Наш земляк, талановитий поет Роман Качурівський (1943-2009), уродженець м.Хоростків нині Гусятинського району, вважав, що земний шлях людини не довгий, але вона в силі переступити рамки фізичного світу, залишивши після себе справжні художні твори. Він залишив після себе цілу низку талановитих книг, а також глибоку художньо-філософську концепцію «запису в книзі яблук» – про непрості стосунки особистості із суспільством і природою, з неосяжним світом її вічного буття.
Однією з яскравих особистостей, з якими мені довелося спілкуватися і дружити, був наш земляк, письменник, редактор, перекладач, громадський діяч Роман Качурівський. Він народився 24 серпня 1943 року у м.Хоростків нині Гусятинського району. Закінчив середню школу у с.Струсів Теребовлянського району (1961), факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка (1967). У Львові працював у редакції молодіжної газети, редактором видавництва, завідувачем редакційно-видавничим відділом Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника, у Товаристві охорони пам’ятників культури, кореспондентом-організатором бюро пропаганди художньої літератури Львівської організації Спілки письменників України. Керував обласним літературним об’єднанням «Гроно». Член Спілки письменників України з 1974 року, лауреат літературної премії імені Маркіяна Шашкевича (2001).
Я з ним познайомився у 70-их роках на засіданні клубу творчої молоді «Сонячні кларнети», який вів при обласній газеті Ровесник Борис Демків. Відтоді ми бачилися і зустрічалися в Тернополі і Львові, де я навчався в Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова, а потім, після мого переїзду у 1977 році до міста Лева, наші зустрічі почастішали, зрештою я працював у видавництві «Каменяр», а воно, як магніт, притягувало всі таланти.
Звісно, важко кількома штрихами схарактеризувати багатогранну особистість поета і приятеля. Він відрізнявся тим, що завжди був життєрадісним, усміхненим, не втрачав бадьорості духу навіть тоді, коли обставини цьому не сприяли. У нього не було перепадів настрою, сплесків гніву чи агресії навіть до тих людей, яких він не сприймав. У нього було добре розвинене почуття власної достойності, воно виступало формою самосвідомості і самоконтролю, нарівні з совістю і честю свідчило про відповідальність перед собою як особистістю.
Я думаю, що його зі світом гармонізувала поезія, вона на передній план висувала яскраві стани його свідомості, красу, свіжість і зелене буяння його фантазії, вольові інстинкти, враження, позараціональні почуття і прагнення. Повнокровний життєлюб і невтомний борець з недосконалим світом, він своїм просвітленим стражданням весь час апелює до поезії, грядущої гармонії людини і світу приблизно так, як романтики апелювали до Музи, вважаючи її живою істотою (згадаймо Шевченкове «Моя ти Музо молодая»). У Романа таких звернень до поезії чимало («Тепер ми вдвох, ми вдвох, папере, Дунаю віщий, нерозгаданий…»; «На торсах заграло проміння, На аркуш упало слово»; «…Слово те, покрите пелюстками, спалахне, мов айстра вогняна» та ін.), бо вона для нього засіб нескінченної боротьби за перемогу ідеї, думки, свідомої творчої волі над бездумним стихійний існуванням. Жило в ньому і вічне невдоволення собою:
…І в просторі, де свіжо од штормів,
і в тісноті, де од машин задуха,
мені чогось браку. А чого?
Скарбів, чи знань, чи дівчини земної
із плоті-крові, чи шматочка хліба
посоленого
з чаєм на обід?
І те, і друге, й третє, як на те,
а також те, про що ніде й ніколи
ні в рідкісних книжках не прочитаю,
ні в згортках літописних не знайду…
Та це було невдоволення митця, якого «болить незнайдене слово» («Болить незнайдене слово, коли вітер»; «І нам наше «я» по собі лишити в єдинім рядкові…»). І в цій тривозі гострішає непересічна зіркість до виразних деталей і подробиць живої дійсності.
Тому образи поета і поезії наскрізною ниткою проходять через його вірші.
Колись в душі почуте слово
в новій одежі постає
і розростається у соло
чиєсь – твоє або моє…
На стиках перехресть доріжних,
в життєвім гаморі, щодня
для нас деталь, і барва кожна,
і кожна доленька – рідня.
Або:
Місто – пошуків наших щодення,
сповнене задумів, образів, рим.
Це – нерозкришений згусток натхнення,
ямбів, хореїв пульсуючий ритм!
Це – ночі розстріляні нагло над словом,
що підкоритись тобі не бажа.
Це – розім’ятись і мучитись знову
з віршем, в якого холодна душа…
Це – в землю вбити пером, як багнетом,
недругів наших розлючений рев.
Це – між поетами бути поетом
або… закам’яніти на площі, як лев!
Бачимо, що його твори незрівнянні за тонкістю предметного спостереження, багаті на нюанси проникнення у прекрасне таїнство перетворення невтомної енергії людини і її поезії на красу.
У своїй поведінці він був простим і природним і не намагався, як дехто, приховувати свої почуття, запозичати модель чужої або модної поведінки. У нього домінували теми, взяті з самого життя, кожну з них він умів зробити вічною, порушивши через неї цілий комплекс онтологічних, антропологічних, аксіологічних та екзистенційних мотивів. Деякі з його творів можна потрактувати як біографічні, бо в них зафіксовано індивідуальний духовно-біографічний досвід автора. Цей концентрований досвід підказує необхідність і далі виявляти художню активність, окриленість письменницького слова і водночас – його естетичну дієвість, емоційну виразність, здатність хвилювати читача глибокою правдою. Риси біографічності помітні у віршах «Розмова з матір’ю», «Сестри», «Квітка сонця», «Шкільному другові», «Антона, діда, я не пам’ятаю…» та ін.
Школа свідомого і допитливого спілкування з природою навчає, насамперед, осягати розумом і життям безмежну природу, співати «зелений гімн» буттю і рідному Тернопіллю.
Запахло синім терном Тернопілля.
Росте з моєї хати сивий дим.
У серпні народився на снопі я
край тихої, спокійної води.
На цій землі за всякої погоди –
і в мирний час, і в пору навісну –
я славитиму радість первороду,
помножену
на вічну
новизну…
А житиму я мало чи багато –
це справа долі. Але й по мені
ростиме сивий дим з моєї хати,
цвістиме біля вишня
при вікні…
Або ще один:
Коли в мені дотла, на попіл
ти, юносте, перегориш,
тоді залишиться Тернопіль,
неначе найдорожчий вірш.
І ті човни, що не тонули,
і ті машини, що везли,
й ті, що сміялися, зозулі
насправді справжніми були.
І той різнотональний галас,
що початківцям всім зрідні,
я згадую із жалем зараз,
бо знаю – був я на коні!
І хай летів я геть невміло,
хай не кричав «ура» ніхто
Й образливо сідло скрипіло,
Але – дзвеніло копито…
Його твори, як і поезії Тараса Шевченка, Івана Франка, заселені сільськими персонажами, чого не було у романтиків (згадаймо, що сказав Іван Франко про Міцкевича), тому його поезії приваблюють деталізованими подробицями життя конкретних людей – матері, сестер, столяра, «кривого Антона», колишнього австрійського вояка, садівника, сівача, пілота і т.д. Це дуже важливо, бо сьогоднішню поезію заводнюють фантоми і примари, часто невиправдано, що свідчить про сконструйованість і штучність поетичного світу.
У Романа Качурівського чимало віршів про війну («Мар’ян», «Фронтові рани», «Балада про хлопців», «Запитання» та інші), вони трагічні, але їхній трагізм у більшості випадків просвітлений, емоційно піднесений героїкою, незламністю людського духу. Це твори з трагедійною основою, де переплелися скорбота і лють, співчуття і захват, біль і гордість. Категорії героїчного і трагічного постають тут у нерозривній єдності.
Його художні переживання приваблюють переливами художніх барв, вони відрізняються від безпосередніх життєвих емоцій, бо останні аморфні, незрозумілі, хаотичні. Його лірична емоція – це особливий згусток, квінтесенція душевного досвіду, скерована до відтворення життя як загального, до розкриття цілісного поруху молодої людини з відкритим серцем, повним радощів і любові, дерзновення й запалу до праці. Від роботи людських сердець починається саморух провідної художньої думки вірша «Пульсує ніч», що визначає генеральний задум митця і виражена в циклах «Назавжди», «Дні служби», «Світ сонця і роси», «Відлуння». Через свою уяву поет репродукує зримі й слухові образи, почуттєві враження:
І тихне сплеск. І саме в цій хвилині
Час настає прийти в життя людині.
Людина – не механізм і не гвинтик, а геніальна система, яка повторює систему світобудови в мініатюрі. Такою є ідея вірша «Пульсує ніч», що схоплює визначальні тенденції сучасності. У духовному епіцентрі нинішнього дня поет виводить носія естетичного ідеалу: географа і космічного пілота («Добра година»), поета («У хмари обернуться води»), воїна («Пісня новобранців»), тракториста і водія («Творці хліба») і т. д.
Естетичний ідеал у творах Романа Качурівського постає на тлі дійсності, вся книга – це ліричний вияв тієї могутньої причетності до загального, всенародного, що допомагає перебороти скорботу і страждання. Перед нами поезія людської солідарності і народженого нею незламного духу, який надає нового емоційного колориту навіть трагічним колізія.
Гордо красуються, вільні навіки,
вздовж берегів молодої весни
перепоясані греблями ріки,
щедро засіяні хлібом лани.
Гнуться від плоду обтяжені віти,
в сотах ваги набирають меди…
Краю коханий, возз’єднаний світе,
наш ти і нині. і завтра, й завжди.
Пейзаж, змальований автором, чистий, прозорий, сповнений настрою бадьорого чекання, багатий на барви й тони. Чи не найбільше смислове навантаження несе цикл «Назавжди», строге звучання якого таїть у собі гостру сутичку конфліктуючих і психологічних тем. Перед нами безмірна скорбота і грізна нещадність української людини; усе ніжне, любляче, страждаюче – і все сильне, діяльне, непохитне в людині; емоційний світ окремої особистості – і неозорі обшири світової історії
Автор наважився осмислити цілий комплекс найістотніших ознак людини, збагнути її найвищу вартість і сутність. Фарватер його думок визначає вірш «Запис у книзі яблук». У його основу покладено двобій двох світів, двох ідеологій — людиноненависницької, за якою стояв фашизм, і гуманної, радянської.
Не треба сліз. Не треба голосіння.
У книзі яблук запис є такий:
«Впав завойовник. Яблуня корінням
оперлась важко на його кістки,
аби не встав, не реготався дико.
Аби стояли поруч, як завжди,
любов безмежна, зненависть велика,
земля і небо, люди і сади».
Ідея людської цінності у цій поезії проходить руслом підтексту. Вона нагадує айсберг, дев’ять десятих якого у воді. Бо зверху — лише абстрактний образ: книга яблук. Серед віршів слід назвати поезію «Я народився в час грозовий», в якій у ретроспекціях, через спогади й роздуми, поет відновлює важкі дні свого повоєнного дитинства:
Я вгору пнувся, наче колос,
ті дні в непам’ять заховавши.
Але від них сталевий полиск
в очах залишився назавше.
Із властивою Роману Качурівському гострою спостережливістю і доказовістю думки написано вірш «Becна 1945 року». В одному з боїв упав юнак, притиснувши до грудей прострілений томик сонетів Шекспіра. Буденний, як на воєнні часи, факт піднесено до художнього узагальнення:
Дивись, Європо, пам’ятай і вір:
прострілений. пройшовши пекло
згарищ,
з бійцем в кургані спить і твій
Шекспір –
добра і справедливості товариш.
Гітлерівська воєнна машина – то було не тільки знаряддя фізичного винищення сіл, садів, людей. То було також посягання на найвищий здобуток цивілізації — людський дух. Шекспір, який у своїй творчості порушував найглобальніші проблеми людського буття, стає мішенню для фашистських куль.
У ліричній медитації поета, з такою непідкупною силою вираженій у вірші «Тихий реквієм», звучить оптимізм і безумовна віра в життя, в майбутнє. Апелюючи до людей, «які минулись непомітно», Р. Качурівський намагається об’ємніше осягнути всю повноту життя в його взаємозв’язках, змінах, виявах і переходах, аби чіткіше викристалізувати свою думку про велике призначення людини («Крилаті розгалуження») :
– Чорнозем, дядьку, очі ваші випив.
– Так, але дітям їх зате налив,
аби здіймали за плугами скиби,
як хвилі за бортами кораблів.
Можна було б і не говорити про достоїнства віршів «Вічно буде з тобою», «Сон козацького літописця», «Подільська осінь». Живим малюнком відзначаються вірші циклу «Світ сонця і роси». У ньому з’являється могутній образ працюючої ріки. Уява автора розгортає перед нами картини розвитку ріки, сповнені руху, експресії. У циклі «Світ сонця й роси» розсипані, як і в природі, розкішні пейзажі, ясні, повні сонця, роси, повітря, настроїв. Усі ці картини мають свій внутрішній зв’язок із загальною ідеєю збірки. Пейзаж переплітається із соціальними мотивами. Природа для поета залишається світом невичерпної краси і здоров’я, джерелом простих мудрих істин, як і кохання. Темі кохання присвячено цикл «Відлуння», Прекрасне в образі ліричного героя найповніше розкривають поезії «Говори», «У передчутті снігу», «Неділя», «Спомин», які створюють незабутнє враження.
У творчому доробку Романа Качурівського збірки: «Літні зорепади» (1973), «Паролі молодості» (1977), «Райдужна арка» (1980), «Журавлиний трикутник» (1983), «Голос провесни» (1984), «Час творчості» (1988), «Вечірні води: Вибране» (1991), «Досяжність. Теребовля» (1993), «Свинцевий епіграф» (1994), «Піднебесся» (1998), «Спалах блискавки» ( 2001), «Під знаком вишні» (2003), «Троянди й колючки» (2003), «Вітроосінь» (2003), «Мій Кобзар» ( 2004), «Книга яблук» ( 2006), «Мандаринове сузір’я» (2006). Він підготував матеріали до біографічного покажчика «Українська поезія в західноукраїнських та українських зарубіжних виданнях 20–40-х рр. ХХ ст.» (у рукописі), «Антологію світової поезії» у власних переспівах, книжку поетичних мініатюр «Миттєвості», збірку літературних пародій «Гібридизація геніїв», «Геометрія розплати» й «Успадковане пустище», книжки іронії та сатири «Підробка під Шекспіра» і «Реконструкції».
За поетичною силою і філософською місткістю деякі його твори можна поставити у пряму паралель з творами Дмитра Павличка, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. Його вірші засвідчують, що поет мав безцінний «сенсуальний дар» – слух музиканта й око закоханого у барви природи живописця, а разом з тим мав і глибокий філософський погляд на сприймання життя. Мрія про справжню гармонію між людиною, природою і соціумом ніколи не полишала його. І цю мрію він залишив нам у спадок.
У 90-х роках, після проголошення незалежності України, я приїхав до Львова і за звичкою зайшов до Львівського відділення Спілки письменників України. Мене зустріли секретарі Спілки Левко Різник і Роман Качурівський. Говорили про перспективи розвитку української літературі в незалежній державі, розуміючи, що великий художній твір не впаде каменем на землю з неба, бо має вийти із душі художньої особистості. Потім вони завели мене до бару «Лис Микита», відкритого в підвалі Спілки. Мене охопило якесь дивне збентеження, наївна і безперспективна туга за минулим. Справа в тому, що раніше в цьому приміщенні була невеличка двокімнатна квартира, у якій я проживав 2-3 роки, працюючи кореспондентом-організатором бюро пропаганди художньої літератури Львівського відділення Спілки письменників. Тут часто збиралися письменники Євген Крутяка, Левко Різник, Роман Качурівський, Володимир Каліка, Богдан Залізняк, Микола Пашко, Богдан Стельмах, Григорій Чубай та інші, тут побувало чимало моїх земляків з Тернополя: Петро Медведик, Ігор Дуда, Георгій Петрук-Попик, Іван Ляховський, Левко Крупа. Читали свої твори, дискутували, обговорювали нові книги. Нитки цієї розмови були зв’язані із тодішнім суспільним життям, з його неминучими, часом навіть бурхливими спалахами.
Чим глибше ми знайомимося з часом, тим стрімкішою уявляється його течія. Ми тратимо і пропускаємо через пальці кращі хвилини життя, ніби у нас їх безліч. Усе відкладаємо щось на завтра, так минає наше життя. Роман Качурівський вважав, що земний шлях людини не довгий, але вона в силі переступити рамки фізичного світу, залишивши після себе справжні художні твори. Він залишив після себе глибоку художньо-філософську концепцію «запису в книзі яблук» – про непрості стосунки особистості і суспільства з природою, з неосяжним світом її вічного буття.
Помер Роман Качурівський 28 серпня 2009 року у селі своєї дружини – Новий Витків Радехівського району Львівської області, там на місцевому цвинтарі він і похований.
На світлинах: Роман Качурівський; його автограф на збірці «Журавлиний трикутник».
Олександр Астаф’єв, м.Київ.