Ходюк О. С. Казки з Дрімайликової торби. – Тернопіль: Богдан. 2024. – 80 с.
Останнім часом нерідко можна почути думку, що маємо велику проблему, котра стала сумним наслідком воєнних реалій наших буднів. Адже невтримний потік тривожної інформації негативно впливає на людську психіку. І, зосібна, на дитячу, як найменш захищену. Й це, на превеликий жаль, – реалія життя. Своєрідним рятунком від цієї сумноти варто, мабуть, назвати казкотерапію, яка вчить юних доброти в нинішніх непростостях.
Здається, що це вже стало чи не основним в творах письменниці Олени Ходюк з Шумська, котра недавно видала нову книгу казок. Бо тексти з неї саме спрямовані на те, аби в юних душах буйнували проросні добра.
Звісно, що можна багато говорити про це, розмислюючи про різні аспектики теми. Але не бачу потреби вдаватися до такого способу висловлення думкувань. Бо теоритизування помітно програють доторкам до конкретики написаного.
І головним тут є углиблення у сюжети написанок. І це зовсім не означає, що рецензент хоче таким чином розставити всі акценти. Бо це є неможливим. Хоча б через те, що й сюжети мають свої нюансики крізь окуляри читацьких сприймань.
Скажімо, книгу починає казка «Дві пташки». Починається вона з того, що вовк схопив маленьке пташенятко, котре хотіло насититися зернятком на стежці. Бідолашна мама жертви просить його не кривити донечку. Вовк вимагає від неї зробити добро для нього, бо, мовляв, лісовий мудрець напророкував йому щасливу долю, якщо це здійсниться. Мама-пташка шукає виходу зі скрутної ситуації. І тут вона дізнається, що дід-мисливець полонив вовченя – дитинча отого вовка. Після спілкування з полювальником (пташка знала його і раніше) їй вдається визволити полоненого. Своєрідне промовляння добра (чи не так, панове читачі?).
У даному випадку чи не кожен має можливість зосередити увагу на діях живих істот, які не належать до людської когорти, але авторка вкладає в них ті чи інші особливості мислячих істот. Паралельно з цим діють і представники людської цивілізації, що впливає на опис події, хоч з озвученого чи не кожен зробить висновок, , що не це є основним. Це, зокрема, стосується таких творів, як «Кімнатні квіти», «Порічкові буси». Правда, тут, як мені здається, слід наголосити, що в жодному випадку не існує підстав балакати про неприсутність представників мислячої цивілізації.
А другий масив казок – протилежність цьому, бо саме люди виступають у ролях головних дійових осіб творів. Про це, приміром, свідчать такі тексти, як «Різдвяна казка про дідуха», «Радість свічечки». Варто, напевно, згадати про останній. Тут усе починається з т ого, що Ліза у передріздвяну пору збирається до Львова, де має зустріти друзів з усіх куточків нашої держави. У крамниці дівчинка накупила подарункових свічечок. Саме вони (ці вироби у вигляді горняток з кавою) й мають помандрувати у княже місто, хоч не всім подобається така перспектива. Сумирніше поводить себе одна свічечка, яка безпротестно чекає своєї долі. Врешті-решт це стає реальністю.
… Словом, ще чимало можна говорити про сюжети казок. Але, очевидно, варто наголосити на виражальних засобах, які використовує письменниця. З-поміж них, безперечно, помітними є літературні тропи, слововияви, пейзажності та діалогічність.
Якщо вже зачеплено питання про літературні тропи, то слід, либонь, згадати про порівняння, епітети та метафори. І втішно, що підтверджують приклади з книги. «Один бант почав сповзати з волосся, наче хотів звільнитися» («Банти-принцеси»), «Вона – як зв’язкова між старим і новим» («Відродження саду»), «Ліза – добра людина» («Радість свічечки»). Цей порівняльний ряд вдало доповнює поєднання іменника з іменником, що уточнює те чи інше означення «пташка-рятівниця» ( «Дві пташки»).
Немає нічого дивного у тому, що зір нерідко натрапляє на метафори на кшталт «світло вдарило свічечці в очі» («Радість свічечки»), «бабуся прочитала цей серйозний погляд» («Соняшник»), «дерева і кущі їй розповідали казки» ( «Порічкові буси»). Цей виражальний ряд літературнотропного плану по-своєму доповнюють епітети на зразок «усмішка старої яблуні», «настрій засмучених свічок», «грибна демонстрація краси», «вередливий вовк», «щирі бажання». На цих та подібних словосполуках помітно сліди шукань авторки. Це, з одного боку, якщо мати на увазі неповторність мовленості письменниці. А з другого? Ще більше чи не кожен усвідомлює їхню доречність через наявність звичних для сприймання епітетів типу «очі матері», «новий сад», «запах кави», «небесні жительки», «старі дерева»…
Тепер згадаю про слововияви, серед яких існують такі вдатності, як «нудики», «вечеряльники», «багатодеревний», «казкокрадії»…Та й цікаві пейзажинки не є поодинокими у текстах. «Хмаринки одразу бешкетувати почнуть: то на коників, то на слоників чи верблюдів перетворяться». «Вона біля нього (куща – прим. І. Ф. ) на ряденці слухала шелестіння зелених листочків. Кущ гілочками тягнувся до Нелі». «Біля зрізаної яблуні навіть опеньки виставили свої капелюшки на оглядини».
А от діалогічність, мабуть, цитувати не варто. І не тільки тому, що вона може зайняти чимало місця у рецензії, хоча й це ( не буду приховувати, що має значення ). Бо на авансцену сприймання виходить питання про доречність мовлення. Адже саме це є головним у промовляннях дійових осіб казок.
Це – реальність. Хоч дехто з «поціновувачів художнього слова» почне говорити, що рецензент подався не на ту стезю, бо замість того, аби наголошувати на важливості сюжетних колізій для прозового твору чомусь «присмоктався» до мовленевості, хоч вона є більше характерною для поезії. (Чесно кажучи, навіть не хочу дискутувати з прихильниками такого теоретизування, які наївно вдають, що не розуміють очевидності творчої індивідуальності.
Мене ( не приховуватиму цього ) більше хвилює інше питання. Мовлю про словосполуки з творчого арсеналу авторки. Але думається й про те, що їх там ще недостатньо. Можна було б подорікати. Та водномить ловлю себе на думці, що казкарку дещо зупиняло у пошуках мовлення аудиторія, на яку спрямовані твори.
… Варто, зрозуміло, говорити й про інші аспекти вражень від написаного й вони, звісно, будуть. А цей відгук лише свідчення того. Хіба про щось інше думається, коли душу пронизує світло «Казок з Дрімайликової торби».
Ігор Фарина
селище Шумськ на Тернопіллі