[Надія Ковалик. Люба для любові…: роман. – Львів: Простір-М, 2021. – 338 с.]
Писав. Любив. Жив.
(Стендаль про себе)
Те, що пише письменник, у масиві спонтанного професійного самопортретування – «ділом рук своїх» – здатне чи не найповніше відтворити його образ. Аплікативно, колажно, мозаїчно, мішма. Враховуючи чинники житейські, психологічні. Якісні й кількісні!
З огляду на завважене творчий автопортрет львів᾿янки Надії Ковалик – таки «мозаїка», мозаїчне панно, в якому превалює відкритість, барвистість, експресія і, сказати б, характерний, класично вивірений матеріал – слово прозове. Свою першу книжку оповідань «Листопадовий сніг» вона видала у двадцять літ, затим, окрім п᾿єс, – ще десять збірок малої й повістевої прози та ось цей роман – «Люба для любові…» Гарне відлуння сподіяного – кілька літературних нагород, зокрема від «Коронації слова». І «світанковий» письменницький дебют, і подальша відданість жанрові засвідчують рідкісний, попри часи й обставини, феномен. Прикметно, що любов зблискує – тією чи іншою своєю гранню – принаймні у половині книжкових назв авторки. Навіч яскравий творчий підхід до планування й розбудови простору своєї прози. Хоча передовсім – її осердна філософія. Згадалось одне з ранніх оповідань Надії – «Рів», у якому їй вдалося майстерно передати складність і мінливість бажань, чуттів та змислів, що охоплюють звичайну людину при несподіваному дотику до її світу такої ж людини, динаміку відповідних рухів і відрухів. Той межовий рів – реальний, позаяк самотній чоловік викопав його, а потім закидав, щоб перекрити/відкрити проїзд коло своєї хати, але рів той – і символ одвічного зріднення або відчуження людських душ. Любити ближнього «через рів» неможливо…
Тепер – «зворотний бік любові» (с. 93)… Що на ньому – ненависть, цілковите зло, відплата? Аж ніяк. Утім, якщо на затіненому реверсі хоч і космічного, проте фізичного тіла – Місяця не шукаємо чогось протилежного тому, що на його підсонні, то чому жива, одуховлена субстанція мала б приховувати нігіляцію? Малопереконливо? Хай так. Зате Надіїна проза, обертаючись у колі осяяних прима-почуттям понять, навертає до глибших роздумів і висновків. Особливо ж цей «любовний», у кількох значеннях виділеного слова, роман.
Як на мене, письменниця оптимально скористалася факторами, які «не ходять поодинці», та навіть не за «законом парності», бо, розмаїті, спільно витворюють мереживну структуру світу людини. Це загалом незліченні просторові, часові, соціальні й екзистенційні фактори, як і факти, але тут винятково ті з них, ті їх варіанти й модифікації, без яких не обійтися саме в романі. Вони, стикаючись, викрешують іскри правдивого драматизму, почасти трагедійності, наснажують інтерес читача, збагачують його моментами неоціненного досвіду. А як, до речі, найкраще заакцентувати життєву повноту? – Розповівши, насамперед, про перипетії кохання у часи перехідні, коли стискається суспільний простір і час (тут перше десятиліття нового тисячоліття у Львові). Не випадково в Надіїному тексті спливає, серед багатьох інших, і згадка про роман знаменитої Л. К. (Ліни Костенко), в якому та акумулювала політичну атмосферу напередодні й під час новітньої української Реконкісти. Однак львів᾿янка якщо й зосереджується на політиці, то це політика непростих людських стосунків. І взаємини двох, чоловіка й жінки – у пошуках кохання й у ньому, в сім᾿ї, у спільному думанні й піклуванні тощо – ідеальна для авторки можливість показати, як, парадоксальним чином, гранично звужується і так само докрайньо розгортається людський часопростір. Це, між іншим, вельми серйозний підхід до справи, хтось би сказав – концепційно чоловічий. Проте письменниця не стає на бік першої чи другої статі. Численні жіночі персонажі її роману (юна студентка-філологиня Люба Королик, досвідчена драматургиня Лана Ярова, її старша подруга-прозаїчка Емілія Баглай, яскрава поетка й художниця Рита, акторки Марія Томашевська і Мальвіна Корогод, дехто з їхніх родичок, подруг та знайомих) не раз є ніби відображенням, у доброму й кепському, своїх суджених, чоловічих візаві чи навіть антагоністів – акторів Леонтія Франчука й Ореста Корогода, письменників Олеся Вернигора, Івана Лелеки-Зубрія, «Мурчика» та ін. Тож феміністична лінія роману, яка час від часу могла б увиразнюватися, відразу заникає. Звісно, не без сприяння самої авторки. Приклад такого ориґінального кульбіту: кілька разів у творі звучить барвисте й енергійне твердження про необмежене еґо чоловіків, особливо в родині, та згодом акцент переноситься на випинання гіпертрофованого еґоїзму митців, що притаманний чоловікам і жінкам, бо, без нього, мовляв, творчий успіх годі й уявити. А скоро персонажі роману є представниками переважно двох середовищ, письменницького й акторського, то питання самолюбства і нарцисизму наче взагалі утрачає актуальність.
Письменство й акторство – земні дива перевтілення людей у слова, одних в одні. Читачам і глядачам, мабуть, однаково цікаві як творці, так і вислід їхньої перевтільної творчості. Тому-то роман повен колоритних подробиць із літературної й театральної царин – досвід написання творів оповідних і драматичних якнайбільшою мірою прислужився романістці. І це безперечний позитив. На рівень, гадаю, підносить привабливість тексту. Що ж до згаданих колоритних подробиць, то цей спектр дуже широкий: від ориґінального перейменування-перерядження відомих у Львові, часто й поза ним, майстрів пера і сцени, вигадливого перехресного тасування достовірностей їх життя і творчості (чувай, читачу, при здогадливості!) до гостроцікавих зауважень й оцінок літературно-критичного плану, який тут – як життєвий дискурс:
Письменство – це, звичайно, не професія. Письменство – неприбуткове покликання і свого роду кара Божа… (с. 18).
Якщо ж, усе-таки, на світі є щасливі подружжя, то їхня відсутність у художніх творах пояснюється просто: література не оспівує благополуччя, вона зосереджена на екстремальних ситуаціях, які випинають із загальної картини (с. 41).
Уперше Любі подумалося: ті, які одружені зі своїм покликанням і славою, приречені на самотину. Жити з кимсь у парі – означає любити того когось, служити йому, а митці зазвичай служать одному ідолу… (с. 93).
Цитат не забракне. Та є сенс підкреслити: охочий відчути подих глибин письменницької й акторської звичаєвості має багату поживу. І важливо, що усе це не загрожує надміром, що неминуча карнавалізація багатьох сторінок (чутки, курйози, скандали, правдиві драми-мелодрами і трагедії-трагікомедії тощо) не стає «святом супроти свята». Літературна карнація (не карнавалізація, а зображення людей) на висоті!
Більшість персонажів роману живе ніби у двох світах, очевидному й уявному, чи в межисвітті – «між грою і реальністю» (с. 326). Останнє буквально стосується акторів, цілування яких, приміром, може початись у виставі на кону і продовжитися в її чи його гримерній. Порівнюю такий палкий поцілунок із блискавицею, що пронизує згадані два світи. Як довго існують життя й супутня гра у нього, зрештою – життя як гра і гра як життя, так само довго люди не можуть сказати, добре це чи погано. Та й не дошукуються однозначної відповіді, віддаючи право й обов᾿язок на неї самим артистам, а ті, талановиті, не мають сумніву щодо свого життєвого вибору… Але сімейні трощі в акторів, вважаймо, – за промовчанням: Франчук живе як «самотній вовк» (с. 60), а десь підростає його донька; Мальвіна, народивши сина від іншого актора, покидає Ореста… А письменники слідком, хоча й зі своєю особливістю: їхня творчість вимагає затворництва, що в родинах найчастіше трактується, теж за промовчанням, як зрада найбільших спільних пріоритетів; звідси – купа матеріально-побутових, виховних, подружніх, інтимних проблем, у підсумку ж – «досконале» українське безталання: Лана просто-таки виборює у незацікавлених чоловіка і підрослого сина бодай трохи часу для писання; прозаїк Вернигор – ніби близнюк актора Франчука, правда, зі значно більшими життєвими запитами; Лелека, уже п᾿ять літ самотній талановитий поет й успішний автор першого роману, покладається на «гонорар» від дружини-заробітчанки і зрідка відвідує своїх дітей, яких виховує тестьова… І всі вони спраглі людського розуміння, тепла й любові. Тільки любов спроможна злютувати їхні паралельні, вертикальні й ще якісь, а загалом пошарпані й розпанахані світи. Та знайшовши свою любов, чи отримавши як дар, переважно утрачають її. І тоді вона, донедавна осонцена, зосереджується на своєму таємничому потойбіччі (не вкладаю у це слово узвичаєного негативу)…
Найбільше, без пересади, інтриґує романна доля красуні й розумниці Люби Королик, ім᾿я якої «красується» вже у назві книги. Тричі закохавшись у життя, а віддавшись чоловікам (Франчук, Вернигор, Лелека), які виявилися далеко не найкращими його репрезентантами, зазнавши при цьому у своїй невідомості стовідсотково не менших переживань, аніж, скажімо, всесвітньовідомі героїні Бальзака і Стендаля, що авторка постаралася передати словом, ця юнка навіть задумала суїцид. Але в останню мить у водах «львівського Байкалу» її отямлює, далі виносить на сухе знехтуваний Мальвіною Орест – уже четверте, але справжнє Любине кохання:
Він нахилився до неї, і в цю мить вона перестала розуміти, смак чиїх сліз домішується до їхнього поцілунку – це лише її чи ще й його? Обидва обличчя були мокрими… уже не від води (с. 337).
У житті Люби восторжествувала справедливість! І, певно ж, найприкметнішою ознакою цієї справедливості є не позолота таланливого закінчення й водночас початку, а довершене право жінки на шлях пошуку свого щастя. Власне любові. Право помилятися. Право квапитися, падати, вставати і знову йти. Право на те, що для кожного чоловіка – віддавна за промовчанням.
Окрім зазначеного, роман має й багато інших приваб. У ньому пульсують наша українська історія, далека і найближча, традиція поколінь, усталена звичаєвість. І їхньою питомою локацією є впізнавано-незнайомий Львів. Та й політика входить, – усім тим найздоровішим, що в ній ще можна віднайти, – у будні й долю персонажів, людей молодих та старших, дітей. Так чи інакше – пошуковців щастя й любові.
То що ж, усе-таки, на зворотному боці любові?
Будь-хто з нас володіє своєю часткою відповіді на поставлене запитання. Якщо загально, то там – те, що робить це найбільше почуття, любов у всіх її відмінах, таким цінним та бажаним усюди й завжди, без чого його не існує. А конкретніше: старання з терпеливістю, страждання з непіддатливістю, прощання з поверненням, гріх з покаянням, прощення з вимогливістю… Передусім ці недовідомі максими підказує мені роман Надії Ковалик «Люба для любові…»
І дуже добре, що нині, за доби всеукраїнської невизначеності й уселюдської турбулентності, ще виходять такі насичені життям книги, як оця, у світі якої можна глибоко дихати – відчувати, пізнавати, плакати і сміятися, часто воднораз; ото діалог Лана – Тиміш (с. 26):
– А борщ уже готовий?
– Не знаю. Куштуй, розбирайся, удосконалюй – він у твоєму розпорядженні.
– А ти?
– Їду на дачу [писати повість].
– Отак – ні сіло, ні впало?
– І сіло, і впало, і по голові дало, і долю зруйнувало!
– Ого! Ти заговорила поезією!
– Добре, що не загавкала собакою.
– А що мені робити з борщем? Як його вистудити?
– Стань і дуй на нього, поки не охолоне.
– Кухня така розпечена – він там не вистигне.
– Від чого розпечена? Там якраз к-о-м-ф-о-р-т-н-о.
– Може, набрати води у ванну і поставити туди баняк?
– Як хочеш. На нині то твій клопіт.
– Тобі вже й слова не скажи!
– Давно не чула хорошого.
– Не розумію, чого ти образилася…
– Я не образилася – в мене жилка тріснула.
– Яка ще жилка?
– Терпіння!
Богдан Смоляк
Вересень 2021 р.
Львів–Кам᾿янка-Бузька