Село Базар, що на Чортківщині, здавна славилося своїми хоровими традиціями. Ще за часів польської влади у тридцятих роках хор постійно працював. Його керівником був диригент Василик, роботу якого оплачували самі жителі села.
Пізніше, в сорокових, диригентом був Михайло Грещук. Під його орудою в 1942 р. хор виступав у м.Львові на святі української пісні, про що писав «Краєвий конкурс хорів Галичини» за 1943-ій. Тоді господарі-одноосібники своїми кіньми на возах возили хористів до Львова.
Ті традиції продовжились і після війни, і не мало значення, як жили люди: чи бідно, чи багато.
Швидко пролітають роки, і плину часу не спинити. 17 січня 2017 р. виповниться 39 років, як Базарському хору було присвоєно (першому в районі із сільських колективів) почесне звання «Народний». Тоді, щоб отримати це почесне звання, потрібно було перед кваліфікованою комісією з Києва представити концертну програму на два відділення. І потім комісія вирішувала, чи колектив його може отримати. Базарці – дуже завзятий народ, з ними можна було зробити неможливе. І багато років тому вони з честю пройшли це випробування. Було виконано 20 хорових творів, окремі сольні номери цим хоровим колективом.
Моєю малою батьківщиною є с. Стара Ягільниця. Та село Базар я вважаю своїм другим духовним домом. Звідси починалися витоки, моя дорога в культурно-мистецьку діяльність як фахівця. З 1957 р. почав і виступати як соліст -вокаліст у своєму селі, із 1958 р. вже виступав у районних і обласних оглядах-конкурсах. Тодішній голова колгоспу, на жаль, нині покійний, Микола Михайлович Мотузишин зацікавився мною і було вирішено направити мене на навчання (за кошти господарства) на однорічні курси хормейстерів-баяністів при Чортківській музшколі. Після навчання я керував хором села. Навіть коли був учнем музучилища, я постійно підтримував зв’язок з хористами.
Нині, оглядаючись на свій 60-річний пройдений шлях у культурно-мистецькому житті, можу зауважити, що успішна робота самодіяльних колективів багато залежить від керівника господарства, підприємства чи установи.
Микола Михайлович Мотузишин не мав закінчених інститутів, але це була яскраво виражена особистість у всіх відношеннях. Природний дар, практична поміркованість. Він з діда-прадіда базарський. А як дбав про своє село! В нього все мало бути найкращим: і порода худоби, і техніка, і найновіші виведені сорти пшениці, і найкращий хор. За його головування в селі був зведений будинок культури на 600 глядацьких місць з просторим фойє, робочими кімнатами, кімнатою щастя. Нова середня школа, книжковий магазин, адміністративний будинок, господарські будівлі, вимощені дороги і навіть водопровід до сільських садиб – усе це на його рахунку.
Дуже радів успіхам хору, який був двічі дипломантом республіканського фестивалю, лауреатом республіканського і всесоюзного фестивалів. Хор часто запрошували на концерти районного і обласного рівня, на телебачення.
Микола Михайлович любив їздити з хористами на виступи. За тривалі роки своєї концертної роботи такої людини-патріота я не зустрічав.
Хочу навести такий приклад. Чортківський район готувався до творчого звіту в обласному центрі, і хор села Базар був туди залучений. Це було в квітні, в розпал польових робіт. Тоді в хорі співало 56 осіб, із них 18 вчителів школи зі своїм директором, старостою хору В.І.Торончуком. Та значну кількість становили колгоспники – механізатори, працівники ланок, які трудилися на посівній.
На призначені репетиції хористів звозили машинами і після репетиції – знову в поле. Господарству це не завадило вчасно справитися з роботами і бути передовими в районі та області.
З 1966 року працював я і жив у Чорткові. З Чорткова до села – 30 км. Микола Михайлович постійно виділяв транспорт для поїздок на репетиції і на виступи.
1985-го передав я керівництво хором своєму учневі Ігорю Магезі. Він працював з ним два роки. Потім хоровою справою в селі – в школі і в будинку культури – займався талановитий спеціаліст Іван Лемішко. Та, на жаль, біднота в культурі, мала зарплата змусили його покинути улюблену справу і податися на заробітки.
Тепер, приїжджаючи на свою другу малу батьківщину, я найперше іду на сільське кладовище, де покоїться прах Миколи Михайловича, щоб помолитись і низько вклонитись цій незабутній і визначній своїми ділами людині. Така людина варта того, щоб їй у центрі села поставити біля будинку культури погруддя. Було б справедливо, якби жителі Базара, сільська рада подбали про пам’ять свого земляка. Можливо, назвати б його іменем школу і вулицю, де він досить скромно проживав.
Хочу щиро подякувати базарським жителям, особливо старшого покоління, які мене, молодого, ще недосвідченого спеціаліста, гарно прийняли і з розумінням поставились до мене. Особлива дяка тодішнім вчителям школи, котрі були справжніми просвітителями в селі.
Петро ГОЛІНАТИЙ, заслужений працівник культури України