Юлька стала щасливою… Отак – жила-жила, як усі, а тепер – щаслива! Вже кілька років того щастя має! Не зміряти! За усіх щасливіша… Ну, може… там – після депутатів та міністрів, спортсменів-чемпіонів та артістів… А ще – хіба після бувшого голови колгоспу, що настроїв для своїх вже аж п’ять хат… Не хат – котеджів (так кажуть грамотні у селі). А машин тих – поміняв скільки, що й не пощитаєш! Відтоді, як не стало колгоспу, – чоловік і загрібає своє щастя. А чого ж! Усе – його! Та – Господь з ним!
Ото, мабуть, і всі – щасливіші… Далі – Юлька із своїм щастям! Навіть ім’я своє полюбила. Раніше – не любила, а це (в останні роки) – полюбила. Юлька-мулька-дулька-булька-жулька-шпулька-магадзулька… як тільки за життя не дражнили! А це – Юлія Володимирівна! І не просто, а Тимошенко Юлія Володимирівна! Ось так! Усі так кажуть: і старе, і мале… Щоправда, єхидно якось усміхаються! Та нехай… Щастя!
Доленька не балувала її. Ой, не балувала! Народилась у війну. Без батька. Холодно… голодно… бідно… В старенькій хаті – мама і вона. Батька не бачила… Навіть – на карточці. Ночував у мами якийсь час солдат-вірмен – Вазген. Ну, не у мами, а у дівчини Уляни – сироти (уся рідня вимерла в голодовку). Ночував та й розписався у сіліраді з дівчиною. Законний чоловік! Ото і народилась дівчинка… Солдат-вірмен Вазген… як же його(?) – Рафікович… більше не заявлявся. Чи убили десь, чи… Святий Бог знає… Отак з мамою Уляною і жили… Коли мама виписувала метрику, то записала доньку по-батькові – Володимирівна. Григорян Юлія Володимирівна.
Після школи – куди? На ферму. Дояркою… Скоро мами не стало (Царство Небесне їй!). Аж тут у колгоспі відбував практику Федя Ющенко… На зоотехніка учився… От і нагуляли з тим Федьою хлопчика. За коханим – тільки сорочка здулась, і кінці у воду. Не шукала його… Синок Вітюля народився… виріс, слава Богу, а тепер – в Тюмені… Годи та й годи – там! Рідко навідується… Останній раз – год шість назад… Хай буде… Робота! Віктор Федорович Ющенко – майстер! Десь там, де газ і нафта…
Років зо скільки тому зійшлась Юлька з Іваном Тимошенком – недалеким сусідом. Сам-самісінький остався чоловік! Пожаліла – прийняла… Розписались з ним (він настояв), щоб хата його… на случай – не пропала. Отак і стала Юлька-дулька-мулька… – Тимошенко Юлією Володимирівною!
А то якось… Іван – коло тілівізіра, а вона щось порала надворі.
– Юлько! – сусідка Ганька з вулиці.
Аж стрепенулась: «Юлько? Чого б це?»
– Юлько!
– Га?
– А твою – посадили! – та й прихихикнула…
– Кого посадили?
– Тимошенчиху! Юлію Володимирівну! Так їй і треба! Нагреблася!
– А хто ж – її? – розгублено перепитала, хоч і не треба було цього робити.
– Хто-хто! – Регіони! Ці наведуть порядок! Пересадять усіх «бендер», і буде – як раніше…
Юлія Володимирівна вже не чула Ганьки, яка пошкрьобала «сошою» далі, проклинаючи «бендер». Забігла в хату. До Івана:
– А ти чого мовчиш? Про Юлю…
– Так оце якраз розказують: слухаю…
– То це – правда?
– То ж дивись…
– Як їм не стидно?! Бандюки! Гади! Скільки кругом злочинців, а вони – Юлю! Жінку! Нехай вас грім поб’є! Хай вас земля не носить! Хто ж її защитить? Де ж ті… патріоти? Де ж Ющенко? Які люди були! Погризлись! Та хіба не ясно, що ці бандюки тепер по одному… усіх їх… Хто ж її защитить, бідну?
Юлія Володимирівна Тимошенко відвела очі від телевізора, глянула на Івана, потім – на сина, що уважно дивився на неї з портрета… І так їй прикро стало, що синочок її – Віктор Федорович…
Василь Мошуренко
літо – осінь 2013 р.
(закінчено 13.09.)
Велика Чечеліївка – Київ