Іще не все сказав диявол: поезії / Микола Слюсаревський. – Київ: ТОВ «Видавництво «Моторний Равлик», 2024. – 142 с.
2024 року у видавництві «Моторний Равлик» вийшла друком збірка віршів Миколи Слюсаревського «Іще не все сказав диявол». До книжки увійшли твори поета, починаючи з ранніх робіт, сповнених фантастичними смислами, несподіваними алегоріями та неможливими для того часу порівняннями, і закінчуючи поезіями воєнного часу 2022 року.
Частина віршів надрукована на чорних аркушах, і зрозуміло, чому. Це «Непричесане попурі совдепівської пори, або Послання із затертими адресами (1970 – 1985)» і «Нотатки до хроніки російсько-української війни (2014 – ∞)».
У ранніх роботах є те, що проявиться і розвинеться пізніше. Одні вірші актуальні і зараз, через 20-30-50 років після написання, інші схожі на пророцтва, деякі набули відмінного сенсу на тлі сучасних реалій.
Вірші Слюсаревського – це сприйняття життя людиною, яка вміє доводити свої проєкти до логічного завершення та бачити те, що в усіх на очах, але ніхто не помічає, інколи зі сміхом, інколи з сумом й надією. З вірша «Омела»:
І чи має загинути світ,
щоб не вижив у нім паразит?..
Людська психіка прагне все згладжувати, пом’якшувати і займатися самооманою. Автор не робить спроб сховатися, але й не нав’язує упереджень «усе пропало», «ми всі помремо». З поезії «Утішне»:
Нащо на посіви
злива навісна?
Ніби й не просили ми,
а таки посивіли, –
нащо нам?
…
Має право голосу,
буде й по тобі
все, що прагне колосу,
все, що не змололося
по гульбі.
Хоч воно ядерне,
хоч і пустозерне,
ниви – золоті…
Так утнімо щось химерне,
поки не померли, –
хай заздрять молоді!
Автор вільний у польоті думок, виборі тем, у своїх фантазіях, у широкій гамі проявів почуттів, у висновках. Дозволяє собі сумувати, жартувати, радіти, дивуватися, захоплюватися, створювати божевільні образи, подібні до тих, що зараз створює штучний інтелект. Особливо це стосується ранніх робіт сімдесятих, наприклад, вірша «Насінина». Упала насінина, горобець не вхопив, і з’явився білий лебідь, що перетворився на «лебедошийого» коня.
Є у віршах Миколи Слюсаревського і зіткнення з реальністю. Такий собі «Бум-м-м»! Жорстока реальність поводиться з нашими планами, поглядами на світ, розумінням світоустрою, як цементна підлога з кришталевим фужером або порцеляновим горнятком, що упали. У поезії «Печать інакшості» йдеться про мудрість, але чи це мудрість? Хитрість? Підступність?
Прокляття вічне – буть не як усі
чи не як більшість – та, що нині в силі.
Це відчувається і усьому: в барлозі
тісного житла, в почерку, у стилі.
Але про що я?.. відчувається?.. кому?
Цього ніхто не бачив і не бачить!
Дурний не бачить (ти пробач йому),
однак і мудрих не шукай тим паче.
Бо мудрий, він таким і є,
що проти всіх і вся не йде ніколи.
Отож барліг твій і життя твоє
розтопче, щоб і очі не кололи.
Не б’ється тільки пластикова склянка. Одноразова.
Реальність і розбитий кришталь, як муки і витончені страждання – фатально.
Реальність і ціла одноразова склянка – поверхово.
З віршами Слюсаревського зіткнення з реальністю ані фатальне, ані беззмістовне. Радше відбувається занурення в реальність, що існує в багатьох вимірах одночасно. Не каркання воронячої зграї, хоча є й така майстерна проба пера, що описує жахіття як у мультфільмі – і страшно, і смішно, але з проблисками мудрості та прожилками реальності (поезія Миколи Слюсаревського «Неоеклезіаст»), а підштовхування до пошуку інших шляхів, вимірів і алгоритмів. Вони є. Можна знаходити та підкоряти свої особисті перевали. Як у поезії «Парадокси подолання»:
Не мають жодних переваг
ті, хто, здолавши перевал,
тепер спускаються помалу
з підкореного перевалу.
Не мають жодних переваг…
Бо той, хто ще на перевалі
десь біля хмар перебуває,
всіх інших має за комах.
А ті, хто і не йшов туди,
ті з нор своїх невдач, провалів,
з біди своєї, як з води,
не бачать сенсу взагалі
у подоланні перевалів.
І їх, загрузлих у ріллі,
найбільше бісять переваги
чиїсь, бодай і віртуальні:
букет на вашому столі,
рулон паперу у вбиральні
або старезний кіт, наприклад,
що виплив звідти, наче привід…
Не мають жодних переваг
ті, що здолали перевал.
Одначе ті, кому долати,
про те не хочуть навіть знати
і вперто йдуть до перевалу.
Отож не все іще пропало.
У ранніх віршах Слюсаревського більше романтики, яскравих спостережень-спалахів і чистого життєвого напору, який заражає, заряджає, підживлює, наче батарейка. Як у вірші «Фантомний пахощ (опівночі в гуртожитку)», де ліричний герой прокинувся від аромату конвалії, але це були запахи снів хлопців. Вони захищалися від його сну, який пахнув «медовим місяцем, / що розтанув, як дим, за обрієм». Романтика. Весна! Молодість. Поезія «Дива синергії» – про те, як ведеться, коли все ладиться і коли все шкереберть. Шкереберть це теж синергія – і там, і тут. Трамвай зійшов з колії, у манекенів заворушилося волосся, негр сіль розсипав.
Зрілі вірші, якщо вже порівнювати поезії з підживленням читача життєвою енергією, будують систему сонячних, творчих, пов’язаних зі стосунками батарей. Життєва мудрість автора, вміння дивуватися і захоплюватися, любов і віра в життя. І політ. Не той, що в юності пурхає метеликом, а зрілий, потужний, як політ орла з гострим зором, що вміє розгледіти найдрібніші деталі на землі. Невичерпне джерело любові попри тягар турбот і клопотів. Може, важкість буднів, що поглинули, – це теж підступи диявола?
…Та все ж таки бувають чудеса.
І сталося тоді велико чудо,
коли змогла ти, як – не знаю сам,
змогла мене крізь товщу літ почути.
Не знаю, бо тебе не кликав я.
Одначе під суворим небом вічним
Нас винесла з Аїду течія.
І відбулася зустріч фантастична.
Нам лячно оглядатись у сліпе
(немов циклоп осліплений!) минуле,
бо забували вже й самі себе –
не тільки одне одного забули.
…
Лиш так у кляті шлеї упряглись,
так тяжко, так нестерпно стало жити,
що голови опущено униз
і від натуги лопаються жили.
Нас облягла довкруж така жура,
така дрімуча темінь од бедламу!..
То як знайшли б ми шлях назад у рай
з потрощеними душами й тілами?
Поезія Слюсаревського налаштовує не втрачати енергію, незважаючи на будь-які життєві обставини. Генерувати. Хотіти, прагнути! Не виходить? Над цим можна посміятися! Так буває. Знову не виходить? Може, варто красиво відпустити? Пошукати інші шляхи, виміри, алгоритми? Констатувати жорстко і точно, не намагатися зануритися у солодку самооману, але й не зупинятися. Іти далі. Дорогу здолає той, хто іде. Дорогу знайде той, хто іде. У вірші «Зворотний експрес. Футурологічна story на манір Юрія Щербака» є і гіркота, і продовження життя, і надія.
Жодних ілюзій не маю
щодо нащадків, які
драпають з отчого краю.
Мчать їх експреси стрімкі.
…
Житиме геть за морями
правнук, ймовірно, і мій.
…
все ж таки щось я для нього
на диктофон запишу.
…
І, як не сам, його діти
впустять відтоді у сни
прагнення все відродити.
То, може, й зможуть вони.
Покоління відродиться, з’явиться ген допитливості, і, можливо, замість Марса, Антарктиди чи океанських глибин нащадки поїдуть освоювати й відбудовувати місця своїх предків.
Взимку 2025 року, коли вся Україна опинилася без світла з відключеннями електроенергії по 8 годин на добу, порівняння з енергетикою актуальне. Весь побут сучасника залежить від електрики. Тоді як енергія людини, її стани, відчуття, настрої залишаються проблемою, яку наука досі не навчилася вирішувати.
Мистецтво намагається випередити науку. І саме поезія Слюсаревського стає акумулятором, що здатен підтримати людину там, де технології безсилі. Вона живиться внутрішнім струмом відчуттів і повертає читачеві найцінніше – здатність не лише витримати темряву, а й побачити в ній нове світло.
Тетяна Сидорова,
письменниця, літературна критикиня
Leave a Reply