Часто міркую над цими словами Шевченківського лавреата Тараса Мельничука, щоб зрозуміти, якою для нього була власна дорога.
Осяяна іскрами Божого таланту, просвітлена і натхненна чи важка і болісна, обпалена вогнем ідеологічної ненависті до його внутрішньої свободи?
І як він зумів, гнаний і переслідуваний, часто позбавлений найнеобхіднішого, не звертаючи йти своїм каменистим розпеченим шляхом, та ще й так, щоб не нанести кривди жодній травинці, жодній пташині, не занапастити оті «білі ружі» краси, душевного чуття, сердечного тепла, які плекав у собі й ділився ними з людьми?
Щоб збагнути поета, треба зануритися в художні русла його творчості. Але чи зробили ми це, — якщо не за життя, то принаймні за чверть століття, що минуло після його відходу в заобрійні світи?
Не впевнена.
У буремні 90-ті вийшло всього дві його книжки — «Князь роси» та «Чага», — і масовий читач так і не осягнув їх, бо як соціальна спільнота почав неухильно зникати. Двотисячні ж завершили цей невтішний процес.
Тому-то проникнення українського суспільства в поетичний світ великого мистця так і не сталося.
А він увесь свій земний час прагнув порозуміння, розділення його тривог, віри в те, що відкрилося йому як істина. У 1967-му він, молодий, став на порозі своєї творчості із закликом: «Несімо любов планеті», але невдовзі брутальна сила тоталітаризму остудила його романтичні поривання. І поет, починаючи потроху прозрівати, бачить довкола вже не світлу соціалістичну дійсність, не край, де суспільні багатства течуть, мовби молочні ріки, а те, як від краю до краю, зі сходу на захід і з півночі на південь простяглася неосяжна імперія зла, де людина не має анінайменшої значимості.
Нуль — ти, нуль — я,
Нуль — сто мільйонів
Таких,як ти і я.
Нуль! —
гірко констатує Мельничук.
Як жити з таким усвідомленням власної мізерності?
Бунтарська Тарасова душа не хоче із цим миритися, тому на перший план виступає тема протесту проти несвободи, позбавлення людини її суверенних прав. Життя своєї епохи він показує в надто виразному метафоричному образі вкритого жабуринням става, що перетворився в затхле болото, здатне убити гниллю все живе:
Я з кленового впав листа
В жабуринням покритий став.
……….
А сніжинка пурхнула свята,
а за нею сніжниця густа.
Мороз!
Замерзає зелений став.
Жабуринням покриті уста.
Експресивно-драматично звучать поетичні рядки про втрату українцями самих себе, страх переслідувань за відстоювання права причетності до національних коренів:
вітер верховодить
над житами
добре ж йому з нами
бо ж ми тихі
гей-но гей
не приходи Україно
ні удень, ні вночі
закрий очі
руками
бо нас кидає
у жар
бо нам себе
жаль.
Чужі вітри набирають сили, а якщо не стикаються зі спротивом — то дужчають у стократ.
Поетові болить покірність його співвітчизників, ота вічна поникливість перед чужинцями, приниження всього, що звалось українським, нездатність бачити наслідки політичного впокорення.
Проходим крізь мури,
тортури і кримінали,
проходим, немов крізь костри,
крізь чужі прапори, —
так подає він справжні соціальні реалії найсправедливішого на землі соціалістичного ладу в СРСР.
Багато хто в той час (а немало й сьогодні) дивувалися Мельничукові: чого ти, мовляв, метаєшся, як у маренні, дивись: сонце сходить і заходить, люди сіють і молотять хліб, домни плавлять метал, будуються нові заводи і фабрики… Все ж гаразд у буденному житті.
Однак істина в тому, що повсякденне життя розвивається в одному напрямі, а духовне життя мистця — у своєму. Тут усі марноти земні бліднуть, гублять сенс, бо перед лицем вічності справді важливими залишаються лише діаманти духовності, невмирущі скарби, призбирані на землі за життя:
В усьому я, і все в мені
І швидкоплинне й невмируще.
Йти по житті, як по вогні, —
І не стоптати білі ружі.
І зберегтися в чистоті —
У тій високій, тій єдиній…
Щоб у кінці мого путі
Промовив клен:
«Пройшла людина».
Зайве знову повторювати, що життя поетове було важким, невлаштованим, інколи позбавленим найнеобхіднішого, не кажучи вже про елементарні умови побутового комфорту. Але в якийсь дивний — містичний! — спосіб жила в ньому вітальна снага, мовби магма у вулкані, яскріло живе слово, наче дорогоцінне перло, зорів ясний і гострий погляд ув очах. Чи здатні ми збагнути,як, блукаючи манівцями долі, він таки не розминувся ні зі своїм талантом, ні з поезією, ні із самим собою? Розгадка ховається в його надрукованих і ще не опублікованих творах — отож читаймо.
… А тим часом напруга духовної драми поета, поєднана з драмою його народу, сягнула такого високого вольтажу, за яким наступила неминуча розв’язка.
Пів години після опівнічної пори 29 березня серце поета завмерло. Це трапилося 1995-го року. І з цієї миті почалося його друге життя. але що, власне, змінилося, адже й так він був «не від світу сього»?
Поет просто піднявся на ті високості, які йому за правом Бога належали і які він заслужив свої стражденним життям на землі. Він сам собі його обрав, бо хтось вибирає тридцять срібняків, хтось, як Пилат, умиває руки (вони теж залишилися в нашій пам’яті), а Мельничук «ішов по землі, як по вогні» і при цьому з невимовною ніжністю любив цей світ, будучи переконаним, що небо і після нього засвітить зорі.
Ув останній день березня він, звільнений від болю і турбот, не обтяжений вагою власного тіла, піднімався на Мальцеву гору в Уторопах. У скорботі йшли земляки, родина, письменники, друзі, й цей велелюдний похід розтягнувся на кілометри. Дорога була кам’янистою, крутою, вкритою, наче білими ружами, останнім, березневим, снігом, який несподівано вкрив землю, мов даруючи вже згаслим очам поета непорочну білизну позачасся. Це було повернення до батьківського обійстя, де він народився, щоб нести людям добро, любов і красу. Він сповнив власне земне призначення і тепер розпочинав своє справжнє життя.
А родинний сад, що впритул приступає до місця його спочинку, кожної весни прокидається від сну, розбруньковується, вкривається цвітом і чекає осені, щоб знову принести плоди — яблука з Тарасового саду.
Аделя Григорук
Аделя Григорук
Триптих Тарасові Мельничукові
«ТУТ, НАД КАРПАТАМИ…»
Тут, над Карпатами, небо синіє,
Скали правічні мудро німіють,
Вітер смерекам ніжно шепоче
Щось потаємне в зоряні ночі.
З клину весняного жур-журавлята
На Діл опускаються — Князя шукати.
Тихо їх пісня смутком бриніла:
– Був ти, поете, мужнім і смілим,
Слово вкраїнське пустив над світами,
Вийшов відважно на тан з ворогами.
Слово зуміло безсмертя пізнати,
Ти ж, непокірний, втрапив за ґрати.
В далі сибірські етапами гнаний,
В мріях вертав на карпатські поляни,
В серці беріг рідні зела пахучі,
Звори гірські і задумливі кручі.
І лиш за матінку Бога просив,
Гордий, нескорений Князю роси.
Вічність спинилась в саду обіч хати.
Знову збираються в путь журавлята.
Сонце встає понад горами зрання,
Мить — і надбігла хвилина прощання.
Ключ журавлиний лине у просинь,
Вгору на крилах душу підносить..
«НА ВИСОКІМ МАЛЬЦЕВСЬКІМ ПЛАЮ…»
На високім мальцевськім плаю
У серпневу днину я стою,
Слухаю тут голоси пташині,
Милуюсь намистечком шипшини,
Кольорами літнього розмаю,
Барвами Тарасового краю.
У затишнім тінявім саду
Вже слідів Тараса не знайду…
Спіють яблука червонобокі,
А над ним панує вічний спокій,
Небеса синіють в високості,
Звісно: всі ми на землі — лиш гості.
Та думки його із цього краю
Дивним словом душі засівають,
Відчиняють в світ зелені брами,
Линуть над полями і гаями,
Луняться в криниці і відерці —
Вірші із Тарасового серця.
«ЯБЛУКА З ТАРАСОВОГО САДУ»
В суботу вранці, саме після Спаса,
Як птахи вирій пробують крилом,
Ми в Уторопи з’їхались гуртом
Із днем народження повінчувать Тараса.
На Мальцево уверх — крута дорога
Веде до нього — наче в небеса,
І діамантом зблискує роса
На травах в серпні — дар святий від Бога.
Підходимо до нього: як Ви тута?
Тамуєм подих, мов заходим в храм,
А він, утішений, зорить назустріч нам,
Ясніє поглядом — як вас мені забути?
Кладем до ніг присмучену калину,
Що сонячним багрянцем зашарілась,
Поет її голубив, де б не стрілась,
Горнув до серця, як свою Вкраїну.
Внизу село ледь мріє із туману,
А зверху небо — парусом до гір,
Тут легко дотягнутися до зір,
Тут райський сад — без болю і обману.
Поміж дерев шукаємо розраду,
Під верховіттям яблунь нишкне час,
Рясні плоди схиляються до нас.
… Беру два яблука з Тарасового саду.