Помолившись і попросивши благодаті у Святого Духа, починаю писати з Божою поміччю мемуари, спогади, спомини, спогадання, згадки про те, що збереглося в пам’яті моїй упродовж 70 літ.
Починаю з босоного дитинства. Так, з босоногого не тому, що не було в що взутися. Доперва тому, що часто босоніж стрибав у росянистому лузі через мурашники, зарості кропиви, прокладав колії на запорошених вуличках, грів босі ноженята в коров’ячій сечі, коли пас корову в прохолодні осінні дні.
Не раз відчув на сідницях доторк ременя. Тато лагідно карав за те, що корова, б’ючися з іншою, зломала собі ріг; що чіплявся за борт полуторки, що вряди-годи з’являлася на сільському гостинці; за те, що перетягав із хлопцями шнурок через вулицю у вечорові сутінки. Сільські дядьки, повертаючись велосипедами з роботи, зіскакували з роверів, бо думали, що перед ними товстий металевий трос – так у місячному світлі мутував звичайнісінький шнурок.
Після дощу стояли калабані на вулиці. У фосах кумкали жаби, більші й маленькі, зелененькі й коричневі. Як любо було бродити межи ними, закотивши штани до колін. А як любо петрикали на святих Петра й Павла…
На пасовиську нашими улюбленими іграми була копанка, кічка. У землі робилася невеличка ямка, через неї клалося дерев’яний патичок (кічку), завдовжки 15-20 см. Один гравець відходив на 10-15 метрів і намагався зловити кічку, яку інший гравець вибивав із ямки довшим костуром. Ще любили гратися в “ножичка”. Дуже, пасучи корову, мав велике задоволення читати. Першою книжкою, що прочитав маючи, либонь років зо 5, став твір Даніеля Дефо “Робінзон Крузо”. Боже, скільки було переживань, роздумів, асоціацій, уявлень і мрій…
До речі, малим, як кажуть, книжки просто ковтав. Мамуся навчила мене читати ще в 4 роки. Навчився тоді читати і по-німецькому. Ішов містом із Мамою чи Татом і захоплено перечитував усі вивіски – так відкривав собі світ.
Початкову освіту здобув у сільській школі. Першою Вчителькою була Євгенія Петрівна Марій, світла пам’ять про неї буде завше. Скажу свою думку: яка була перша вчителька чи вчитель – таким буде твоє подальше життя. У класі вчився зі своїм майбутнім швагром Володимиром. Чимало однокласників уже відійшло у Вічність.
Бабусями й дідусями стали Ліда Вітрикуш, Люся Коростовська, Стефа Тимчій, Ігор Циклінський, Степан Бойко, Олесь Погрібний.
На перервах бігали закинутим кладовищем неподалік школи, на якому були поховані німецькі вояки Першої світової війни.
У церкву щонеділі ходив із батьками до сусіднього села. Із хорів уважно стежив за священником і за всім у святій Літургії. Пам’ятаю, що був період, коли хотів стати священником.
По школі початковій пішов гризти знань каміння у міську, середню. Більшість часу, як до школи, а звідси додому ходив пішака – в той час була проблема з автобусним сполученням. Щоправда, інколи курсувала «стодола», за 5 копійок. Тато, бажаючи синові найліпше, записав мене у клас баяна школи музичної. Поюбив я той інструмент. Виводив непогано «Полонез» Огінського, «Українське попурі» й інші речі. Казали люди, що файно. З баяном ходив по родині й сусідах колядувати та щедрувати. Батько був із цего вельми вдоволений. Позаяк ведмідь наступив мені на вухо, то розучував твори лише з нот, а «на слух» мені не вдавалося. Хоча сольфеджіо, однак, не відверталося до мене спиною.
У школі з охотою вчив мову, й німецьку теж, літературу, історію, географію, астрономію, біологію й ботаніку. У друзів перед уроками списував, «перекатував» домашні завдання з математики, алгебри, геометрії та тригонометрії. І для чого й тепер забивати учням голови братською могилою обов’язкових і непотрібних предметів!
І нині мені хочеться, бо це симфонія для душі й серця, поіменно згадати усіх своїх любих Вчителів і милих Наставників.
Раїсу Олександрівну Смуток, Ольгу Миколаївну Крочак, Клару Лазорівну Кацман, Енгелєсу Марківну Райгородську, Марію Теодорівну Миськів, Надію Семенівну Середяк, Михайла Ілліча Меленя, Костянтина Васильовича Дриголу, Григорія Дмитровича Красюка, Михайла Івановича Біленя, Степана Васильовича Щупака, Тетяну Андріївну Слобожаніну, Надію Яківну Кравченко, Івана Михайловича Тимчія, Юрія Івановича Рубеля, Богдана Львовича Гумецького, Валерія Васильовича Забігайла. Велетенський-пребагатий сніп умів, шляхти, духовности!
Казково прекрасні й пречудові шуміли-летіли на шаленій швидкости шкільні незабутні дні-літа. Духовно, особливо, збагачувалися через участь у шкільному хорі. Із друзями Володимиром Хоміцьким, Зиновієм Бенецьким, Ігором Губичем обєдналися в ансамбль-квартет «Смерека». Виступали на розмаїтих празниках школи, навіть на випускному вечорі…
У шкільні роки захопився парною, в яку щосуботи ходив із товаришами. Класна керівничка дбала про нас, яко рідна Мама. Ніби, бойківські Карпати об’їздили уздовж і впоперек. Були і на Парашці, і на горі Захара Беркута, і на Пікуї. Запам’яталися екскурсії й походи, туристські маршрути.
Якби існувала машина часу, то хотів би ще раз повернутися в роки шкільного дитинства й шкільної юности.
Кожен у житті має певні періоди студій, праці та творчости.
Закінчивши середню школу, став учнем Самбірського педагогічного училища. Властиво, воно виявилося згодом своєрідним трампліном у безмежний і цікавий світ Науки. Коли ще вчився в школі, то мріялося про журналістику. Навіть був позаштатним кореспондентом районної газети.
В училищі була атмосфера пошуку й досліджень. Зрозуміло, поринув у море мови – мовознавства. Колись нотував наш фольклор, де б не був. Записав багато бойківських коломийок, перебуваючи на літніх вакаціях у кума Ярослава Юрківа в селі Труханів на Сколівщині.
Набравшися відваги й переконання, що й я не такий дурний, як виглядаю, скомпонував статтю, наукову «Про поетичний синтаксис бойківських коломийок». Одправив написане в київський журнал «Народна творчість та етнографія». О, справді для мене це було чудом – часопис опублікував мою статтю! Ніби виросли крила. Тепер уже не боявся жодних труднощів. Зрозумів, що їх нема, а коли й є, то в моїй голові. От і все…
Не забуду гордість Тата за свого сина. Як-не-як, а невдовзі отримав перший гонорар – аж 75 карбованців тодішньої валюти! Направду, це дещо було…
В училищі попав під батьківську опіку прекрасного Наставника – Костянтина Васильовича Черняєва. Для мене він був енциклопедичною брилою. Власне, з його вуст я запричастився творчістю Сергія Плачинди, Василя Барки й Івана Багряного. У ті, совєтські, часи згадані автори були проскрибовані й заборонені. Костянтин Васильович у нас викладав психологію й провадив гурток психології. На гурткових зібраннях ми хоч і займалися питаннями психології, проте більше читали твори письменників, про яких у школі не чули.
Прочитавши «Неопалиму купину» С.Плачинди, в пам’ять урізався вірш Михайла Максимовича про Тараса Шевченка. При вступі на філологічний факультет Франкового університету на іспиті з мови й літератури на питання з літератури почав словами М.Максимовича: «Сподівалися Шевченка Сей год на Вкраїну, А діждалися побачить його домовину». Професори Іван Оксентійович Денисюк і Євгенія Мартинівна Черняхівська, на очах якої затремтіла сльоза, однодушно перебили мене, сказавши, що моя відповідь заслуговує «відмінно» й відправили мене затвердити оцінку в голови предметної комісії. Пізніше я писав дипломну працю під орудою неперевершеної людськості Євгенії Мартинівни.
Справжні фахівці вищої проби вчили мене в педучилищі. Це мої рідні Євгенія Олексіївна Новикова, Іван Васильович Бальовський, Іван Петрович Широкий, Ірина Іванівна Тимчишин, Володимир Михайлович Варивода, Йосип Олексійович Лось, Зінаїда Михайлівна Юдина, Максиміліан Йосипович Магурський.
Направду, було м’яко й тепло в цій, третій, колисці життя. Влітку їздили у свій відпочинковий табір, що в селі Бориня. А як було цікаво й радісно на змаганнях із туризму. Однокласник Зиновій Кутельмах казав, що зберіг написаний мною «Марш туриста». М.Й.Магурський уроки музики любив провадити на святій природі, брав скрипку, й ми мандрували на околиці Самбора.
Стало вже традицією зустрічатися й відвідати міський цвинтар, помолитися, згадати й подякувати нашим Учителям. Богдан Ференц приїжджає зі столиці, Степан Макар, Любомир Тимочко, Богдан Ризинкевич, Іван Білас, Дмитро Скабара – збігаємося-прилітаємо в миле гніздечко й ревно творимо Божу волю, несемо серцями своїми вічну пам’ять про тих, хто іскринку своєї любові передав нам.
Студентські роки не забуваються ніколи. Саме вони в життя приносять незбагненний бік нашого буття в кузні знань, що йменується святочно й алегорично – Альма-Матер (Мати-годувальниця).
Кажуть, що ласкаве телятко ссе дві корови. Так і мене – знаннями й мудрістю щедро годували дві Матері-годувальниці. Другою Альма-Матер став Університет імені безсмертного Каменяра – Івана Франка, про який мріяв я, навчаючись у Самбірському педучилищі. Ні на мить не переставав думати про університет і тоді, коли вчителював на славній і чарівній Бойківщині – в селі Лавочне на Сколівщині (у народі ще кажуть Скільщині. Мудрий наш нарід!).
Для мене Карпати – це гори, на які не можливо дивитись без захвату. Вони починаються тут, під самісінькими твоїми ногами, з невеличких кущів яфинів (чорниць) і стрункими високими травинками, що закінчуються тугими колосочками, на яких, мов на струнах грає вітер, перетворюючи простір навколо тебе на схвильоване, соломино-зелене море…
Коли око вже не в змозі вловити того хвилювання, видається, що ті гори гори вкриті ніжним блідо-салатовим оксамитом. Не було мені прикро від того, що ходив у чоботях-кірзаках із вересня по липень, бо коли ти молодий і заворожений несусвітньою красою гір і щедротами горян-бойків, усе решта для тебе – суєта суєт.
Мешкав на квартирі в баби Єви неподалік од Церковці. Місцевий парох отець Зиновій радів моєму приходу, довго з ним бесідували, переважно на духовні теми. В нього була величенька книгозбірня, яку по смерті отця забрали кагебісти. Навіть душогубці зграбували прекрасні мистецькі килими. Так ділилися одіжжю Христа його кати…
Із тягарем на душі покидав Лавочне, прощався з учнями-бойчатами, вихованими, гречними, вродливими, обдарованими. Пізніше часто сюди приїжджав, як кажуть бойки мої рідні, аби піти у гриби. Либонь, не куштуватиму вже корбанів. Це гриб, як на мене, делікатніший, ніж білий. Тут не клянуть і не матюкаються – краса не дозволяє! Фрас би тя гепнув – словесна формула невдоволення чимось. Однак чекав мене непізнанний Львів – П’ємонт Галичини.
І мрія моя зреалізувалася: я – студент-філолог. Університет – то моє чарівне кубельце, в якому я зростав цілих 23 роки. Зростав од студента до доцента.
Усі тепер ті однокурсники, які живуть, – для мене рідні, теплі, світлі Друзі. Про них часто згадую зі сяйвом у душі, ба, навіть із болем у розлуці. А за тих Друзів, які відійшли у Вічність, молюся щиро й ревно. О мій любий Ісусе, прости нам наші гріхи, захорони нас від вогню пекельного, запровадь усі душі до Неба. Особливо допоможи тим, які найбільше потребують Твого Милосердя.
Не порушували жодного разу наших традиційних зустрічей щоп’ять років. Тоді спомини, згадки ллються, як теплі й чисті води Дунаю. Скільки навперебій говоримо про сільськогосподарські роботи в колгоспах Львівщини, Миколаївської й Херсонської областей, про фольклорну й діалектологічну практики, про перші уроки як практикантів у школі, про наукові гуртки.
Господь покликав у Свій Виноградник моїх направду незабутніх і світлих серцем Дидактів, Менторів, Наставників і Порадників.
Таміла Іванівна Панько, Євгенія Мартинівна Черняхівська, Софія Семенівна Дідик, Леоніла Іванівна Міщенко, Катерина Тихонівна Кутковець, Олена Гнатівна Олексюк, Іван Іванович Ковалик, Юліан Костьович Редько, Зиновій Іванович Петличний, Теодозій Михайлович Возний, Богдан Григорович Ключковський, Іван Оксентійович Денисюк, Андрій Іванович Скоць, Теофіл Іванович Комаринець, Іван Іванович Дорошенко, Прокіп Панасович Гонтар, Аркадій Максимович Халимончук, Михайло Іванович Дармограй, Йосиф Прокопович Дідик, Юрій Федорович Мушак, Василь Іванович Пачовський, Михайло Михайлович Шкільник.
Велика плеяда Людей, Шляхетних, Доброчинців, Достойників. Лекції їхні – глибокозмістовні, вдумливі й цікаві. Яко Народний Артист умів заполонити нас своїм сценічним артистизмом Андрій Іванович Скоць. Дивувався калейдоскопу цитат із уст Таміли Іванівни Панько. Слухав із відкритим ротом завше Івана Оксентійовича Денисюка.
Коли вперше прийшов на пару з німецької мови Михайло Іванович Дармограй, почавши повторювати з нами алфавіт, я не стримався й прорік: wir haben keine zeit zuferlieren. Михайло Іванович усміхнувся й запитав, хто мене вчив німецьку мову? Ще зі школи мав непогані знання з неї. Бо золота була моя вчителька Енгелеса Марківна Райгородська. Вічна їй пам’ять! А як по-батьківськи вчив нас латинських сентенцій Юрій Федорович Мушак. Донині їх тямлю.
Тепер уклоняюся доземно за науку Ірині Йосипівні Ощипко! Богу дякувати, їй – 92, та нехай Господь продовжить віку цій благородній Людині!
З охотою співав в університетському хорі «Каменяр», організованому прекрасним диригентом і обдарованим мистцем Олегом Цигиликом. Були з концертами на Закарпатті, в Польщі (місто Богухвала), знайомі були нам і львівські сцени.
Ще навчаючись в аспірантурі, почав їздити зі студентами в діалектологічні експедиції.
Компартія в тому часі більше охороняла цноту українця від буржуазного націоналізму, ніж труп Ілліча в мавзолеї. Коли прийшов до проректори підписати наказ про діалектологічну практику студентів 2 курсу, категорична прозвучала заборона щодо проведення в західних областях під націоналістичною ширмою. Як кажуть, нема лиха без добра. Навіть це потішило мене – вивчатимемо східні терени!
До кінця 90-х їздили на український Схід. Запам’ятався такий курйоз. Мандруємо у Ворошиловоградську (тепер Луганську) область. У дорозі люблю спілкуватися. Питаю літню бабусю, куди вона прямує? – До Вушиловограда, синку. На північному Поліссі, запитуючи про мову (а було це на Чернігівщині), чулася відповідь: у нас бахмацький язик. Ледь не вчинилася бійка, коли наші студентки на питання про мету приїзду неоковирно пояснили, що приїхали вчити людей української мови. Наддеснянці у відповідь грізно озлобилися. Чи не весь Схід до 91 року був локацією наших діалектологічних мандрівок.
Приємно стало записувати українські діалекти в часи нашої Незалежності. Найчастіше ми досліджували гуцульський говір у селах Верховинського району: Черемошна, Голови, Устєріки, Криворівня, Красноїлів. Майбиршьє зупинялися у Криворівні, де є прекрасний музей Івана Франка.Тут були Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич.
Ось як Іван Якович описує Криворівню: під нами Черемош ізвився, як гадюка та срібно-зелена. Він шумить, клекоче, мов скажений. Та над ним у святковому спокою гріється мале село гуцульське. Від 91 року щорічно лину в цю світлу й широку гуцульську долину.
Записували зі студентами буковинський, подільський, волинський, наддністрянський, надсянський, бойківський, закарпатський говори. Опісля на основі діалектного матеріалу писалися курсові роботи, дипломні дослідження. Я на все життя обрав собі для опрацювання царину Наддністрянщини. Лексика наддністрянського діалекту і стала об’єктом вивчення докторської дисертації.
94 року попрощався з милим і дорогим Львовом і перебрався на десять літ в тихомальовничий Тернопіль. Працював у педагогічному інституті імені Володимира Гнатюка. В.М.Гнатюк – етнограф, фольклорист, мовознавець, мистецтвознавець, перекладач. Народився вчений у селі Велеснів Тернопільської області.
Із легендарним Тернопіллям пов’язано сотні визначних людей. Це ж такі, як Юрій Андрухович, Юрій Антків, Іван Багряний, Васиь Барвінський, Ольга Бачинська, Василь Вірастюк, Іван Горбачевський, Володимир Громницький, Ігор Герета, Борис Демків, Анатолій Дністровий, Лесь Курбас, Богдан Лепкий, Лука з Тернополя, Володимир Лучаківський, Іван Пулюй, Денис Січинський, Софія Стадникова, Ярослав Стецько, Юліан Опільський, Микола Мельник, Степан Балей, Василь Сімович, Сергій Андрушко, В’ячеслав Хім’як, Наталя Лемішка, Люся Давидко та безліч інших мистців, художників, учених, лікарів, духовенства, акторів, аграріїв, інженерів, педагогів.
Мешкав на мальовничій Дружбі. Вільний відпочинковий час проводив у неповторному гідропарку, на чудному тернопільському ставу. Гриби, перші весняні квіти збирав у петриківському лісі.
Зрозуміло, Меккою для мене стала свята Зарваниця. Безліч разів там побував на Літургіях, на Хресних Дорогах. Нині Зарваниця славиться на весь світ Українським Єрусалимом. Цей унікальний комплекс уміщає в собі копії найбільших християнських святинь Святої Землі. І тепер зі своїм побратимом Мирославом Юрківим щорічно вже поспіль 15 років їздимо в цей благотворний край на Квітну Неділю.
У Тернополі тісно співпрацював з газетою «Вільне життя». Тут публікував матеріали розмаїтих проектів: «Говорімо правильно», «Слово наше – життя Основа», «Чудотворні ікони Галичини» та інших.
Продовжувалося записування діалектів до «Атласу української мови». Для того виїжджали зі студентами в діалектологічні експедиції. Очолювали групи Стефа Лісняк, Наталя Поплавська, Ярослав Ступінський, Любов Царик, Олександр Ткачук, Людмила Пархонюк.
Декан географічного факультету Любомир Царик майже щорічно організовував прецікаві екскурсії до нерукотворних пам’яток краю тернопільського та інших областей.
Упродовж декількох років брав участь у вступній кампанії Кременецького педагогічного училища на запрошення достойника, професора Афанасія Миколайовича Ломаковича. У древньому княжому місті глибоко в душу запали і Кременецькі гори, і замкова гора Бона, багатий і древній ботанічний парк із лавандово-шавлієвою алеєю.
Кафедрою української мови, членом якої був і я, керувала щира й зичлива Стефанія Панцьо. Вона вміла організувати дружній і творчо-працьовитий колектив однодумців. Затишно мені було між Наталею Парасин, Наталею Лісняк, Людою Пархонюк, Іриною Бабій, Тетяною Вільчинською, Ольгою Вільховою, Марією Наливайко та Тетяною Миколенко. Направду, відверті, вродливі, веселі були панни й пані. Не пропускали жадного, як модно тепер називати, коперативу, чи новорічного, чи жіночого, чи уродинно-іменинного тощо.
Вертався до Львова з повною тайстрою пам’яті істинно справжніх друзів, приятелів і побратимів. Мушу їх згадати, бо від цього оживає й тепліє душа. Так, це Павло і Стефанія Лісняки, Володимир і Таня Костишин, Неля й Андрій Мацько, Марія Козак, Оксана й Аркадій Костецькі, Орися Єрмак, Микола Кебало, Олег Пагут, Роман Хомич, Михайло Цибулько, Наталя Кучма, Оксана й Анатолій Ятищуки, Анатолій Миськів, Іван Бабин, Ярослав Веселовський, Богдан Гінка, Олександр Пеляк, Марія Заоборна, Мирослава Пігур, Леся Вашків, Анатолій Крижанівський, Марія Нова, Галя Слюзар, Микола Николин, Андрій Вівчар, Андрій Кусяк, Богдан Припхан, Микола й Люба Ткачуки, Мирон Гром’як, Микола й Люба Барни, Роман Гром’як, Соломія Смолин, Оксана Дембіцька, Галина й Володимир Ступінські, Віктор Кубів, Наталя Бриндас – може, когось пам’ять і заблокувала. Деякі з них переставилися у Виноградник Божий, але вони для мене живі, адже душі їхні вічні.
Коли повернувся до рідного Львова почав працювати в університеті внутрішніх справ. У Франковому університеті моє місце вже було продане, а купувати його мені не хотілося.
Зиновій Бичко