(Замість ювілейної епістоли)
Ми з оператором знімаємо тюрму,
тюрму чортківську, де сиділа мати,
де вітчим був засуджений до страти,
але вдалося вижити йому.
У дощ густий знімаємо тюрму.
Тут мій товариш, в’язень, на мішку
із-під цементу написав поему «Вічко.
Із камерної лірики». Навічно
в’язничу долю змалював гірку
товариш на цементному мішку…
Олександр Астаф’єв,
із вірша «На зйомках фільму»
Здавалося б, недавно ми відкрили для себе літературу української діаспори – хіба не до її золотого фонду належать твори Оксани Лятуринської (із Вишнівця на Збаражчині), Романа Купчинського (з Розгадова теперішнього Зборівського району), Богдана Бойчука (уродженець села Бертники – тепер Монастириського району) та інших? А що ми знаємо про менш відомих «вигнанців»: Богдана Мазепу (з Денисова Козівського району), Зіновія Бережана (Штокалка) з Бережан, членів «Нью-Йоркської групи» Авеніра Коломийця, який у 1926 році закінчив Кременецьку духовну семінарію та Олега Коверка з Підгайців? Не так уже й багато писали у нас про письменників-емігрантів Івана Данильчука з Більче-Золотого на Борщівщині, Івана Ковальського з с.Біла Чортківського району, Наталію Когуську з с.Лози Збаразького району. З усіх антологій поезії, виданих на Заході, випав Ростислав Кедр, племінник художника Антона Манастирського (хоча поет провів дитинство у селі Завалів на Підгаєччині). І цей ряд можна продовжувати.
Біда, що й деякі нині сущі, навіть члени Спілки, також ще за життя стають «білими плямами». Бо про одних пишуть багато, я сказав би, з надлишком – як на їхню масово продуковану сірятину, а про – ні слова. А може трапитися так, що саме ці, «затінені», й визначатимуть у майбутньому духовне обличчя нашого краю, бо вони все життя своє писали щиро і не підганяли своє письмо під матрицю політичної кон’юнктури.
Про одного з таких замовчуваних поетів я хочу й повести мову. Йдеться про поета і журналіста Євгена Тадейовича Зозуляка, який цього року відзначив свій 75-річний ювілей. Він народився 25 квітня 1943 року на хуторі Кругла, що нині входить до села Бурдяківці Борщівського району. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка (1983). Тривалий час працював у газетах «Надзбручанська правда», «Вільне життя», «Русалка Дністрова». Як поет дебютував добіркою у збірнику «День поезії» (1967). Він – автор поетичних книг «Материзна» (1993), «Соло для камерного хору» (1995, поема), «Годинник любові» (1997), «Голуб і поет», «Політ світлячка у темряві» (обидві – 2003), «П’ять пелюсток» (2004, вибране), «Пілігрим» (2009). Його твори перекладені російською та італійською мовами й есперанто. Член Національної Спілки письменників України (з 1996). Лауреат літературних премій імені Миколи Костенка (1994) та братів Богдана і Левка Лепких (2004). Його життєвій і творчій долі присвячено книгу Івана Бандурка «Барвінковий словоцвіт Євгена Зозуляка. Нарис творчості» (2005).
Пам’ятаю, що в 1968 році, після приїзду до Борщева Дмитра Павличка, потрапив у руки знаменитому поетові рукопис Євгенової поеми «Вічко», яку юнак написав у Чортківській в’язниці й опідзаглавив доволі промовисто: «Камерна лірика. Щоденник 18-літнього в’язня» (ця поема вийшла 1995 року під назвою «Соло для камерного хору»). Я був вражений відгуком маститого поета, який, незважаючи на свою зайнятість, схвально відгукнувся на цей твір, по суті, на заборонену в радянські часи «тюремну» тему й делікатно порадив поетові подумати над назвою (доопрацьована поема побачила світ у 1995 році під назвою «Соло для камерного хору»). Для декого цього похвального слова метра цілком вистачило б, щоб з «тріумфом» увійти в літературу – тільки не для Зозуляка. Він цього листа поклав до шухляди і згодом забув про нього.
Куди важливішою була для Євгена «внутрішня» робота душі, та чернеткова праця почуття-думки, з якої і з’являється поетична візія. Бо молодий поет шукав не механічного, мертвословникового, а справді живого, духовно повнозерного слова. Вряди-годи, з’являлися у республіканських збірниках («День поезії», «Вітрила», «Поезія»), газетах «Молодь України», «Літературна Україна», «Вільне життя» його добірки, але він не хвалився цим – ніби в літературному процесі справді був, як зізнався в одному з віршів, «найнепомітніший зі всіх». Найчастіше друкувала його «Надзбручанська правда», окремі з віршів композитори Ярослав Злонкевич, Микола Болотний, Ігор Вовчак, Василь Сорока поклали на музику і вони стали піснями, а поет ніби жив в іншому вимірі – у світі свого уявлення, невсипущого пошуку потрібного слова. «Річ не названа – німує, – писав Юрій Липа. – Назвати треба все, що є в нашому часі: зле й добре, радісне й прикре. Назвати, дати йому життя — цій Рідній Немові! Хвала Богові, тепер є часи, коли можна вміти ненавидіти і любити так як ніколи. І в огні тих пристрастей дається нам зробити те, що найважливіше — дається назвати свою епоху» (Юрій Липа).
Поети відгукувався на різноманітні явища зовнішнього життя і душевного кипіння своїми творами, розуміючи, що кожен із них має внести щось принципово нове у суспільне життя, бо людина ніби розчахнута між двох світів – земним, емпіричним, та уявним, ідеальним, який називають «царством майбутнього». І навіть якщо поет кладе в основу твору спогад про минуле, напр., сусід розбирає хату у вірші «Хата», то твір все одно скерований до майбутнього. У цьому якраз полягає профетичний елемент творчості, бо письменник не задовольняється даним світом, у бере участь у творенні нової дійсності.
Тож природно постає потреба бодай у кількох визначальних рисах окреслити вектор Євгенової праці над словом, проникнути у таємини його поетики.
У літературному процесі 60-70-их років чітко визначилися дві тенденції: з одного боку, оспівування радощів життя, розмаху і творчого піднесення (хай навіть і в творах так званого соціалістичного реалізму), а з другого – нещадна критика моральних життєвих засад, нездібності до перебудови психіки, браку відпорності обставинам пригніченого життя (ці теми якнайповніше заявили про себе у ліриці «самвидаву», у творах поетів «тюремного» покоління). Було ще щось середнє між ними – безцінна традиція чистої пейзажної лірики, найповніше заявленої в творах Володимира Свідзинського, Богдана-Ігоря Антонича, Володимира Сосюри та Андрія Малишка. Однак, після навального наступу на пейзажну поезію партійних закликів оспівувати ентузіазм робітничих мас та феєрверки доменних печей, після одвертої зневаги до неї офіційної критики вона почала одверто вироджуватися (Володимира Свідзинського було знищено), зашаровуватися стереотипами.
Щоправда, був ще Максим Рильський, але його «живописні» твори писалися за неокласичним ідеалом краси і гармонії, тож холодний інтелект у них переважав над екстатичними сплесками.
Євген Зозуляк, як поет, формувався саме під впливом згаданих поетів-пейзажистів, а також кращих творів світової літератури – Федеріко Гарсіа Лорки, Райнера Марії Рільке, Сергія Єсєніна та ін., ці впливи оформилися в головну темпоральну вісь його лірики – сільський побутовий простір, обрамлений горами, деревами, полями, лісами, ріками, заповнений подіями хліборобського життя. Навіть окремі історичні зміщення в інші епохи (наприклад, в епоху Богдана Хмельницького у вірші «Богдан»), «географічні» зміни села на місто («Прощання з футболом») чи перенесення центру уваги до міської тюрми (поема «Соло для камерного хору») нічого принципового в ньому не змінюють. Цей сільський побутовий відрізок заповнював природними циклами пір року (зима-весна-літо-осінь), різними подіями між життям і смертю людини, як це маємо у вірші «Ракети чи обеліски», відчуванням пульсу життя і його минання («Хата»), перипетіями між початком і завершенням процесу (поема «Соло для камерного хору»). Пейзажні мотиви, крім своєї глибокої емоційної значущості, що притаманне ліриці Євгена Зозуляка, відкривають перед читачем ще загальнішу, універсальнішу картину – вони є свідченням образної єдності української поезії взагалі, «розкритою книгою» її фольклорно-філософського духу. Природа виступає тут як предмет ліричних роздумів, що торкаються головних питань естетики, моралі і філософії, вона ж постає «комбінацією» первозданних стихій, людських поривань та інтелектуальних звершень.
Що нам перепало з минулого? Власне, той самий природний і предметний світ, який і раніше оточував людину: Про нього свідчать більшість назв віршів Євгена Зозуляка: «Джерело», «Коріння», «Соняшник», «Вітер», «Тиша», «Комар», «Гусак», «Чапля», «Вишня», «Кошеня», «Зайчик», «Стрижі» та ін. Ці природні «першоелементи» у творах чітко систематизовані, незалежно від того, чи виступають як об’єкт художнього змалювання (напр., вірші «Вітер», «Тиша» та інші), чи як мова опису світу, оціночний елемент («Хлібороб»). Сільський пейзаж постає у Євгена Зозуляка у різних пропорціях: в одних віршах він займає цілий художній світ, в інших – його частину, у ще інших –відсутній зовсім. Але, безсумнівно, що він кожного разу тісно співвіднесений з людиною, з її життям та ідеалами, «визначає» місце хлібороба у світобудові. Візьмемо, для прикладу, вірш «В старій конюшні»:
В старій конюшні кара темнота.
Ірже лошатко, мов дзвенить підкова.
Дверей чотирикутна прямота
У світ широкий кличе загадково.
Удосвіта подались за поріг
Робочі коні від вівса і стійла,
Їх день крикливим їздовим запріг
У віз роботи стоколісний, спільний.
В конюшні порожньо, як в животі
Прив’язаної у кутку кобили.
Її немало в трудному житті
І гнобили, і батогами били.
А як стояла по коліна в снах,
Прикривши очі гривою, жеребна,
То пахли на горищі їй сіна,
Де жовті крокви, наче довгі ребра.
Тепер кобила сторожко мовчить
І поглядає на лошатко часто.
Іржання ніжне у конюшні чуть,
Мов дзвін підкови, що приносить щастя.
Відношення «природа – людина» у творі реалізоване через кілька аспектів, автор: 1) змальовує ідилічну картину сільської конюшні, що повинна збудити любов до села, захоплення його красою, навіть її ідеалізованим інтер’єром («кара темнота»); 2) свідомо викликає у читача «співчуття» до кобили, що все життя її впрягали до «стоколісного» воза, «і гнобили, і батогами били», бо ж вона все-таки потребує чуйнішого ставлення, принаймні вчасно поданого корму («В конюшні порожньо, як в животі…»); 3) майстерно передає «материнський» інстинкт кобили, коли вона «поглядає на лошатко часто»; 4) «нав’язує» нам думку, що природу ми повинні розглядати, як доцільну, бо вона сповнена гармонії і животворної сили (епізод з народженим лошатком).
Головна думка твору виражена через ускладнену метафору:
Ірже лошатко, мов дзвенить підкова.
І далі:
Іржання ніжне у конюшні чуть,
Мов дзвін підкови, що приносить щастя.
Ця метафора вводить у твір ще один план: дзвін підкови тісно пов’язаний із народним уявленням про щастя.
Отже, змальована картина ускладнена тим, що викликає асоціацію з ідеєю невмирущості роду людського, що й може забезпечити на селі гармонію. Таким чином ліричний сюжет витлумачений у категоріях «утилітаризм – ліризм», «потворність – краса», «воля – неволя», «минущість – безсмертя», «безплідність – материнство». Вони стають центральними не тільки в цьому творі, а й у художньому світі Євгена Зозуляка взагалі. Вони обрамлюють змальований ним сільський побутовий простір, людину в ньому і кожного разу охоплюють все нові і нові аспекти життя, перетворюючи природний і предметний світ у гармонійний космос. Тому найвищу цінність автор приписує прозаїчним побутовим ситуаціям (наприклад, кобила у стайні), власне такі ситуації і відбирає для змалювання і через них говорить про загальнолюдські цінності. У вірші «Бабуся», наприклад, ідеться про те, як «бабуся» стає свідком такої ж звичної побутової «події»: народження курчат. Але автор міфологізує і подію, і бабусю, перетворюючи останню у якусь фантастичну істоту з народної казки (використовує для цього чотириразову анафору «Має», народнопісенні епітети «хата горбата», «кізка рогата», «кішка оката», «квочка строката» тощо). Бабуся стає міфічним персонажем і сама побутова ситуація перенесена у позаземний, трансцендентний вимір:
ІІрожила бабуся
На світі багато
І набула, надбала
Такого багатства:
Має хату горбату,
Має кізку рогату,
Має кішку окату,
Має квочку строкату –
Привела їй учора
На веселу мороку
Вісімнадцять курчаток –
Золотих самородків.
Отже, змальований Євгеном Зозуляком сільський побутовий простір і події, що його заповнюють, – це вже простір міфологізований, сакральний, де явища постають постійними, вічними і не підлягають законам мінливості.
Це стосується й поширеного в літературі образу матері (одного із центральних мотивів у творчості Євгена Зозуляка):
…Мати мріє,
Маля смакує.
Я дивлюся,
Дивуюсь вражено:
Ні, не перси —
Земні півкулі
В його повному розпорядженні.
Мотив «накладено» на популярний у візантійському сакральному мистецтві образ Мадонни і так само міфологізований. Втрачають матеріальні прикмети, еволюціонують у бік міфологізованих істот й інші Зозулякові персонажі: скиртники («Скиртники»), двірники («Двірники»), хлібороби («Хлібороб»), агрономи («Аргонавти»), «пастухи» («Там, де насухо пагорби…»). Вони, як і інші явища і предмети, що заповнюють його сільський побутовий простір (поля, джерела, дерева, ліси, птахи тощо), перетворені в художні універсалії, стають складовими психологічного комплексу «еліністичної» української душі. Навіть специфічна за своєю тематикою поема «Соло для камерного хору», що змальовує в’язничі будні молодої людини в Чортківській тюрмі, і та витлумачує дійсність за протиставленням «свобода життєвих форм – їх обмеженість», «гармонія – дисгармонія», «природне – неприродне» тощо. «В’язниця» займає незвичайне місце у пейзажному репертуарі Євгена Зозуляка, бо втілює ідею сліпого, нерозумного життя, є антитезою сільської, повної гармонії природи, свідченням роз’єднаності природи і людини.
Поет доволі вільно користується поширеними в культурній традиції системами міфів і символів (наприклад, міфом про аргонавтів), підвищуючи інформативну сторону своїх творів, надаючи їм символічного підґрунтя. Його художній світ є правдоподібним; тут особлива увага лягає на спостережливість поета, його уміння бачити деталі і подробиці. Пригадаймо, з якою силою зорового сприймання він передає свої враження від поданої у в’язниці на сніданок «тюльки», як майстерно обігрує її з відомим сюжетом про золоту рибку, досягає кульмінації у передачі містичного трепету життя:
З моря чорної ночі
В сірих сітях туману
Пливе в камери наші
Тюлька – бідних сніданок…
В мерехтінні сріблистім,
Мов між лезами бритвок,
Сподіваюсь, що блисне
Щирим золотом рибка.
Юрій Липа писав: «Є слова хрещені і нехрещені… Коли слово пережило з нами якесь велике почуття, якесь велике напруження відданості, героїчності, тоді воно – «хрещене слово», що виплинуло з уст коханої у найбільшому щасті; слово, що кинув нам умираючий друг; слово, що з’єднало нас із широким віддихом юрби, і слово мудрості, що сходить непомітно, як сонце. А є слова – «нехрещені», потерчата, вмерлі, нехрещені діти, що не знають дня, що з непримкненими очима літають перед нами, непомітно з’являються і непомітно щезають. Їх не благословило людське почуття, не запалив жар людського серця».
Свій художній світ Євген Зозуляк будує із слів «хрещених», метафоричних, тропеїчних та фігуральних новотворів, що допомагають йому розширити номінацію нових вражень і життєвих цінностей, подати новий аспект явищ і предметів, висвітлити їх можливі зв’язки та подібності, а головне – вийти за межі усталених штампів, слів анемічних, позбавлених живої і трепетної сили. Тому в нього такі неповторні і легкі для запам’ятовування музичні метафори і порівняння: «Вила, немов камертони, / Бренькали їм біля вух, / Але крізь товщу утоми / Не пробивався звук» («Скиртники). Або: «Складаються трипало персти, / І миготять густі хрести. / Й уста, немов червоні перці, /Благають: «Господи! Прости…» («Господи, прости…»). А ось як він пише про зайців: «Мов дула двостволок, їх вуха / У небо сіреньке стирчать. / І пострілів близькі вже звуки /– Ой, страшно вухатим стрічать». Метафори і порівняння у його сільському побутовому просторі – завжди переконливі; це засіб загострення думки, спроба побудови контексту на принципі порушення традиційних мовних зв’язків, зіткнення семантики, звукових рядів тощо. У цьому, власне, й виявляється свобода письменника – свобода по-своєму вживати слова і витворювати номінації життєвих явищ і предметів, по-своєму поводитися із синтаксичними засобами і формами словозміни.
Безперечно, кращі вірші закріпили за Євгеном Зозуляком репутацію глибокого лірика. Їх справді можна назвати камерними, не лише тому, що частина з них написана у в’язничій камері, а й через те, що їм притаманні специфічна сонорика, експресія, ритміка, фактура, поліфонія, – а вони складають основу камерної музики. Бо ж має рацію проф. Роман Гром’як: «Вірші Зозуляка заземлено-несподівані: життєві враження, відомі всім реалії виповнюють легкий, ритмічно ненасилуваний твір, що врешті привертає увагу новизною погляду, свіжістю думки».
Олександр Астаф’єв (Київ)
.
