Прозаїк Василь Шкіря із мальовничого Закарпаття має унікальну відданість: усе своє творче життя він присвятив казці.
Найсуттєвіше, що він завжди традиційно вишукано і майстерно поєднує казкове і реальне, фантастичне і приземлено буденне наше життя з його актуальними і часто-густо недитячими проблемами, які, звичайно ж, різних масштабів, проте однаково болючі для маленьких сердець, надто на фоні нинішніх подій в Україні.
Як і крайня книга іршавського казкаря “Хоча я й не чарівник, але без мене сонце не приходить!», яка цьогоріч традиційно для автора пішла у світ із Всеукраїнського державного видавництва “Карпати” в Ужгороді завдяки фінансовій допомозі друзів і просто небайдужих шанувальників красного письменства, котрі, на щастя, не переводяться у наш нелегкий час.
Не деталізуємо, що нове видання уже двадцять четверте за творчим рахунком члена Національної спілки письменників України, бо ж рівень цього письменства вимірюється не стільки арифметикою, а передусім тим, наскільки затребуваною читачем є книга у бібліотеках. Згадаймо їх: “Сльоза лелеки”, “Як Осел вогонь сховав”, “25 казочок для маленьких діточок”, “Розбиті серця”, “Три бажання”, “Візок казок”, “Король жебраків”, “Небезпечна краса”, “Михайлик-Насміхайлик”, “Іван Сила і брати-розбійники”, “Майстер Нехай”, “Пригоди поштарика”, “Чупакабра”, “Таємниця Смерекового замку”, “Чорна кішка з червоною пов’язкою і порожнім відром”, “Шаркань”, “Ранок вечора мудріший”, “Тайстра казок”, “Житіє Зайчика-Контрабандиста”, “Бітанґа”, “Пригоди Бджілки-Джавелінки і її друзів” та кілька інших.
Саме вони принесли Василеві Шкірі звання лауреата Всеукраїнської імені В. Кобилянського, обласної імені Федора Потушняка літературних премій, дипломанта конкурсу “Книжкова толока 2014”. За книгу “Бітанґа” удостоєний відразу двох всеукраїнських літературних премій – імені Юрія Яновського та імені Василя Юхимовича. А цьогоріч скарбничка нагород поповнилася – за книжку «Пригоди Бджілки-Джавелінки і її друзів» він нагороджений Всеукраїнською літературно-мистецькою премією імені Юлії Драгун.
Уточнимо для дорослих: книги Василя Шкірі є просто виграшними у запитах маленьких відвідувачів бібліотек. Чому? Бо характерна ознака творчості майстра: героями казкових пригод у його творах сьогодні виступають не тільки, так би мовити, звичні і традиційні для казок лісові звірята (наприклад, Зайчик, Ведмідь, Вовк чи Лисичка), але й, скажімо, не завжди примітна, проте завжди безстрашна Бджілка, яка з легкої руки письменника отримала дзвінке ім’я Джавелінка, що у дитячому сприйнятті (перевірено у читацькій аудиторії!) сьогодні чітко асоціюється із постійною працелюбністю і встановленням справедливості та неминучої відплати злому ворогу, який зазіхає на рідну домівку, рідний край. При цьому варто відзначити привабливі ілюстрації до творів, які традиційно для книг Василя Шкірі здійснені уже хрестоматійно впізнаваною для читача талановитою ужгородською художницею Ольгою Ладижець і дизайнером видання Монікою Еней.
Закономірно, що у казковому світі героїв Василя Шкірі турбують і глобальні проблеми нашого політично-суспільного сьогодення, наших реалій (передусім “Лісове збіговисько”, “Демократія в хащі”), і вкрай традиційно болюче для Закарпаття заробітчанство із його різноманітним суспільним сирітством залишених на опіку бабусь-дідусів дітей при живих батьках, які, гаруючи за межами рідної землі, прагнуть купити любов рідних дітей за долари чи євро (“Забавні пригоди Андрійка Незгоди”), і навіть відлуння ковідної лихоманки (“Пригоди Ковідика”). Тобто суголосні проблеми світу дорослого, покликаного надихати дітей вірою у неминучість верховенства справедливості і доброти.
Жанр літературної казки, яку упродовж трьох десятків років сповідує Василь Шкіря, вимагає від автора постійного урізноманітнення зображувальних засобів для уникнення штампів і повторів. І це йому повністю вдається. Більше того, іршавський прозаїк став, так би мовити, законодавцем виведення на республіканську казкову сцену абсолютно небачених до цього часу героїв. Чого тільки варті його неперевершені Чупакабра, Бітанґа і Шаркань, які тріумфально дебютували на численних бібліотечних форумах і на театральних підмостках самодіяльних дитячих колективів у багатьох регіонах України! Отож, впевнені, з’ява Бджілки Джавелінки стає черговою фішкою казок, яку, до слова, уже вподобали особливо найменші читайлики.
Природно, що якраз через театралізовану оповідь автору вдається достукатися до глибин дитячих серденят, які, беручи безпосередню участь у втіленні ідей творів на перших у житті сценічних виходах і з’явах перед ровесниками, утверджують в них закономірну гордість за належність до народу, котрий успішно відстоює свою волю і свободу.
Віриться, що і в інших героях лісових пригод школярі легко вирізнять серед маси звірят відданих, справжніх героїв, патріотів серед схильних до постійного словоблуддя, зрад і крадіжок деяких інших (це кажучи делікатно) мешканців Лісу. Дивовижний феномен, якого так не вистачає дорослій аудиторії!
Звідки він? Звідки ця залюбленість у дитячу казку-п’єсу? Виявляється, усі критики й літературознавці, які вивчали життєвий шлях іршавського казкаря, без злого умислу пропустили важливу, як на мене, деталь. А вона може багато що прояснити у творчості Василя Шкірі.
Отож, після закінчення 8-го класу Загатської середньої школи він вступив на режисерський відділ Хустського культурноосвітнього училища, на творчих екзаменах блискуче, артистично продекламувавши безсмертне Шевченкове “Реве та стогне Дніпр широкий…” і заспівавши відомий романс на слова Леоніда Глібова “Стоїть гора високая”. Напевне, далося взнаки знайомство зі сценою, адже юний конкурсант родом із глибинки кілька років поспіль брав участь у постановках шкільного учнівського драмгуртка.
Але у Хусті вчився зовсім небагато – всього шість тижнів, а потім залишив студіювання, тому що у групі з двадцяти студентів було шістнадцять дівчат і всього лише четверо хлопців. І тому почав переконувати себе, що режисура не є чоловічою професією.
O simplicitas sancta! О, свята простота! – повторимо ми безсмертні слова Яна Гуса. Василь Шкіря помилявся. Просто хлопець з Іршавщини не усвідомлював, що саме тоді, в глибинці, народилася дитяча, а відтак юнацька незрадлива закоханість у сценічне мистецтво, яку він зберігає і сповідує все доросле життя. До сьогодні включно, що підтверджує його письменницька діяльність.
Найсуттєвіше ж, що казкар із Закарпаття продовжує дивувати дитячий світ новими пригодами друзів наших менших (вони завжди несподівані і неочікувані, як у звичному європейському детективі), а нам, дорослим, залишає заповідь: казка нікуди не зникає, вона – поруч, вона – у нас самих і у наших дітях і внуках.
Борис Кушнір,
головний редактор видавництва “Карпати”,
заслужений працівник культури України
Leave a Reply