Може, тут і є рація. Однак нашого мовлення це не тичеться. Кому наплювати на рідну мову, того здохляка не перевчиш. Однак скаже, що базікає, би лише було панятно. Хіба струнким горбатого зробиш?
На мою думку, словесний кукіль сіється з колосу ДАВАЙТЕ. Він так тримається мови нашої, мов кожуха реп’ях. А в нас скільки приємних форм є на місці тої осоружної колоди.
Вигук нумо вживаний як спонукання, заохочення до дії. Наприклад: “Та годі вам клопотатися, нумо вечеряти” (Марко Вовчок).
Слово давайте в спонукальних дієслівних конструкціях є непотрібною калькою з російської мови, бо в українській мові дієслова в наказовому способі мають форму не тільки другої, а й першої особи множини. Не лише йдіть, беріть, живіть, а й ідімо, берімо, живімо.
Тож замість двослівних конструкцій давайте танцювати, давайте працювати тощо потрібно вживати однослівних: танцюймо, працюймо, живімо, вірмо, співаймо.
Ще страшніше каліччя – НУ, ЛАДНО. А що, без нього людині нині не обійтися? І такого хламу гори високі.
ТІПА, ЛІЧНО, ВАПШЄ, ДА, ПАНЯТНО, ЛЮБИЙ, НЕЛЬЗЯ, ВРОДІ, ХОТЯ Б, СОГЛАСНО, ВЄЗДЄ…
Милі друзі, любимо модно вдягатися, смачненьким поласувати, то ж полюбіцмо хоча трішки свою Мову!
Зиновій Бичко
Рідна мова – це слова, якими наше серце спілкується зі Всесвітом речей видимих і невидимих, а насамперед – із Творцем усього сущого. Дух, дарований нам при народженні, живить мозок через уста материнського серця правдою життя. Правдою, тільки правдою має думати, жити людина, бо ж у «Мові кожного народу закладений і шлях до Правди, і шлях до Істини» (Павло Мовчан). «А ти, пречистая, святая… Учи неложними устами / Сказати правду! Поможи / Молитву діяти до краю» (Тарас Шевченко, «Муза»).