Так про себе висловилася письменниця, яка внесла вагомий вклад у поезію, прозу, літературну критику, публіцистику. 11 березня 2001-го вона відійшла у вічність.
В інтерв’ю, взятому незадовго до її смерті, 3 лютого 2001 року, яке записав Василь Овсієнко, зазначено: «Найважче питання для мене – коли мене питають, звідки я родом. Тому що я збирана з усієї України потроху. Мій дід по мамі, Павло Оксентійович Хомчук, був сином колишнього кріпака з села Горопаї на Житомирщині. Незважаючи на це і незважаючи на те, що в його батька було аж дванадцятеро дітей, він закінчив Глухівський педінститут ще за царя і ні разу не говорив: «Я благодарен царю-батюшке за то, что он дал мне высшее образование». Моя бабуся по мамі, Марія Мойсеївна Грищенко, – козачка з села Тулиголова під Глуховом… В Глухові народилася моя мама, Олена Хомчук, і в 1916 році вони переїхали працювати в Крем’янець, на Тернопільщину. Бабуся моя померла в 1918 році. А коли почалася польська влада, то оскільки мій дід не захотів підписати присягу на вірність новому уряду, йому вчителем не дали можливості працювати, він виїхав у село Великі Загайці на Тернопільщині… По батькові я з Рівнещини. Мій дід, Олександр Гордасевич, народився в Острозі. Бабуся моя, Ірина Григорівна Рибчинська, родом з Корця – це теж на Рівненщині… батько мій народився на Рівнещині… учився в духовній семінарії в Крем’янці. А мама вчилася в учительській семінарії в Крем’янці. Вони там познайомилися, а потім, коли закінчили навчання, одружилися. І я там народилася, але я там народилася випадково, власне, тому, що жити вони там уже не жили, а просто мама, молоденька жінка, боялася, що в селі бабка-повитуха буде приймати роди, то вона приїхала в Крем’янець, і я там у лікарні народилася. Але вперше Крем’янець я побачила, коли мені вже було 50 років». Отака географія. Отакі вигини долі.
Проте навічно вкоренилася Галина Гордачевич таки в кременецьку землю. Тут народилася і тут вирішила лягти на вічний спочинок.
Багато хто, наприклад, сприймав Галину Гордасевич як донеччанку. У січні 1955-го вона завербувалася за оргнабором на Донбас, і край цей став для неї другою малою батьківщиною. Тут здобула освіту. Заочно навчалася у школі робітничої молоді, Донецькому індустріальному інституті, театральному відділенні культосвітнього училища. Працювала редактором у Донецькому обласному управлінні по пресі, сценаристом у Донпобутрекламі. Перебралася з Донецька до Львова 1990 року.
Під час всеукраїнського семінару з нагоди 80-річчя від дня народження Галини Гордасевич, що відбувся на базі Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Тараса Шевченка, Дмитро Павличко, зокрема, сказав: «Для мене вона була нашим, українським, крилом на Донеччині. Вона писала українською мовою в той час. Фактично, я б сказав, належала, належить, і завжди належатиме до найвидатніших шістдесятників – тих письменників, які починали опір радянській владі і які створили згодом РУХ, Товариство української мови і першу революцію: рухівську».
Для Петра Кралюка, скажімо, Галина Гордасевич – «українська націоналістка на Донбасі». А в «Автопортреті на фоні Рівненщини» є отакі рядки: «Отже, як написано у вірші: «Я у Крем’янці родилась, крем’янчанкою зовіть!» Але, по-щирості, я все життя вважала себе рівненчанкою». Дібровиця (тепер Дубровиця), Городець, Кричильськ, Острог та й, власне, Рівне, обласний суд якого засудив її за ст. 54 КК УРСР до десяти років позбавлення волі. Отож дослідникам творчості Галини Гордасевич, як мовиться, широке поле для діяльності, можна місцями поламати чи підточити списи і пера. Так, її літературна спадщина вже стала об’єктом дослідження в дисертаційних роботах Р. Дубровського, Ю. Кушнерюк, О. Мазур, Г. Маслюченко, Ю. Москвич, Т. Тебешевської-Качак, С. Філоненко, К. Шахової та ін.
Щороку в березневі дні, які є не лише шевченківськими, а й днями Галини Гордасевич, думається про неї як про велику Українку. Народжену для України.
Постать Галини Гордасевич на тлі епохи
Справжній інтелігент повинен мати не один, а три дипломи про вищу освіту: свого діда, свого батька і власний. Такої думки була Галина Гордасевич – уродженка Кременця, «волинянка» за світовідчуттям, життєвими орієнтирами, «східнячка» за велінням долі.
Народилася 31 березня 1935 року на Тернопільщині, у родині священника. Влітку 1946-го батька заарештовують і засуджують на десять років. Юна Галина, «дитина війни», свідок німецької окупації, як і її сім’я (мати з сестрою), залишаються без засобів для існування. Невеличким рятунком стає навчання в Острозькому педучилищі: стипендія. Але тут за нею пильно стежить недремно око: органи МДБ.
13 березня 1952-го її заарештовують. Шістнадцятирічна юнка стає «злочинницею» проти радянської влади. А, заарештована вдруге, через якихось два місяці, отримує вирок: десять років ув’язнення за ст. 54 Кримінального Кодексу УРСР «За написання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів». Перебування під слідством у Рівненській тюрмі, етапування до жіночої зони біля Чернігова, покарання в зонах Одеси та Куйбишева (нині – Самара, Росія) – такими стали життєві «університети» Галини Гордасевич. Перебування в таборі для жінок-інвалідів (під Черніговом), звільнення у зв’язку з беріївською амністією і переведення 29 квітня 1953 року до Одеси, на швейну фабрику, яка шила білизну для солдатів, тяжка праця на заводі будівельних деталей в Куйбишеві, розвантажування баржі з цементом (мішки по 50 кілограмів) – все це загартувало, викристалізувало дух. 24 грудня 1954-го юну Галину очікує воля: суд зняв 2/3 терміну як малолітній і за добру роботу. Повоєнні реалії – мати з сестрою поїхали в Сибір до батька, додому не було, до кого вертатися, – привели Галину Гордасевич на Донбас. Він, післясталінський, приймав, звісно, «вільнонайманців», вихідців таборів ГУЛАГу. Отож прийняв також Гордасевич.
ГУЛАГівський вишкіл загартував юну Галину, але навіть на крихту не похитнув її незламний дух. Незважаючи на, Господь сповнив душу письменниці особливим внутрішнім світлом. І за все, що випало на її долю, вона була вдячна Творцеві: «Дякую Тобі, Господи, що дав мені жити в такий час і не лише бачити все на власні очі, але й у міру моїх сил бути учасником тих великих подій. Дай мені ще вміння розповісти про це так, щоб наші правнуки зрозуміли, відчули і оцінили нас по заслугах наших». Який це був час і які події, – про це, зокрема, в автобіографічному романі «Соло для дівочого голосу». Галина Гордасевич належить до тих, котрі «долю собі вибирали по совісті, не з принуки», так би мовити «в’язнів сумління». Переслідувана за мирне висловлювання своїх поглядів, ув’язнена, але не скорена і не озлоблена.
Творчий дебют Галини Гордасевич припадає на 60-ті роки. 1966-го світ побачила її перша поетична збірка «Веселки на тротуарах», визнана за підсумками року однією з найкращих серед українських видань. Проте далі після цих лаврів були терни: нова хвиля репресій. Умови заблокованої культури далися взнаки. 1968 року у видавництві «Донбас» знімають із виробництва, підписаний до друку рукопис нової книги поезій, а 1971-го – у «Молоді», уже київському видавництві, знищують верстку наступної. А все через відмову органам КДБ: завербувати її і відправити з групою шахтарів до Польщі. Ще одним випробуванням для «затятої націоналістки і бандерівки» стала обструкція, протидія, від донецьких письменників.
Епоха, в якій довелося жити і творити Галині Гордасевич, лягла в основу її прози та поезії, вистраждане огранилося у слово, охудожнене:
Я йду по ясних оболонях
Серед сонця, грому і вітру.
На моїх жіночих долонях.
Доля всесвіту, щастя світу.
(«Сонце, вітер і жінка», ЛА «Піраміда», 2001).
Україна минулого і майбутнього у прозі та поезії волинянки-кременчанки
Галина Гордасевич – одна із тих, у чиїй творчості не знайдемо «паровозів», віршиків про мудрого Лєніна (чи Сталіна), рідну комуністичну партію чи дружбу радянських народів. «Я таких віршів не писала, – зазначено у слові «Від автора» до збірки поезій «Ера України, присвяченій сонячному голосу українського радіоефіру, журналістці Еммі Бабчук. – Ну, не могла, хоч убийте!.. Казала: я – поет-лірик і публіцистика мені не дається. Тому й вийшли у мене за 20 «застійних» років усього три тоненькі заредаговані збірки». Адже «паровози», якими зазвичай у «добрі радянські часи» розпочиналася книга віршів, були обов’язково умовою її виходу у світ. Багатьом талановитим поетам нині дорікають за них. Зважаючи на це, тим ціннішим і непідробним є охудожнене слово Галини Гордасевич:
Довго вони панували.
Над краєм – холод і тьма.
Нам до тями вбивали,
Що нас як народу – нема.
(Ми – є!)
Або ж у вірші «Починаємо історію!»:
Скорилися, хоч не відразу.
Що ж, будем людьми цивільними!
А нам – кріпацькі укази:
– Не смієте бути вільними!
Що ще може трапитись злого?
Ніби світ відрізали мурами.
А нам відбирають слово:
– Не смієте бути мудрими!..
Була переповнена чаша,
Що з кришталевими вінцями.
Гірка була доля наша:
– Не смієте бути українцями.
Крига почала скресати 1989 року. Коли в Донецьку створили Товариство української мови, зізнається письменниця, а організаторів, серед яких була також вона, «всіляко переслідували», написала «Убиймо в собі раба!»:
Убиймо в собі раба!
Його в нас віками плекали!
Звестись на повен зріст
Нарешті чи не пора б!
Коли ми мовчали налякано
Чи натхенно рукоплескали.
В нас
ріс
раб.
На такі умовиводи, очевидно, не має найменшого морального права «власник «паровозів». А Галина Гордасевич – має! То вона як дочка «ворога народу» в юному віці спізнала недремне «око» Москальова. Її, студентку Острозького педучилища, двічі заарештовували і судили. Не виявивши «агентурних зв’язків» із оунівським підпіллям, впаяли 10 років за те, що писала вірші, націоналістичні. «Щедроти» катівні в Рівному, де було управління МДБ і внутрішня тюрма, спізнали дід Галини Гордасевич – Олександр Гордасевич, (1940 р.), дядько – Клим Громадченко (22.06.1941 р.), тітка – боєць УПА Валентина Олійник (1945 (?), батько – Леонід Гордасевич (1946 р.) і вона – юна Галина (1952 р.).
У вірші «Світ в карцері» читаємо:
Я вільно літала, мов пташка,
У ясному світі казок,
А в мене невкліпно і важко
Цілився чорний «глазок».
Тут і сповідальність, і відповідальність.
Можна тільки уявити, як то було для дівчини, яка сприймала світ у рожевих окулярах, як і більшість у такому віці.
Пережите загострило письменницький слух і нюх, і з-під пера посипалися рядки, сповнені болю за долю України, подекуди убивчо правдиві. Як, наприклад, отакий вірш (задля розуміння ситуації, що склалася, цитуємо повністю):
Ми віками звикли покладати голову
За Україну, за її волю
І, як відчуття вічного голоду,
Цю звичку носили з собою.
Ми так звикли ходити в мучениках,
В трагічних героях, в страждальцях,
Яких Україна – мати засмучена –
Не могла із Сибіру діждаться.
Ми кров лили, ми пісні складали,
Ми так вросли в свою ролю,
Ми так натхненно голови покладали
За Україну, за її волю.
І от вже ластівкою звістка шугає:
Є держава! Вже можна жити!
А ми все ходимо і шукаєм:
Де б голову нам зложити?
Кінцеві рядки – тонка алюзія на дійсність початку двадцятих років третього тисячоліття. Як зазначив Дмитро Павличко на відкритті меморіальної дошки Галині Гордасевич на фасаді загальноосвітньої школи №1 м. Кременця у вересні 2015 року (до речі, її названо іменем письменниці), «у тій шахті, де вона штовхала великий важкий візок із вугіллям, нині окупанти». Йдеться про ситуацію на сході нашої держави, відколи розпочалося те, що називають антитерористичною операцією (АТО).
Отже, як бачимо, у поетичних візіях Галини Гордасевич – країна на шляху з минулого в майбутнє. Зокрема, у збірці «Ера України». Осмислювальні моделі минулого набувають особливого звучання. У віршах Галини Гордасевич – пласт історичної пам’яті. В її коротких, спресованих рядках – начебто ціле дослідження нашої минувшини, глибокий аналіз змістовних елементів людського життя.
Перу Галини Гордасевич властиве реалістичне зображення дійсності, часто з дотепним гумором, а то й у гостро сатиричному плані, що притаманне творчому почерку шістдесятників. Іронічно-саркастична манера, риторичні питання – і простір для уяви та свободи думки. От, наприклад, «Новоукраїнський вірш», зачин якого звучить провокативно: «Розкрадайте хлопці Україну! // Тут багатства вистачить на всіх». Але умовивід «У чужій землі спочине тіло – / В Україну вернеться душа» пробуджує сентиментальні нотки, навертає до джерел, до істини.
Є в «Ері України» також апелювання до совісті:
Йшли наші предки до бою
За землі свої рідні.
Будьмо чесні з собою:
Чи ми їх гідні?
(«До роковин незалежності»).
Наскрізними є гносеологічний аспект – «Хто ми?» та аксіологічний – «Чим ми гірші за інших?»
Поезії Галини Гордасевич – це, так би мовити, діалоги з сучасниками, рефлексії з приводу реалій. Минуле і прийдешнє, новаторство і традиції присутні у «Триптиху на тему Шевченка»:
На моїй квітучі землі,
Де ліси і галяви суничні,
Зникають журавлі,
Небесні й криничні.
Присипані пилом кущі,
Мов сироти невтішені,
І давно не гудуть хрущі
Над Шевченковими вишнями…
Аміаком і сіркою тхне.
Річку кури долають бродом…
І знову ж таки риторичне питання: «Що нам ще залишилось «не», // Щоб не бути народом?»
І знову ж таки умовиводи: «І що їм ворог за спиною! // В братах шукають ворогів», «І Гонта плаче: – Де ви, діти? // Де гайдамаки? Їх нема. // Вже є держава. Час радіти. // А серце острахом пройма». Чому? Чи не тому, що народились не в Парижі, скажімо? На це запитання дає відповідь вірш «Ми народились не в Парижі». Він – про нашу, так би мовити, ментальність:
Чи ж злізе бодай хто з печі,
Коли стану на перехресті доріг
І з усіх сил, які Господь мені ще зберіг,
Гукну:
– Українці! Україна в небезпеці!
Однак, попри те, що випало на долю країни, надходить-таки «Ера України», «І озираються країни, // Що над Європою світа», «Ставати до роботи час. // Європа дивиться на нас».
У творах Гордасевич про воєнні та післявоєнні лихоліття оприявнені українська душа і національна ідея. Попри те, що це був час, який «втягнув у свій вир десятки мільйонів людей… тягнувся не рік і не два» і сіяв у душах зло, нема звинувачень ні на тих, хто доносив, ні на тих, хто арештовував чи водив на допити. Нема і про жахи тюрем.
Піснею, Одою Свободі, Людській гідності і Правді, за Оксаною Сапеляк, є «Соло для дівочого голосу».
Свого роду Гімном, який гуртує націю, стала повість «Ноїв ковчег». Як зазначив Валерій Шевчук, «Авторці вдалося на вузькій площині збудувати універсальну картину двадцятого століття, принаймні його середини, з невитравними й болючими катаклізмами». Кінець 1943-го–початок 1944 року… Війна набирає обертів. Однак повість сповнена віталізму. У безперервному потоці життя, у вирі війни, героїв твору об’єднує Різдво – символ надії на життя. Наскрізною є очевидна життєвість, незнищенність нації. Віталізмом сповнений вірш «І все вернеться на круги своя», написаний під час перебування в Рівному у жовтні 1987 року з нагоди 90-річчя від дня народження Валер’яна Поліщука:
І все вернеться на круги своя,
І вийде правда, і промовить слово…
Сто раз убита, оживе вона…
Прокляті і забуті імена
Повернуться й засвітяться нам знову.
Повертається ім’я Галини Гордасевич. Повертається із забуття в безсмертя. Бо в її літературному спадку – Україна. Україна не так минулого, як майбутнього.
Юлія БОНДЮЧНА