В. Горбатюк. Птиці над нами. – Повісті, оповідання. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута». 2016. – 272 с.
За творчістю Василя Горбатюка стежу давно, певне, ще з 80-х років минулого століття, коли в одному із столичних видавництв з’явилася його перша книга «Ясен-дерево», після якої (якщо не помиляюся) автор став членом Спілки письменників України. Бо, попри вимушене схиляння перед ідеологією того непростого часу, проявився «свій голос», який неможливо було сплутати з іншими. Ще чарівніше він зазвучав з видань «Золоті кораблі», «Бігли коні», «Де починається Гольфстрім», «Безголов’я», «Кручі» та інших. А кілька років тому у київському видавництві «Ярославів Вал» побачив світ його роман «Слово і меч» про українського діяча минулого століття Павла Богацького, за який хмельничанина удостоєно Всеукраїнської літературної премії імені Тодося Осьмачки.
Але пошанування високою відзнакою не є гарантією нових видань, хоч можновладці за великим рахунком мали б подбати про це. Однак вони, як не прикро, самоусунулися від цього, переклавши всю відповідальність на самих письменників та їхніх меценатів. Тому й утішився, тримаючи в руках «Птиці над нами» – книгу прози, яку Василеві Горбатюку завдяки спонсорам (у цій ролі виступили підприємець Володимир Мельничук з Теофіполя і голова ПАТ «Проскурів» Іван Рудик) вдалося видати до 60-річного ювілею від свого дня уродин.
Перед нами – три повісті та дев’ять оповідань. Звісно, про всі ці твори можна висловлювати чимало думок. І різноманітних за своєю суттю. Та неперебутнім буде одне: письменникові вдалося у своїх творах відобразити подих часу. Як би там не було, а саме це і приваблює. Бо такий підхід до словотворчості причаровує, адже літератор з Поділля по-своєму відобразив будні і свята, пропустивши свої світовідчування через ріднокрайність.
Почнемо, мабуть, з того, що поговоримо про повість «Благодійник по суборах». Не вона (хочемо того чи ні) починає книгу, але так багато дає для розуміння дій героїв творів. В центрі уваги повісті – кілька місяців з життя Бориса Пронька, який після однієї з прес-конференцій опиняється в ролі керівника прес-служби одного з кандидатів у народні депутати України. Нам, літераторам, за плечима яких довгі роки газетярства, є зрозумілими прагнення головного героя і з власного досвіду підтверджуємо достовірність ситуацій.
Та думаємо, що суть полягає не в цьому, а на перший план виходить уміння автора з-поміж безлічі «деталей» виділити ті, які найвдаліше характеризують ситуацію. Звернемося хоча б до описів, які так влучно змальовують колишнього дисидента Хому Веремійовича П’ястука. Якими промовистими є його плямкання губами і спомини про друкування листівок у тоталітарні часи. Звичайно, можна певною мірою закинути, що письменник схематично зобразив Касприка, Порхуна чи Коренюка та інших суперників Ігоря Мурованого (на нього працює Борис Пронько у передвиборній гонці). Не всіх може задовольнити і те, що письменник відсунув на другий план любовну історію із Світланою (співробітницею Бориса) та пригоди з жінкою із донькою-інвалідом, які так і не дочекалися благодійної допомоги від Мурованого. Зрозуміло, що це дещо змістило б акцентуацію твору, та маємо те, що маємо – хід подій у «Благодійнику по суботах» – воля автора. Не бачимо потреби сперечатися з автором. Вже хоча б тому, що повість – яскраве відображення життя.
Щось подібне маємо і з повістю «Ганнуська йде до школи» із диптиху «У свічаді жіночого «Я». На противагу «Благодійнику по суботах», у творі є помітними відсвіти романтизму у сприйманні навколишності. Вони, ті відсвіти, між іншим, не зникають і тоді, як стає зрозумілим заглиблення прозаїка у жіночу психологію.
Зацікавлюють і формалістичні шукання Василя Горбатюка. Скажімо, друга повість диптиху – «Троянда в росі» – написана у формі щоденника. Якщо вчитатися у нього, то бачимо перипетії у житті головної героїні, до якої переймаємося симпатією.
Чимало можна говорити і про оповідання Василя Горбатюка, бо кожне з уміщених у книзі народжує певні асоціації. Та не вдаватимемося до цього. І не лише через обмеження площі для публікації. Набагато вартіснішим є те, що кожен по-своєму може осмислити ситуацію. Адже в жодному випадку автор не ставить крапки над «і» у своїх творах, а дає простір читачам для уяви та сприйняття тієї чи іншої ситуації. Так думається, коли читаєш, скажімо, оповідання «Птиці над нами», «Цвіркун».
Дещо детальніше зупинимося на оповіданнях Горбатюка «Голубко сизокрила» і «Готельна драма», які (звісно, на нашу думку) можна вважати визначальними для творчості прозаїка, хоча вони є такими різними. Наприклад, у першому з них зображено лише один факт із життя поета Миколи Мачківського (автор навіть залишив справжнє ім’я прототипа). Але якими замашними словесними мазками малює письменник! До речі, оте оповідання змусило ще раз перечитати роман «Каратель» М. Мачківського, який торік умістив журнал «Дзвін». Якась дивовижність, бо оповідання і роман є такими різними. Та, мабуть, у тому й таїться чар справжньої літератури, яка так сміливо поєднує непоєднуване. І на цьому тлі якимись непотрібними стають розмови про фактологічну основу в оповіданні «Готельна драма», хоча радше за все можна зробити висновок, що написаному віриш.
Книга «Птиці над нами» ще раз говорить, що Василь Горбатюк є прихильником реалістичного письма і не має наміру сходити з цього шляху. А якщо воно так, то існують підстави говорити про плідні уроки українських класиків в цієї літературної школи. І, зрозуміло, можемо наводити чимало порівнянь, бо, слава Богу, їх вистачає. Зосередимо увагу на одному моменті. Деякі сучасні прозаїки розлого розповідають про еротичні сцени, акцентуючись на пікантних подробицях. Наш автор теж міг би віддати данину такій моді. Але навіщо? Чи не ліпше вдатися до недомовленості. Вигадка снобів? Ні. Це – традиція, яка міцно закорінена у грунт української літератури. Досить, мабуть, звернутися до прози Романа Іваничука, якого уже піввіку вважають неперевершеним майстром зображення любовних сцен. Куди там Юрієві Винничуку, Юрієві Андруховичеві, Сергієві Жадану та деяким іншим літераторам, твори яких, образно мовлячи, уже пропахли сечею. А щодо Василя Горбатюка, то тут можна сказати, що він при описанні любовних епізодів залишається традиційником. І слава Богу!
На цьому робимо наголос невипадково. Так уже склалося наше життя, що натяки на еротичність стали неодмінним атрибутом сучасної прози. Тим паче тоді, коли письменник у своїх творах прагне проявити власний погляд на сучасні події. А хмельничанин (якщо мати на увазі «Птиці над нами») належить саме до таких. У відображенні проблем сьогодення (принаймні так нам здається) він почувається, як риба у воді. Не будемо приховувати, що інакше не скажеш, хоч іноді й маємо екскурси у недалеке минуле. Але це зовсім не означає, що письменник цурається історичної тематики. Цю тезу спростовують книга художньо-документальної прози «Тенета 30-х», романи «Слово і меч», «Ще настане ваша пора». І, напевне, письменник ще сам не знає про те, куди надалі гойднуться шальки його творчих терезів.
Отже, історія чи сучасність? Вибір – за Василем Горбатюком. Додати б сюди більше заглиблення у психологізм поведінки героїв та турботливість про мовленевий апарат. І тоді (в це віриться) творчі птиці письменника злетять іще вище.
Ігор ФАРИНА,
член НСПУ.
м. Шумськ, Тернопільська область.
