З нагоди вікового ювілею проголошення Української державності та 70-ї річниці від ухвалення Загальної декларації прав людини «Гельсінська ініціатива-ХХІ» представила у Тернопільській обласній науковій бібліотеці ілюстровану лекцію «Михайло Галущинський – запізніла данина пам’яті великому Громадянинові».
Нині Михайла Галущинського згадують переважно як команданта легіону Українських січових стрільців у 1914 – 15 роках. Але він був не лише командантом. Більш того, сам стверджував: «До воєнного ремесла не чув я надзвичайного покликання, а вже якоїсь більшої пошани не мав ніколи».
Як український патріот, він бачив шлях становлення України не через війни і терористичні акти, натомість – через ріст освіченості, економічної самодостатності та правової культури її громадян.
Зміни тренду розвитку від права сильного – до сили права можна простежувати як в історії держав, політичних рухів, так і в долях окремих людей.
Михайло Галущинський був представником того покоління українських інтелігентів, яке здобувало освіту та досвід громадської діяльності в європейських університетах. Це покоління шанувало цінності права, знань, ненасильства, толерантності. Воно мало шанс передати ті цінності й наступному поколінню. Але ті, чия молодість припала на жорстоку світову війну, розпад імперій, міжетнічні конфлікти, перекроювання кордонів тощо проходили вже через інші «університети». Вони розуміли «право сильного» і вважали, що у насильницький спосіб можна швидко розрубати вузли існуючих протиріч та дотягнутися до омріяних плодів. Якби історія століття відвела українцям ще 10 – 20 років мирного розвитку – це була б уже принципово інша нація. Тоді українська державність мала реальний шанс виникнути не наприкінці століття, а значно раніше.
Але, як відомо, «часи не обирають…» Михайлові Галущинському випали невдячні часи. Тим не менш, він намагався жити у злагоді з тими цінностями, які були закладені у ньому родинним вихованням, навчанням у 1-й Тернопільській гімназії, Львівському та Віденському університетах. За своє коротке життя він зміг зробити дуже багато: як багаторічний голова Товариства «Просвіта», перший директор Рогатинської приватної української гімназії, професорові Львівської академічної та Золочівської гімназій, Українського таємного університету, правозахисник, видатний громадський та політичний діяч, Сенатор та посол Сейму міжвоєнної Польщі.
Нині переживаємо час, коли ім’я Галущинського нарешті повертається із забуття. Але справа осмислення його життєвого шляху та опрацювання спадку все ще чекає свого вдумливого дослідника та літописця. Важливо, щоб та справа відтворила для історії справжнє обличчя цієї непересічної та багатогранної особистості. Щоб з однієї недоброї крайності – забуття – ми не потрапили до іншої – «забронзовіння» його образу.
Михайло Галущинський надто рано пішов з життя, навіть не подбавши про впорядкування особистого архіву, не кажучи вже про писання власних мемуарів. Лише після його смерті, в 1934 році, у газеті «Діло» були надруковані його дуже фрагментарні спогади «З українськими січовими стрільцями». Можливо частково й через це він залишився у історичній пам’яті переважно як командант легіону УСС.
Небагато відомостей маємо про його діяльність, як віце-президента“Українського Горожанського комітету для опіки й допомоги українським полоненим, інтернованим і політичним в’язням”. Цей Комітет був по суті першою українською правозахисною та благодійною організацією, яка утворилася в Галичині після Великої війни.
У міжвоєнній Польщі Михайло Галущинський виступив одним із засновників та лідерів парламентської партії Українське народно-демократичне об’єднання (УНДО) . Нині чомусь ніхто не згадує про те, що політичною метою УНДО була побудова у правовий спосіб незалежної та демократичної української держави та боротьба за дотримання громадянських прав українців у Польщі. На той час національна парламентська репрезентація у Польщі була єдино можливою формою легальної політичної боротьби для українців. Адже у Радянській Україні 20 – 30 років вести мову про якусь організовану парламентську діяльність було просто немислимо.
Саме Михайло Галущинський та Олекса Луцький від імені УНДО розпочинали нелегкі перемовини з польськими партіями в руслі «Політики нормалізації у Галичині». На жаль, їхнє прагнення до порозуміння та взаємних поступок вдалося знівелювати націонал-радикалам з одного та іншого боку.
До чого призвела відсутність діалогу та небажання будь-яких компромісів у черговій світовій війні, яка невпинно насувалася, гадаю нині вже багатьом відомо…
Більше довідатися про нашого видатного земляка Михайла Галущинського можна з нашого історичного нарису, приуроченого до 140-ї річниці від дня його народження.
.
Олександр Степаненко, «Гельсінська ініціатива – ХХІ»