Під високою горою, у долині, де несе свої води Біла Тиса, у затінку хижі аж на три поверхи, що швидше би пасувало колись дуже поважному і багатому панові, сидить баба Дося.
Василина, її середуща доня, стоїть наче пеньок посеред подвір”я і щось там комусь торочить по телефону. Тепер телефони у кожного в кишені. От дива! Дожила Дося і до того, що можна і приватно газдувати, і навіть свої крамниці відкривати, і оті от телефони мати при собі та повсякчас мельдувати, де ти і чим займаєшcя. А машини які повиробляли людські руки! Он і у Василини, і у її доні, і у зятя… Кожен має свою. І міркує собі Дося: чи не можна один телефон на усіх мати? Колись он – один апарат на усе село! І нічого! Жили. А авто?! Та то навіть у голови їхнього колгоспу не було. На фірі їздив! А тепер? Чи то люди усі панами поробились? Га?! Як на її, Досине, розуміння – панів якраз бракує. Бо он яка нехіть завелась поміж людей. Ніхто ні на кого не звертає уваги! Зникли честь та гордість! Кожен рве собі, наче ото наспіли останні дні. А чи таки наспіли? А пани що? Пани би до такого не допустили. Чи Дося не пам”ятає тих часів?! Та пан би звелів висікти одного з другим, то би знали як горілку пити і погані слова з писка пускати.
Василина все по телефону щось виповідає. І усе у неї на оте “йо” зводиться:
-Йо! Йо! Чекаємо вас!
Василина уся така ділова та практична. Двадцять років гарувала за кордонами, привезла немалий гріш і побудувала он яку хату, а згодом спромоглася на ще дві прибудови, аби розвивати, як вона каже – “зелений туризм”. Що воно таке – бабі Досі не в тямки. Ну, приїжджають люди. Прибувають на великих таких машинах. Поселяє їх Василина у тих прибудовах, щебече з ними так мило і грошики збирає. Каже – туристи! За красотами їхніми карпатськими сюди їдуть набутися. Василина у тій справі дуже ретельна. Пильнує, щоб не упустити найменшого гроша.
А втім, у їхніх Квасах тепер усі такі. Люди неначе показились на тих грошах. І кожен прагне загребсти якнайбільше, аби було чим пишатися перед родиною. Та й сусідові тицьнути дулю під ніс – яка насолода! От і її Василина. Не краща і не гірша за інших. Усе старається, аби хата веселилась і до хати було! І вже такі меблі у нові помешкання назвозила, що на усе те добро закордонне навіть лячно дивитися, не те що сидіти, а чи лягати на них. Дорогі дуже. Уже тих євро пішло і пішло… І міркує собі Дося: її Петро он сам витісував з доброго клена і ліжка, і креденси, і шафи, і усе, що треба, що потребувала хижа та господарка. А окремо ото змайстрував щось таке з полицями та назвав “етажерткою”. А вона, Дося, і слова такого раніше не чула.
-А то до чого? – Дося молодою ще була…
-Тут будемо книги складати! – відповідає Петро.
Книги?
А пощо вони здалися? Та чи не досить тих, що у церкві і школі?
Петро тільки рукою махнув. Упертим дуже був. І усе про своє щось собі розмірковував. Наче духнович якийсь. І щотижня вибирався у Рахів. Було то по вівторках, коли у Рахові базар. Ну, базар – справа гарна. Там по господарству можна багато чого прикупити. Звісно, коли якийсь гріш заведеться. Он газди везуть з Рахова з базару хто що – сокири, лопати, коси, дружинам якісь подарунки, дітям – зновуж таки… А її Петрусь тягне у торбі… Що б ви думали? Книги! З того дивацтва багато хто сміявся. На перших порах і вона злилась. Ади – на господі бракне і того, і сього, а він – книги! Злилась, та згодом подобрішала. Бо з цікавості розгорнула одну книгу, другу… Почала вчитуватись у надруковане. І сподобалось їй написане. Там усе про життя йдеться. Таке життя, яке зовсім не знане їм, гуцулам, живучим по сей бік Карпат, що Закарпаттям зветься.
Досі завжди щось нове і гарне подобалось. Вона і слова такого не знала, а була за вдачею романтиком. Ото її вічно щось манить: то біла хмарка у небі, то смерічка, що стоїть осторонь від посестер, але наче з ними розмовляє. І річка, пробиваючись посеред каміння, про своє щось торочить. І жабка у потічку, і метелик на квітці, і навіть надокучливі мухи знають мову природи та слухаються матінку-землю. Тільки люди усі наче поглухли та осліпли. Ніщо їх не тішить, і питаються: чого до лісу ходити, коли там ні грибів, ні ягід ще не вродило?
А Петро? Був би він інакшим, то напевно б за нього і заміж не вийшла. Бо як жити у тій ямі?!
Ямі?
Так, так… Саме так і є!
Дівкою жила собі Дося з татом і мамою, зі сестрою та двома братами високо ген аж на полонині Менчіл. Що за краса відкривається згори! Куди не кинь оком – усе миле і чарівне! Усе стелиться перед тобою. Он Мармороси, он Свидовець! А за Драгобратом синіють озера Ворожаска та Герешаска.
Сонце, яке сходило поміж шпилями далеких і незнаних гір, найперше посилало своє проміння на їхню Менчілу. Тут і ягоди поспівали раніше за всіх, і трава першою ставала до сінокосу. І здавалось, вітер тут лагідніший та привітніший, бо вгамовувався, сягнувши Свидовецького хребта та пробираючись крізь соснові бори на Жандармі.
А які квіти тягнулись своїми ніжними ручками ще вище і вище, силкуючись дістатись самого неба. Наче верхів Менчілу їм замало. Щовесни полонина вкривалась пишним цвітом, та таким, що жодна майстриня не спроможна його повторити ні на ліжниках і килимах, ні на кахлях чи деінде. Квіти ті поїлись з джерел чистої-пречистої води, що народжувалась десь у кам”яних грудях гір. З тих джерел охоче пили люди та худібка.
Здавалось, людина стоїть собі, над нею тільки небо, сонце та місяць, а ще – зорі, ті вічні блукальці космічних просторів. І стоїть людина так високо, що під її ногами десь далеко-далеко лежить собі сумирно земля з лісами, полонинами, далекими відрогами, хатами і дикими звірами… Лежить з усім, що понавигадувала собі чиясь бурхлива фантазія…
Ось у той низинний світ і повів сімнадцятилітню Досю двадцятидворічний Петро Файбиш. Не опиралася, бо наче й не мала права, адже справа залагоджена, заручини відбулися. Та й по правді кажучи – сподобався їй легінь!
На Манчілі гарно мріється, та важко живеться. А у Квасах, отій ямі, куди спустив її з високості Петро? О, там навіть є дорога, вистелена з асфальту! І провадить та дорога аж у Рахів та далі у світи. Там нові хати будуються і усі мають працю у колгоспі. Он сусід їхній Йосип Шлайгер нового трактора отримав. Як повернувся Йосип з армії – відразу і трактора йому в урочистій обстановці в клубі, що побіля школи, вручили. У армії Йосип відслужив водієм танку. А трактор – то воно ж наче той самий танк, тільки без люфи.
Небавом Шлайгер збагнув, що від трактора може мати добрий зиск. Така машина сотню коней замінює. І у “вільний від основної роботи” час тягає Йосип гуцулам усе що потрібно. Найбільше доводиться волокти дерево на нові хати. І виходило тоді так: трактор колгоспний, державний – можна сказати, а бізнес Йосипа приватний.Тільки ніхто того не “запримітив”. Вочевидь, щоб побачити таке, треба щонайменше вийти на Менчіл.
І Досі нема жодної справи до оборудок Йосипа Шлайгера. Їй не до того! Вона дітей народжує та по господарству порається. Роботи у неїх так багато, що й про свій Менчіл стала забувати.
А згадала, коли постаріла. І аж тоді зауважила Дося, що Кваси, куди завів її Петро у “яму”, якимись іншими стали. Не такими, як були за її молодості. Ото як у одній книжці, привезеній Петром з Рахівського базару, вичитала про те, що людство у своєму розвитку неодмінно рухається від капіталізму до соціалізму. І рух той не спинити. А тут що виходить? Назад до капіталізму?! Бо що там казати, коли навіть її скромна Василина з працівника сільського бібліотекаря зробилась бізнес-леді. Та уже така, що аж лячно! Наче й не донька її зовсім. І словечка вживає такі, що матері годі й розібрати. Добре, що хоч щось з давньої їхньої говірки зберегла. Оте гуцульське “йо” тиче де треба, і де не зовсім. “Йо” – на усі випадки життя! Воно може означати – “так” і “нехай собі”, і “окей”, і “звісно” і ще з десяток означень. І за отим усім їхнє одне: “ЙО!”
Від якогось там року, коли вмер їм Петро, Досю відсторонили від хатньої роботи.
“Відпочиньте, мамо… Ади, скільки наробилися! То вже віддихніть трохи…”
І крісло їй купили таке м”яке з високою спинкою. Певно, чимало грошей коштує. А скільки саме – Василина не признається. Усе сміється та відмахується отим своїм – “йо”!
“А вам то, мамо, треба знати?”
І справді… У Василини отой “зелений туризм” процвітає. Грошенята щодня течуть та й течуть. Що їй якесь крісло для мами? Он і кімнату окрему старенькій виділили, і меблями дорогими обставили. Ліжко широке, наче полігон. І матрац на ньому такий м”який та глибокий, що й втонути у ньому можна. І не відразу з нього зранку виберешся. І пощо їй таке?
-Так треба! – каже Василина.
Що ж… Спробуй їй заперечити. Злою вона якась зробилась! А була доброю та веселою. То коли у бібліотеці працювала. Але тоді усі були добрішими. Тепер інше. Тепер усі мусять бути злими.
Сидить собі баба Дося і думає. Гірко так на душі.
“Що ж воно буде, коли світ цілком стане злим?”
І згадалось Досі як бувало у глибокі сніги пробирались вони з мішками борошна на Менчіл. А сусіди з такою ж ношею дибали на свою Веснярку. Усі рівні і усі щасливі. Траплялось, грузли по пояс. Але продовжували рухатись уперед, допомагаючи один одному. І неодмінно повертали до хати нанашки Анни, бо хто їй, старенькій і немічній, доставить хліба та борошна? Вона ж сама самісінька на увесь білий світ… А цікаво, чи Йосип Шлайгер нині погодився б на своєму тракторові вибратись на Менчіл? Певно, велику платню став би вимагати. Раніше що? Налив Йосипові двісті – і готово! Нині, як немає грошей, то не підходь навіть.
“Що ж воно так, коли усе за гроші?”
Досі уже далеко за вісімдесят. Сидить вона у дорогому шкіряному кріслі з високою спинкою. Подвір”я віддає пусткою. Але Дося знає, що Василина уже вімкнула пральну машинку, аби повипирати усю білизну. На днях очікують нових клієнтів. Як тільки вони прибудуть на своїх чорної покраси автівках, так схожих на труни, Василина відразу веде мову про оплату. То найперше у неї. Ділова! Бізнес-леді, чи як то воно у них називається? А за стіною онука Мар”яна готує своїх двох доньок до школи. Чутно, як Мар”яна щось їм пояснює. Небавом має появитися з праці зять Микола. У нього свій бізнес – похоронне бюро…
Усі прилаштовані, усі при ділі. Тільки їй, Досі, приписано відпочинок. То як репетиція… А перед чим – не питайте!
Полонина приходить уві сні. Менчіл! Наче стоїть вона на самому вершечку, а під ногами у неї – світ! Он у далині, де Кваси, уже й тінь лягла, і сутінки повсюди густішають, а на Менчілі – сонячно! Там і до неба ближче.
-На Менчіл! Прошу допровадити мене… Чуєте?! Люди!
Хто почує шепіт старої?! Що їй ще треба? А дивіться, яке крісло? А зазирніть до кімнати! Та там усе закордонне! На десять тисяч євро! Та має вона так багато, як ніколи у світі не мала.
-На Менчіл!
-Га? Куди?
-Мамо, та що ви бабу слухаєте? Вічно щось вигадає…
-Йо! І то правда!
Скрипнули ворота. Вкотилась автівка Миколи. Чорний позашляховик, могутній, наче американський буйвол. На чорному лакованому боці автівки – білими буквами напис. Там щось про необхідність робити добро і цитата з Біблії.
-Нагодуй чоловіка!
-Йду! – Мар”яна кинулась.
Василина до пральної машинки.
-Мамо, тихо будьте! Йо!
І спробуй заперечити….
Ігор Гургула.