І знову жіноча доля…, наввипередки вигаптувана то радісним сонячним променем, то густо всипана тугою й бідами, то рясно змита прихованими слізьми, а то щедро вимережана привітним усміхом та гарною українською піснею… Отако воно: сіється в житті, наче крізь невидиме сито, загартовуючи і втішаючи, голублячи і руйнуючи, милуючи і бавлячись, залишаючи десь позаду спомини і нездійснені мрії, приходячи натомість щоранку новими відблисками надії, що, подібно до дрібоньких пацьорок, вмощуються десь на незриму ниточку душі й гріють її часто захриплі струни…
А тим часом гостинне чаювання навіть якось мимоволі рятувало від не зовсім зручних запитань і часом уже й непростих відповідей-зізнань, бо, сьорбнувши тої смакоти, можна було потай прикрити віями нестримну сльозу і, навпаки, радо вдивляючись у її промовистоблакитні очі, напрочуд легко уявляти чарівну 20-річну струнку красуню – геолога Ніну. Усе тоді було яскраво заквітчаним молодістю і улюбленою роботою. Вона і зараз, коли позаду вже – утричі довша життєва стежечка, з легкістю оперує виключно професійними термінами, ностальгійно-мрійливо повертаючись у місто своєї студентської пори – Кам’янець-Подільський. А були в її долі й Одеса, і Київ, а відтак, із 1979 року, – Новодністровськ, супутник Дністровських електростанцій, а нині – Василівка, її бАтьківщина, що краєм городу цілує щоразу береги древнього Дністра. Як шкода, що із плином часу зникли кудись її численні газетні вирізки та власні записи, як і віршований реферат про місто енергетиків! А скільки ж разів фахівець будівельної лабораторії (де пропрацювала 23 роки) ще додатково проводила екскурсії для молоді від організованого колись Остапом Марчуком екскурсійного бюро! Так, усілякими кольорами визирає її життєва вишиванка, і не тьмяніє вона лише тому, що попри все і всупереч усьому та усім вона таки черпає зі свого якогось потаємного колодязя наснагу, оптимізм, сили й віру: що дасть Бог вік – дасть Бог й лік її старшій донечці Юлії, котру із самого раннього дитинства сперезав гнітючий і безкомпромісний діагноз, та чоловікові Ярославу, котрий останнім часом без її допомоги й підтримки уже ніяк не обходиться; що обов’язково радітиме успіхам та долі молодшої доньки, Зореслави, та любої онучечки Настуні; що неодмінно вдасться винайти усі сили й можливості та закінчити ремонт у своєму будинку в рідній Василівці; що неодноразово звучатиме її принадний голос на різних сценах і просто серед дорогих серцю бессарабських просторів у складі Народного колективу «Веселі бабусі»; що тішитиме своїх рідних і знайомих дивовижними і щоразу неперевершеними смаколиками; що розкошуватиме її душа й надалі серед поетичної скарбниці знайомих і не зовсім друзів у соцмережах; що таки вистачатиме часу на тишу в незримих обіймах улюблених книг із ароматом кави… А ще – що закінчиться врешті оця ненависна війна, де гине український цвіт… Якось, до речі, саме через болючу нашу дійсність на буремному сході вона відмовилась співати-розважати одну важливу компанію, бо по-материнськи відчуває кожен смертельний крок отієї ворожої навали, тим більше, що тривалий час разом із молодшою донькою опікуються її похресником Ванею, котрий добровольцем пішов у оте страхітливе наше АТО…
Чай Ніни Іванівни так і зостався холонути, бо занадто багато усіляких струн сполохали ми своє розмовою, надто часто на якусь мить відводила вона свій погляд, і лише їй відомо, чому… Скільки пам’ятаю цю жінку, завжди вона – усміхнена із притаманними їй дотепними жартами або життєвими приповідками, а коли вже виходить на сцену зі своїми веселими бабусями, настрою неодмінно додається, наче за помахом чарівної палички – красиві, незважаючи на літа, очі виблискують неймовірним небесним сяєвом! А от звідки беруться сили долати болі, діагнози рідних, якісь негаразди й перипетії, один Бог знає!.. Хоча Ніна Іванівна Шиян зізнається, що, можливо, то доля навчила захищатись, приміряючи радість, аби не здаватись, аби знаходити розраду у найменшому, аби насолоджуватись зеленню десятків кімнатних рослин, які просто обожнює, аби відчувати з кожним разом усе нову й нову силу «Молитви Оптинських старців», пропонуючи її рятівну силу хворому чоловікові. А ще – аби уміти вчитися у тих, із ким назавжди поєднав, на жаль, статус її доньку Юлію… Коли одного разу на зустрічі з людьми із особливими потребами дітей, вражених хворобами і бідами, запитали, чого б вони попросили у Бога, якби раптом на мить опинились віч-на-віч, то жоден із них… не сказав про особисті мрії чи потреби! Хтось просив би за батьків, хтось за друзів, а хтось і за мир навколо! На одному з таких родинних стрічань ми і познайомились з мамою Ніною та донькою Юлією років, певне, з 10 тому. Тоді питання, проблеми й стоголосий відгомін інвалідного візка я побачила на власні очі у Чернівцях на щорічному конкурсі серед людей із обмеженими можливостями «Міс красуня та легінь на візку». Однак силою позитиву й життєлюбства матері, котра у свої 21, народивши первістка-донечку, практично одразу стикнулася із лікарськими висновками, тривалими лікуваннями, подальшими реабілітаціями, як могла, йшла-торувала цю стежку, намагалася вірити й не нарікати, вишукувати омріяний лік і не втрачати себе.
…Традиційно вже передавши солодкий сувенір і матеріальну допомогу від колективу філії «Дирекція з будівництва Дністровської ГАЕС» у рамках завершення акції «Милосердя», я щиро подякувала Ніні Іванівні не стільки за смачне пригощання-чаювання, як за справжній пам’ятний урок життєствердження, адже усі мої буденні невдачі й невдоволення умить якось розсіялися у привітній блакиті добрих очей цієї жінки, чия душа ще ой як багато залишила у найпотаємнішій скриньці її непростої долі.
Інна ГОНЧАР
