Павло Мовчан. Материк: поезії. – К.: Ярославів Вал, 2014. – 200 с.
Я вірив дереву, і безіменній квітці,
і безборонній прим’ятій траві;
був зрозумілим безсловесний світ цей,
в якому всі росли й були живі.
І слово «смерть» ізвідкіля взялося
на кінчику терпкого язика,
чому воно не викреслене й досі
з терплячого людського словника?..
В одній із своїх книжок я писав, що щастя – це коли хтось думає про нас, молиться за нас і поєднаний з нашим серцем невидимою духовною ниткою життя… Поєднаний… Людина ж так далеко відійшла від Божих законів, що мислителям неможливо виснувати всеохоплюючу формулу щастя. Гадаю, що має право на життя й така думка щодо повноти щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися… Наша цивілізація обрала технологічний напрям розвитку, хоча був духовний, відсунутий в небуття: «– усе Він прегарним зробив свого часу, і вічність поклав їм у серце, хоч не розуміє людина тих діл, що Бог учинив, від початку та аж до кінця…» (Екклезіяста 3:11). Таки не розуміє і знати не хоче, бо ж «За шмат гнилої ковбаси» продає і душу, і тіло…
Я читав і читаю поезію пана Павла в Інтернеті, але це не «ПОЧИТАТИ»: «Бо читати й не прочитувати – то не почитати» («Дистихи Катона»).
Читання – це людина із розгорнутою книжкою. Людина з книжкою… Саме з цим образом в моїй уяві асоціюється ЧИТАННЯ!
Це що пишу – не є рецензіями на ті чи інші тексти, які торкнулися мого серця – це радше розмисли про те, що автор хотів донести читачеві, бо «Сила і спасеннє лежить у нас самих у праці над освітою і добробитом народа» (Ірина Фаріон, «Мовний портрет Івана Пулюя»). Попри те, пам’ятаймо ще й таке твердження Івана Пулюя, що «Бог стоїть за тим, …за ким культура і цивілізація!», бо місія України, українця нести світові дух правди, щоб оживити змертвілу суспільність до життя: «Закон, що сила не пропадає, має загальне значення, бо він править не тільки фізичним, але й інтелектуальним світом» (Там само):
Схлинання співу калинового,
спливання крові в золоте,
кричання зручене з тривогою:
щось в світі чиниться не те…
Чому в цьому житті все не те й не так (саме цією ущербністю характерний стан цивілізації в Паскалевих «Думках»)? Коли-коли це з’ясовано, та чи щось змінилося? І далі людське життя незбагненне й недослідиме: «Прагнемо істини, а знаходимо в собі лише непевність» (Блез Паскаль, «Думки»).
Мистецьке слово українською мовою, має зорити правдою, будити народ із сну забуття: «В мові кожного народу закладений і шлях до Правди, і шлях до істини» (Павло Мовчан):
Під листом калиновим спить товариство,
і кобза вилунює лоном пречистим…
Кайданами грає кобзар невеселу;
у міднім роті язик металевий,
мов било у дзвоні, тріпоче-дзвенить,
але товариство не будиться – спить…
Що ще? Чи є потреба коментувати? Поезія класичної ясності мусить бути саме такою! Наше сьогодення на долоні байдужості, невігластва! Можливо, в кобзі струни не ті?..
Читаючи-перечитуючи рецензії на поетичні книжки, зауважуєш, що їх пише нібито один і той самий рецензент: є метафора чи нема, є порівняння, які подобаються, і чи вони вдалі… Автори рецензій не поспішають наводити фрагменти віршів – тож яке уявлення може вибудувати читач щодо сутності цього поетичного слова? У текстах тоді присутня поезія, якщо вони торкаються серця, коли в них спостерігаємо єдність слова і думки, повагу до слова (творчість і мораль – посестри, близнята, які можуть жити лише і лише вкупі), яке спонукає до роздумів і виховує читача. Думна поезія здатна розбудити приспаний байдужістю духовний світ оточення…
Жоден поет не був би поетом, якщо б його внутрішнє єство доторком до слова не поділилося переживанням, осмисленням біблійних непізнаних істин.
З пам’яті зринув фрагмент роздумів: Володимир Базилевський. Імпресії та медитації. «Українська літературна газета», № 1 [293] від 15 січня 2021 року. Поет, прозаїк, мислитель позирає на поезію не тільки з висоти життєвого досвіду чи закладеної в розвій української літератури праці, а й з позиції людини, здатної критично мислити: «Українська література загине через посередність… Талант самотній, він страждає і мучиться у шуканнях відповіді на питання життя і смерті. Він самотужки намагається проломити мури недосконалості світу».
Релігія – річ соціальна. Віра – річ індивідуальна.
Віра – це цілісний комплекс наших знань і розуміння не бачених очима об’єктів; це те, що неможливо цілісно сприйняти з допомогою наших п’яти органів сприйняття навколишнього світу, до кінця зрозуміти й осмислити:
Яка на роду на моєму провина?
І чим завинила маленька дитина?
Я голосно кличу тебе, покликаю,
Мій Боже,
відлуння ж немає, немає…
Можливо, що не Того кличемо і не розуміємо до Кого звертаємося: «Покликуй до Мене – і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш» (Єремії 33:3).
Чи усвідомлюємо глибинну сутність Бога? Люди переважно не схильні до осмислення незбагненного і живуть усталеними думками, традиціями й обрядами, яких перетворили на обрядовірство. Думання виснажує, втомлює… Чи готові ми осмислити інформацію для думання? Ми живемо у вік інформації. Інформаційне поле творить живу матерію – а не навпаки. Думаю, що всі процеси у Всесвіті відбуваються автоматично (незалежно від нас). І що ж?.. У Всесвіті – Бог, Його Дух всюди і в усьому, і ми маємо змогу співпрацювати з ним, користати з Його дії, якщо наші помисли не суперечать логіці буття. Бог – Абсолют, згусток енергії ідеального вакууму; ним є і за його допомогою все творить. В інформаційному полі Землі Бог створив середовище взаємостосункової енергії. Ми співпрацюємо з цим полем. Є люди, які випромінюють енергію, побільшуючи густину цього поля, інші ж приймають енергію – кожен залежно від своєї духовності, віри. Безперечно, є люди, які здатні «забруднювати» це поле інформації. Завдання духовно сильних оберігати його, а в ньому – зберігати стабільну рівновагу (добро мусить перемагати зло; думаймо про високе і добре).
Бога не бачимо, АЛЕ БАЧИМО ЙОГО ТВОРИВО!!! Що ще?
НА ХРЕСТІ
……………………
А люд як люд:
……………………………
сліпа молитва кожного…
…співаємо осанну
Не-знятому-з-хреста.
Любов Бенедишин, «Дарунок Сізіфа»
Також хочеться думати й думати над рядками вірша Михайла Ситника (1919–1959), які Тарас Салига цитує у своїй статті «…Важким я колосом устану із грудки рідної землі…» («Українська літературна газета», № 1 [293] від 15 січня 2021 року):
Коли я дивлюся на розп’яття
в самоті тужливій і безлюдній,
то мені душа говорить,
шо Спаситель із хреста свого
й на хвилинку не сходив…
Як то воно було, як буде? Думки снують пам’яттю минувшини, працюють у сьогоденні. Думки, думи Тарас Шевченко посилав в Україну «попідтинню сиротами» – тобто без опори, як перекотиполе. Попідтинню знайдуть своїх – хтось їх завжди пригріє, виплекає, виростить, і з них будуть інші світи: «Там найдете щиру правду, / А ще, може, й славу… (Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої…»):
Позичивши неба, навиклий до зміни,
до гострого простору, до України…
Бо ж українське слово, мова рідної землі має властивість створювати атмосферу емпатії – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої людини у формі співпереживання, прийняття іншого таким, яким він є. За допомогою української мови (до-мови-тися) люди здатні порозумітися, зрозуміти, полюбити один одного, бо ж форми (краси), руху до єдності забагато не буває: «Світ українців обов’язково позначений українською мовою – це світ кулястої писанки, мелодійного “о” у вимові, а також знаменитої ліричності, пісенності та м’якості мови, принципів добропрекрасного – калокагатії і кордоцентризму. Це цілковито відмінний світ як від Східної парадигми з її оберненою перспективою, так і від Західної парадигми з її прямою перспективою. Україна – це світ, де людина розглядається як біологічна замкнута система, символом якої є коло і кордоцентризм» (Уляна Свередюк, «Украінська екзотика звичайного кола»». – «Буковинський журнал». – 2018. – Ч. 1).
Усе позасущне – хіба в забутті,
хіба в німоті всі слова золоті?
Хіба ж, ну хіба так все буде полинно?
Судьба гіркосійна, ділись вполовинно!
Зсихається, меншає неба кружальце,
і дні, що минають, рахую по пальцях:
загнувши мізинець, рахую спочатку
і, наче вуглину, роздмухую згадку…
І так читаю рядок за рядком, бо кожне поетове слово наповнене глибинним змістом розуміння сутності речей: «…Той світ придумав я? Чи він мене придумав?» Материк, світ поета – у його виваженому, добротному слові, яке потребує нашої найпильнішої уваги:
Ти – спогад сам собі і нагад про майбутнє.
Знайшов ти жилу світла у надрах родових.
І покоління всі в тобі людські присутні…
Ти згорнутий словник слів мертвих і живих…
Вкотре хочеться нагадати, що поезія класичної ясності не потребує пояснень – думки ж бо живі і розумні істоти…
Що ще посутнього можна сказати після прочитання книжки від першої і до останньої літери? Поезія Павла Мовчана – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, це виховання читача: «Поезія оперує словом, яке здатне викликати і звукові, і зорові уявлення і, що найголовніше, як висловився Іван Франко в книзі “Із секретів поетичної творчості”, здатна переходити в галузь розумової, інтелектуальної праці» (Микола Ільницький, «Поліфонія поетичного слова». – У кн. «У фокусі віддзеркалень»)… «Немає відстаней. Є забуття байдужих. / Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки»…
Богдан ДЯЧИШИН, лауреат премії ім. Івана Огієнка, доктор філософії, доцент