…Це були нескінченні дні болю. Деколи я закривана очі і серце охоплювала якась панічна думка, що я ніколи не визволюсь з пут цього страшного пекла, не повернуся більше до Чорткова, не побачу своїх дітей, чоловіка, батьків.
Після 3-х місяців я почала трішки говорити і розуміти інших людей. Але я все ще почувала себе німою русалкою. Я не могла виповісти себе.
Не було з ким перекинутися словом. Тільки важка праця залишалася для нас, українських жінок. Всього дві чи три людини були поряд, які запитували мене про здоров’я, почуття і думки, але вони нічим не могли допомогти мені. Вони знаходились в такому ж становищі як і я. Коли я думала про жінок, які працюють в Італії, не зустрічаючись зі своїми рідними роками, моє серце розривалось. І тільки терпіння та час могли розрадити нас.
Коли мій приятель запитав мене, щоб я хотіла отримати в подарунок на Різдво кілька років тому, я відповіла: “МАЙБУТНЄ”.
Він мене не зрозумів. Але в цьому році Різдво було для мене надзвичайним. Я відкрила для себе те, що робить життя людини змістовним. Це мої друзі і сім’я. А також бажання жити, знаючи, що в тебе є завтрашній день.
Валентина Копач.