рід віками.
Розмаїто шиті взори барвами-нитками.
Від віків шанована аж до сьогодення,
Богом нам дарована, як благословення.
Проте меандри життя бувають не менш заплутані для людини, як вишивані стьожки зі своїм орнаментом на полотні її життєвих віх із двох легендарних кольорів, як у строфі поета: “червоне – то любов, а чорне – то журба”.
Авторка “Аґрафки для Янгола” щиро вірить, що “Світ для кожного з нас складається з тих кольорів, якими розмальоване наше серце”.
Коли душа ковтнула хліб вигнання в жіночій плоті, яку відкриває всеціло Творцеві, то почувається даром на Його жертовнику. Ось, як на мене, зразок однієї з кращих її сповідальних поезій:
Перед Богом лише стаю,
ген подалі, людське – позаду.
З свого серця сама дістаю –
що набрала там радо й нерадо.
Вигортаю усе до дна.
Хіба можна щось затаїти?
А навколо лише звірина:
без гріха, без лукавства, мов діти.
Ще трава і земля, і зілля,
голоси, громовиці й вітри.
Ще з любові трохи похмілля –
із самого дна й догори.
Размотаю на талії крайку…
Небо высоко птахом курличе.
Здойму вбраннячко із китайки…
Прости мені, Боже, тричі!
Вже кому-кому, а Творцеві вона довірлива. Сартрівська жінка-річ позаздрила б такому порівнянню:
“Тримає Бог душу мою,
мов на силінці ясну пацьорку”.
“Усі ми родом із любові,
з людського й Божого тепла”.
В силу залежності від Бога, проживши енну кількість років, людина зважується на крок до пізнання сенсу життя, а йдучи його лябіринтами зустрічає шукачів таких, як вона, і починає творити поезію на чистому полотні. Дивовижно, але так людині здається, що вона з чистої сторінки починає книгу свого життя, тільки вже вербального, змінивши адресу свого помешкання в космосі на метафізичну оселю, де їй так затишно і мило.
Якби ж то пам’ять, як у води,
а як у сивого каменя спомин.
Небо – то вірний усім поводир.
Людина кожна – то Божий промінь…
Аби то напрямок, як у дороги,
а як у гір – вірний шлях до Неба.
Прозоре озеро – дзеркало Бога.
Молитва – світла стежина до себе.
Якби прозріння отих, що відходять,
й любові, наче у щойно народжених,
тоді найкоштовніші зерна зродять –
мудро приймати падіння та сходження.
Тоді-то зрозумілими стають строфи, повні сили і віри в те, що в них закладено:
Знайди в серці моєму птицю –
візьму тебе в свій політ.
Віднайди в мені ясну зірницю –
для тебе осяю весь світ.
Розпізнай молитву в мені –
відмолю твої провини.
Відчуй, де мої вогні –
вгамую твої хуртовини.
Диво-зілля зустрінь в мені –
розквітну лише для тебе.
Помандруй у моєму сні –
там прекрасні світи, зорі й небо.
Звідай серця мого тепло –
твою розігрію кригу.
Відшукай того серця дно –
там моя заповітна книга.
Читай мене по складах –
таємниці мої пізнавай.
Бачиш лінії на вустах?
Як умієш – то й їх прочитай.
Смакуй з моїх уст вино –
втамую усю твою спрагу.
Знаєш, в кожного серця дно
має найбільшу відвагу.
Завітай – де душі струмок,
де світає і де сутеніє.
Заглянь до моїх думок,
пізнай заповітні мрії.
Розбуди мої приспані крила –
я з тобою злечу увись.
Бачиш, яка то сила?
Не чекай!
Не мовчи!
Озовись!
Література – це той спокусливий світ, у який хочеться зануритися, поплававши морями-океанами реального життя, щоб потрапити в її величний сад. Із зачаттям першої книжки у присутності благовісника янгола натхнення письменник наче починає нове життя з чистого аркуша. Це його білосніжне крижмо. У нього заводиться метрика, діти-книги. Там він їм тато і мама. Там – вічність, позашляховики часу, там його домівка і життя у ній. Лише там він почуває себе вдома. Лише там його скарб. Там немає насильницької любови, там не вередують, там надійний шлюб з ідеалом, до якого тяжіє серце. Люди, які опановують літературу, – своєрідні втікачі, а може й ні, коли всеціло не віддаються улюбленому ремеслу. Але мало хто залишається в цій домівці надовго. Буває, погостять – і дійсність поглинає їх за рутиною. Так виростає письменник, живучи між двома світами – реальним і метареальним.
Споглядати і насолоджуватись поетичним космосом Олі Берези з виходом її книжок відтепер можна вічно. Відколи кадуцей Аполлона освітив сад пісень Григорія Сковороди, відтоді українська Муза пронизана промінцями мудрости. Вона стала замисленою. Звідтіля її задумкуватість і розважність, дидактичність і самопізнавальність. Коштовна аґрафка для Янгола вже більше не сприймається як прикраса для безтілесного, а несе заповіт серця у вищі світи. Відтепер кожен вірш книжки, що завершується, повний мислительних емоцій та інтонацій. Ось приклад:
Час не книжка – назад сторінки не прогорнеш.
(“Серце-цеберце”)
Транслюй невидиму, нечутну музику
потужними хвилями твого єства.
Зв’яжи в серці віру надміцним вузликом,
хай стануть твоїм оберегом слова…
Зовнішній вигляд – всього лиш вітрина,
не місце для тверджень та переконань.
Просвітлений розум – ще не вершина,
лиш брама, відкрита до нових пізнань.
(“Попіл матерії”)
Не дай собі жалю
до себе самого.
Поклади сум на палю,
покинь за порогом.
(“На замок закрий”)
Хто другом у мене –
то небо з птахами,
то вітер шалений
і день золотавий.
Хто чаю заварить
і щастям приправить.
А ще – хто не зрадить
і хто – не злукавить.
(“А хто мені другом”)
Вічні загальнолюдські поняття щастя, серця, душі й любови в поетичному світі поетки поціновані чи не найчастіше.
Дарма подейкують у сьогоденні про поразку ліричного слова перед прозою. Як і, зрештою, з огляду на меркантильність і людське споживацтво поширене судження про відступ у минуле чистописання і книжкової писемності загалом перед практичністю прагматичного homo faber. Чи важитиме щось в його очах людське почуття? Чи квітнутиме ще містична Blauе Вlume у його покоях? Чи невідворотньо матеріальне взяло гору і дуситиме духовне начало в людині, про що попереджали ще Гюго, Бальзак, Флобер, Стендаль, Мюссе чи Драйзер?
Народження поетів-самородків живить оптимізмом думку про витривалість людського почуття перед викликами сучасного світу. За прагненням щастя вона неодмінно поціновуватиме той невидимий скарб, яким є ніжне ліричне слово.
Та й зокрема, на думку авторки,
“Частіше закохуються у людей,
які почуваються щасливими”.
І ось ще один приклад її намитої перлини в морі звичних буднів сьогодення:
Як на зіниці вляжеться жага –
всю душу вип’є, як той день світання.
Хай буде щемно, доки є снага,
і п’янкo красномовністю кохання.
Хай буде млосно думкою без дна
і любо-мило дотиком очима.
Шептали мені вслід: “Якась чудна!”,
бо я сміялась дзвінко, безпричинно.
Так палко хтось запалює вогні –
на щоках, на устах і на повіках.
Лишень би не згоріти в них мені,
не потонути у нестримних ріках.
Хай буде слабко пестощами слів,
шалено, ніжно й до знемоги просто.
“Дивачка!” – шепотіли мені вслід,
бо я ішла посеред міста боса.
(“Чудна”)
Є в цій перлині ота імпресивність, яка, не побоюсь порівняння, по силі звучання рівна любовній ліриці Лесі Українки.
Як неудаваним патріотизмом проникнуті ліричні сторінки авторки про українську долю, природу, відданість, синівство та материнство. Творячи чималий тлумачний словник, у ньому коштовинками виграють діалектизмами лемківська говірка, бойківська бесіда і гуцульський говір, які невимушено і доречно присутні у віршах, додаючи їм щемливої справжности та переконливости.
У ліричному тайнописі Олі Берези червоною ниткою простежується тематика палкої любови. (Як згадувалось, ниткою візуально авторка володіє ще як майстерна вишивальниця. Вишивані орнаменти впізнаються в ілюстративному оздобленні її ошатних поетичних книжок). Звісно, ця тема не нова, але вона напрочуд вписується у складову світової лірики. До цієї тематики людство повільно просувалося і оминути її вже не зможе.
Винятково темі грецького Еросу й присвячена друга книга “Поза нормою”.
Але що собою являє ця Овідієва тема для людства? Хто вона, ота загадкова Domina Caritas, здатна викликати захоплюючі почуття на шляху до amor fortis, рівні містичним?
В часах, коли гори пересували вірою, більше не має потреби. B силі, якою колись хизувались, – те саме. В мовах – яка користь? Вони, як святопавлівський тимпан із його пісні Любови. Зістається одна любов, чуттєва, відчутна. Любов як милість дає одразу радість тому, хто її відчуває. Любов не піддається означенню, позаяк вона не є предметом думки, а є достоту відчутним предмeтом. Свого часу автор цих рядків теж піддався незвичній залежності та переспівав цей біблійний шедевр, знаний як “Дії любови”, у римах:
Якби я говорив мовами людськими й ангельськими…
Ап. Павло. 1 Кор, 13, 1-7
Якби мовами людськими
Шовково і янголино
Бесіду стелив невпинно
За словами чарівними,
Якби я не мав любови,
Був би схожий на цимбали.
Міді бренькоти б лунали
Галасливі й дріб’язкові.
Мав би дар пророцтва дивний,
Тайновчення й віру ставить
Гори в інше місце навіть, –
Без любови я нікчемний.
Хай роздав би вбогим речі,
Плоть спаливши до основи,
Та робив це без любови –
Все було би не до речі.
Бо любов стійка й багата
На терпіння, ніжний легіт,
І не заздрить чому-небудь,
Не чванлива і пихата.
Не зухвала, ради себе
Не шукає свого всує,
Не кипить і не бунтує
Задля лиходійства все би.
Яка їй від кривди втіха,
Коли лихо шкодить завжди?
Бо любов радіє з правди
Праведного чоловіка.
Все знесе, в усе повірить,
У надії розквітає,
Все жива, не проминає,
Болі й радості розділить.
Проминуть пророцтва, мови,
Зникнуть всі земні науки.
Потребуємо для злуки
Наших здогадів – любови.
Бо й пророцтва в нас часткові.
Зникне все недосконале,
Як настане досконале
Царство цілої любові.
Схоже, як я був малим ще…
А які в малого мрії?
Та змужнівши, став до дії
Міркувати значно вище.
Бачимо тепер нечітко
У свічаді сьогодення,
Але в світлу мить спасення
Личко личку буде видко.
Впізнано і досконало
А не як тепер, частково,
Знане тільки дріб’язково,
Невимовно значно мало.
Нам даровані надія,
Віра і Любов всесильна.
Оці троє – непомильна
З них одна любові дія.
Колись вважалося, що щаслива людина тоді, коли вона спритна і кмітлива, або ж – доброчесна. Та над цими чеснотами ціннішою є лише любов. Не дарма святопавлівське правило “люби – і чини що хочеш” стало принципом абсолютної свободи. Любов підносить, любов надихає зносити її тягарі та болі, допомагаючи в цьому.
У світлі цього судження книга, в назві якої закладений принцип “поза нормою”, умовно кажучи, солідаризується з цим прописним правилом, багато в чому декламуючи його положення у піднесених строфах.
Але що саме можна віднайти “поза нормою”, поза будь-де прийнятими правилами? В якому керунку слід шукати відповідь? Тут жіноча інтуїція не зраджує авторці, бо вона шукає Вище. Їй хочеться втаємничити мереживне макраме спіднього в amor carnalis – і вона виразно про це промовляє – переростаючи свої колишні звабливі поетичні шати. В голосі її впізнається Хайямівська мудрість:
Так було нині, вчора і торік,
цінуй цей любощів нестриманий потік.
Бо це чоловіки лиш повертаються,
а от жінки, коли ідуть – то вже навік.
На висотах завжди відкриваються дивні речі духовного ладу, де дух живий, а норма сприймається як річ мертва. Звідси відкривається інший вимір людського сприйняття – живими стають ті, кого не запишемо до щасливців цього світу, а мертвими навпаки – ті, хто матеріально почувається цілком захищеним і респектабельним. До норми додаються як “закони, канони, догми й усі заперечення”, так і “купюри і гормони”, “бар’єри, замки, перепони та осуд”.
Тут інша оптика, вартісніша в рази і неоманлива. Її мірилом стає серце. У віршах авторки можна справді нарахувати більше сотні харитативних прикмет серця.
Однак що ж є любов як не потяг до краси. На шляху до краси зроджується відчуття неспокою через ймовірну її втрату. Необхідно шукати такого люблячого, хто б любив завжди. Але й він сам має тривати завжди, тобто бути вічним. Краса ж криє відповідь про себе у відношенні до гармонії. Поет і є тим люблячим коханим. Поет добивається максимальної гармонії в єдності звуків, які чує.
Де ж той жаданий пік, той золотий перетин у загадкових і таких млосних п’ятьох мовах “Пісні пісень” Олі Берези? “Пік вищого мистецтва – то кохання!” у боротьбі між тарганами і метеликами в сочиві карамелі і олив, коли й “мурахи під шкірою втрачають свідомість”, де муза amorosa мимоволі почувається розкуто і в Ars amandi буває до запаморочення спрагло віртуозна у бажанні нектару, коли в солодко-шалену безвихідь “огранює грані орган”, накликаючи хмільні асоціації зі світом природи не боячись бути непристойною заледь “Пелюстки рожевих магнолій / Ковтають твоє вогке тіло”.
Як і буває по-філософськи провокативною:
“Хто знає – істина в вині,
чи може істина в провині?”.
Та мимоволі згодом під афористикою кохання лібідо героїні, ввічливої панянки, змушене ховатися у суфійних питаннях “Яка вона?” ця любов. “Хто знає?”, стаючи питаннями вже у строфах:
“Не xворіє любов від істини,
То чому ж ти мене так болиш?”.
Починається закономірний конфуз із собою. Лірична героїня знає собі ціну, віднісши себе до перлини в короні царя з Книги Мудрості.
“Нема гірше,
аніж мудра жінка”.
Книга втаємничена і медитативна.
Вона про анатомію почуттів, ейфорію справжнього кохання і про спробу описати екстатичний потік кохання, як у вірші “Перестигле «хочу»”.
Про – що таке каменувати себе щодня.
Про – що таке молитва тіла, заглушена мольбою вуст.
Про підсвідоме жінки, якій пощастило знайти вихід назовні у строфах.
Буває серце камяним і звільнити його від каменя дано гостю з камяним серцем, поява якого не ранить жіночу свідомість, водночас зцілює серце від осоружного холодного каменя.
Читач зачитуватиметься книгою ще і ще, збентежений промовленим, подивляючи, як можна еротичну тему підняти на висоту високого почуття.
Людське почуття буває високим. Над ним не владний час і простір, регламентованість успіху. Його не захопити силою, а воно вільно тоне в очах захоплення. Погляд на жінку з любов’ю ще не свідчитиме про хтиву пожадливість і осуд.
Людське почуття витає проміж мірт і олеандрів, воно надчутливе і володіє своєю сенсорикою. Ним правдиво роздягається духовними очима, бачиться висоту і глибину світопорядку, позаяк лекалом, яким Творець опановує мистецтво творення, виступає Любов. Ним живеться і бідкається. Ним відповідально вирішується, кому довірити серце. Його не кинути на лігво забаганки, не встромити у стійло і підживлювати природним інстинктом. Воно потребує поцінування і пісні, крил і небес, підвладне Законові Любови.
Найкращі рядки любовної лірики присвячені пісні про це почуття. Його затаюють на глибині сердець, виношують як дороговказ кохання. Його не підкорити і впокорити, адже “усе, що пісне і прісне, не вартує безсмертя.” (“Просмакуй”, с. 256)
Це почуття з ряду метафорики, яку вправно і обачно застосовує поетка, називаючи його “шостим”.
“Кохання – це моє шосте почуття.
П’ять попередніх мені дано для того,
аби скористатися шостим.” (c. 225)
Цікаво, що в строфах авторки не зустрінете еротичного буквалізму з притаманною йому лексикою “розкутого” сьогодення. Її лірика з царини шляхетного погляду і замилування. Її синонімічний ряд вишуканий і добірний, що теж є свідченням терпеливої праці над словом. Тут немає еротики задля еротики, тут поезія задля поезії.
Читачеві кортітиме стати тією щасливицею, ліричною героїнею:
“Вона не чула таких слів
і почуттів палкиx не знала,
у кожному з усіх псалмів
про це нічого не читала”.
“А їй хотілося любові”.
Щоб не відбирати себе назад кохання має перевагу перед віддаванням.
Героїня заводить нас у глухий кут, питаючи:
“Коли ти востаннє спав?”
Існує неписане правило про квітку кохання, і воно не вічне, а вік йому максимум три роки, якщо вірити посполитій думці. Коли жінка зі статусом десятини від Бога – ще б пак.
Може, й так, але факт, що воно вивітрюється від згубної дії багатьох чинників.
Плекати кохання не просто, а силоміць можна й відлякнути.
Східні любовні мотиви впізнаються у книжці в інтонації та образах (“Я вперта до нестями, ти не менш”, “Думкою, поглядом, наче реально”).
Книжка не про дозволене і недозволене, вона не про пташку в золотій клітці, що проспівує про своє наболіле.
Книжка не тест на дорослість, не про жіночу фригідність і не про уявне оргазмове диво, не про імпульси.
Книжка – поетична. Цінність її насамперед у віршах і тільки.
Для поезії не існує заборонених тем, відомого сценарію.
Це вона надає цінність темам, порушуючи їх на письмі.
Книга захоплююча, бо до неї тягнеться рука перегорнути її сторінки, як мандрівникові бамбуки і ліани, подорожувати шляхом любощів “лиш дотиком пальців”, п’янко “без краплі вина” нащупувати пульс “цілованої шкіри”, доводити до межі, до серця, зрештою втекти від монотонності заточення у бетоновані оселі. Вона про подолання муки.
Книжка – про потребу в іншому, в адресаті почуттів.
Про любов як недугу. Нею хворіють і нею страждають.
“Дарма що крильми я є вільна
Як серце закрите на ґрати” (с. 56)
Аватарами ліричної героїні стають Єва, Леля, Лада, Магдалина, самаритянка, рабиня… У кожної жінки своя історія кохання:
“Метелик аж у лоні,
Я так ще не почувалась.
А може таки гормони?
Чи все-таки закохалась?” (с. 58)
Якого ж кохання прагне героїня? Які в неї якості?
“Ту пані що вельми розкішна,
й дівчисько, що є у мені.
За те, що свята і що грішна.
Люби за всі ночі та дні.
Відвертість мою й таємницю
і м’якість мою й гостроту.
За норов, немов у цариці.
Люби мене й за простоту.” (с. 59)
У її поетичній косметичці сучасний світ зумів звити кубельце з телеграму, вайберу, таймеру, мейкапу, фейсбуку, instagram-у, емейлу, пірсингу, ізі, джекпоту, шопінгу, рейтингу, меседжу, американо, Chanel, l’adore…, тут клейма поставили Луї Віттон, Прад, Гуччі, Армані, Діор… Їй важко зберегти класичний імідж та еґо Марселіни Деборд-Вальмор. Хоч жага та її пал заступають ніжний трепет почуттів епохи романтизму, все ж вона вірна серцю:
“Від любові не відмовляються
відмовляються від людей.
Коли серце у комусь кохається –
то найвищий твій апогей”. (c. 65)
Так вірш “Не обмежуй себе у мені” – наче енергетика любови передається до кінчиків волосся на шкірі, слова, немов наелектризовані, терпкі, просяться десь у безмежжя – межу любови.
Героїня створена для сучасника (“Воскресаю”).
Вона вболіває за нього, знає його немочі та слабинки, бо сучасник, як і вона, – звичний відвідувач соцмереж.
Вона вміє поставити себе на місце залицяльника, воскресаючи в його уяві, зізнаючись:
“Я не вмію в твоїй голові помирати,
бо воскресаю знову”. (c. 73)
Коли ж у сучасника стабільно тимчасова любов, за таких умов важливо берегти найдорожче – почуття:
“все що не роз’єднало нас,
насправді зробило ближчими” (c. 77)
Кохання росте, воно потребує часу, воно цінне ним.
Любов позабавлена правил. В цьому її правило.
Ще Ґете зауважив колись, що можна кохати одну, а думати про іншу. Хто не згадає історію кохання Франка чи Лесі Українки? Авторка наче прочитує цю думку:
“Така палка із чуйними устами,
йому на плечі голову поклала.
Кого вона так пeстила думками?
Кого на його місце так бажала?” (c. 108)
Вона мовить про любов на вимогу (“Синдром”), про недолюбленість, але не про вдавану любов, адже: “Справжність – то є привілей.” (с. 127)
Вона не любить кохання крадькома (“Люблю любити”, с. 185), а прагне його “до всеплідного жіночого склепіння.” (“Розчиняюсь у розтулених вустах”, с. 194)
Про покраяну любов жінки, як у строфах вірша “Відштовхуватись й злетіти.” (с. 149)
Про гірку правду кохання:
“Єдина – не значить що перша”; “Закоханість – ще не кохання.” (“Закоханість”, c. 162)
“Ти забув, що ім’я моє – Правда.
А ти знову мені злукавив” (“Чомусь”, с. 174)
Є в її віршах відгомін кращих зразків світової лірики:
Любіть себе так сильно, як можливо.
Любіть, як любить дні прожитий час.
Любіть себе, як ви того любили,
хто не умів так полюбити вас.
(“Це не для всіх”, с. 164)
Тож наостанок як не погодитися з судженням авторки?:
“Закохатися не важко,
важко потім з цим коханням жити”.
Адже кохання – це та прірва, що засмокчує всеціло і в ньому “важко не так опанувати себе, як залишитися собою”.
Та все ж не забуваймо, що це лишень ліричні роздуми, що їх нашіптувала Муза і вела… Без нотки моралізаторства муза для усамітнення душі наодинці з любов’ю.
Тож пишучи про лірику поетки, не гріх ще раз буде згадати про зовнішню вроду виносячи їй віршовану присвяту. В образі королівни у нещодавній кінострічці “Стрий. Легенда” (2020) ця врода знайшла неабияке естетичне пошанування, до того ж двічі ставши обличчям провідного україномовного журналу у США Ukrainian People Magazine за 2020-2021 роки, а перед тим, у 2017 році, вона увінчана лаврами на конкурсі “Красуня Українка” в Рейтингу ТОП 12 Найкрасивіших Світлин Українок:
* * *
О. Б.
Коштовна жінка – з гаманцем?
Та ні – ти ошукався наче.
Бо гаманець – це для нікчем.
А вона жде тебе терпляче.
Коштовна жінка – від біди,
від заговорів і прогрішень.
Вона затре гріхів сліди
й печаті помилкових рішень.
Вона підніме до висот,
навчить ширяти без кривляння.
Коштовна жінка від гризот
убереже задля кохання…
Завжди посередині правда
у прийнятті важливих рішень.
A жінка? Ти про що? Про завтра?
Ааа, ту, що дана без прогрішень.
11 серпня 2022 р. Б.
Богдан ЗАВІДНЯК