Як відомо, Карл Еміль Францоз має великі заслуги перед Україною – якщо йдеться про представлення нашої культурної спадщини в Європі. Він виявився першим на континенті іноземним дослідником та популяризатором української літератури. Про Шевченка, як геніального поета, європейцям вперше розповів саме він – ще у другій половині ХІХ ст. Францоз, так само вперше, писав про українську народну пісенну творчість, як про унікальний мистецький феномен. І тому також заслуговує сьогодні на вдячну згадку від нас.
Не зайвим буде також нагадування, що маємо борг перед ним і у сенсі перекладів його власної письменницької творчості на українську та їхнього уважного прочитання.

Отже, Карл Еміль Францоз (1848, Чортків – 1904, Берлін) – класик німецькомовної літератури, письменник, публіцист, культурознавець, видавець. Наш земляк – народився і провів дитячі роки у провінційному Чорткові, що на Галицькому Поділлі – на пограниччі імперій, мов та культур.

Звідки узялося оте прізвище – Францоз? Предки письменника, євреї-сефарди, також походили з пограниччя, але вже між французьким та німецьким імперськими світами – з міста Нансі, що у Лотарінгії. Прадід письменника носив прізвище Левер (Леферт), був власником ливарного підприємства. 1770 року він емігрував з родиною до Речі Посполитої, де придбав для двох синів ливарні майстерні: у Варшаві й Тарнополі. Але кінець XVIII ст., як відомо, позначився кінцем 1-ї Речі Посполитої. Австрійські чиновники активно перебудовували життя на новий лад. Серед інших новацій за «Указом про терпимість» імператора Йосифа II вони переназивали євреїв. Тож записали діда письменника як Францоза, тобто француза за походженням, ігноруючи його справжнє родинне прізвище.

Батько літератора, Гайнріх Францоз (1808–1858) виявився, можливо, першим в Австрії євреєм, який отримав у Віденському університеті вищу медичну освіту. Він був також першим у Чорткові повітовим лікарем. До того лікарську допомогу могли собі дозволити лише заможні мешканці містечка – від приватних лікарів.

У Чорткові на той час переважало єврейське населення, більшість якого перебувала під духовним впливом хасидських рабинів. Гайнріх Францоз у цьому оточенні вирізнявся інакодумством. Він вважав себе носієм німецької культури та тяжів до просвітницького руху Гаскала, який пропагував шлях інтеграції євреїв у загальноєвропейський культурний простір і також мав своїх проповідників у Чорткові. Та й загалом, як засвідчив пізніше Карл Еміль, «Він був інакшим, аніж люди навколо нього». І цю власну «інакшість», ймовірно, прищепив синові. Той, не зрікаючись власного єврейства, вже не був ані людиною провінційного єврейського штетла, ані носієм архаїчних юдейських традицій, закарбованих у Торі.

Мама письменника, Кароліна Францоз, походила з Одеси, з роду євреїв-ашкеназів.

Чортків, як і Поділля загалом, знаходився на геополітичному розламі – між двома імперіями, кожна з яких природно тяжіла до експансії. Це було й пограниччя культур, у своїх витоках різних, західних та східних, європейських та азійських. Не дивно, що Галичину у власній публіцистиці Францоз часто називав «Напів-Азією». Але у його баченні галицьке пограниччя не виглядало культурним фронтіром, прірвою, стіною. Здається, Францоз усвідомлював роль пограниччя, яка могла би бути не менш важливою, аніж роль імперських метрополій. Ця роль – сприяти «олюдненню», діалогу, взаємному проникненню і вшануванню, толерантному співіснуванню різних культурних традицій. Так мало би бути в ідеалі. У тогочасній реальності цьому заважали три загальновідомі лиха Галичини: бідність, неосвіченість та розділеність її суспільства.

Цілком відчутні, хоч і невидимі бар’єри існували і на рівні мікросвіту окремого галицького містечка: між убогими мазанками єврейського штетла – і респектабельними будинками на вулиці Головній, або ж розкішною резиденцією хасидського цадика. Між нечисельним прошарком людей, котрі отримали освіту в університетах Львова, Кракова та Відня – і масою неписьменного люду. Між вірними різних конфесій, кожна з яких плекала власний храм і охороняла власний канон традицій та забобонів. Будівлі Домініканського костелу, Головної синагоги та Успенської церкви відділяли одну від одної кількадесят метрів, але при цьому їхні прихожани між собою могли бути більш відчуженими, аніж мешканці різних країн…

Одначе письменник залишив нам у спадок неповторно тепле та співчутливе описання: і рідного містечка, й отієї його «Напів-Азії». Деякі критики донині називають його «країною Францоза».

Отже, у дитинстві майбутній літератор був зануреним у полікультурне середовище провінційного Чорткова та ближчих околиць. Окрім євреїв, поляків та русинів на подільському пограниччі селилися німці-шваби, вірмени, караїми, липовани, роми… 

Як і належить містечку, розташованому у «Напів-Азії», життя мешканців містечка загалом оберталося довкола гамірного різномовного ринку.

Ринок впродовж століть формував прагнення, життєві цілі, ставлення до ближнього, стереотипи поведінки, мораль, цінності, критерії суспільної значимості людини. Навіть вплив церкви на життєву поведінку пересічного чортківського містянина на той час не був визначальним – попри те, що це була впливова суспільна інституція, а найчисельніші релігійні спільноти містечка – Сестри Милосердя, Отці Домініканці та Хасидські рабини – були найзаможнішими власниками земель та нерухомості, мали у місті свої храми та парафіяльні школи. Та на переконання письменника, мешканцям цього краю «може допомогти лише один бог, не попівський бог, а той, який дрімає у грудях кожної людини: усвідомлення людської гідності».

На той час у Чорткові ще не існувало світських публічних закладів: бібліотек, театру, гімназії – не кажучи вже про вищу школу. Різні конфесійні, соціальні, етнічні спільноти містечка вимушено виявлялися замкненими у собі. Це відбилося і в історіографії окремих етнічних груп: кожна з них у пам’яті про минуле наділяє лиш себе чеснотами, сусідів же у кращому випадку обходить увагою.

Тож чи не єдиним місцем, де мешканці Чорткова набували рис скільки-небудь цілісної людської спільноти, як то не дивно, був міський ринковий майдан. Місце, ясна річ, не найкраще пристосоване для сталої суспільної комунікації, далеко не «безбар’єрне» (у сучасних термінах). Але лише тут людина мала можливість зустрітися та порозумітися з носіями інакших мов, культур і традицій. Лише тут можна було сформувати (або ні) усвідомлення того, що люди апріорі є різними і що це нормальний стан речей. Що багато у чому ті люди є грішними й недосконалими, але попри це вони потрібні одне одному. І що усі вони наділені людською гідністю, яку належить шанувати. Незалежно від того, католик ти чи протестант, поляк чи русин, шваб чи австрієць, прихильник Хасидизму чи Гаскали, доктор філософії чи анальфабет, селянин чи торговець худобою, власник лихварського капіталу чи жебрак, який страждає від голоду. Якщо хтось один, або група людей порушуватиме правила толерантного ставлення до сусідів, в кінцевому результаті від цього програють усі. Історія довела, що усе, за віки створено на цій землі, з’явилося у роки суспільної злагоди. Зруйнувалося – у роки смути, розбрату або чужинецьких навал.

Втім контакти з представниками «наших інших» інколи траплялися навіть у родинному колі мешканців Чорткова. Так, наймичкою-нянею малого Карла Еміля, якого вона пестливо називала по-галицькому «Мілько», фактично другою його мамою, стала Мариня – дівчина-русинка з передмістя Вигнанки. Саме від неї хлопчина навчився руської (української) мови. Саме ця мова, не німецька і не їдиш, стала першою мовою, якою він почав говорити. Саме через Мариню він пізнав і був зачарований українським народним співом і пізніше намагався передати освіченим європейцям оце своє любовне ставлення до культури народу, про саме існування якого тоді мало хто на Заході здогадувався.

Літературним дебютом Францоза, який побачив світ щойно після завершення ним правничих студій в університетах Відня та Грацу, стала збірка «Євреї Барнова» («Die Juden von Barnow», 1877).

Наразі лише кілька новел з тієї збірки перекладено на українську. На щастя, серед них – барвистий «Ярмарковий день у Барнові» у перекладі проф. Петра Рихла.

Поза сумнівом, Францоз зашифрував у цих оповіданнях під вигаданою назвою Барнов рідне містечко. Про мотиви цього авторського прийому можемо лише здогадуватися – ймовірно, значна частина персонажів зберігали у тексті пізнавані особисті риси. Тож для того, аби уникнути нарікань через те, що зображено їх не такими, якими вони самі себе уявляють, молодий письменник вирішив за краще наділити вигаданими іменами їх самих, і їхнє місто заразом.

«Die Juden von Barnow» можна вважати першим літературним пам’ятником про полікультурну людську спільноту Чорткова середини ХІХ століття. Спільноту, незворотньо втрачену впродовж воєн, депортацій та етнічних чисток століття наступного – вкупі із спільнотами тисяч інших міст та містечок східноєвропейського прикордоння, отих «кривавих земель» за визначенням Тимоті Снайдера. Але люди, котрі її населяли ті землі, давно померлі, отримують шанс розповісти через рядки оповідань Францоза про себе, своїх сучасників та про пережите ними – нам, нині живущим.

Як розповідав у своїх тужливих піснях-думах сліпий лірник, який часто приходив на чортківський ринковий майдан з-поза Збруча у супроводі хлопчика-поводиря. Францоз вважав, що суспільна роль безіменного співця подібна до місії Гомера і давньогрецьких рапсодів. І він, і вони поширювали серед люду епічну картину історії, людських доль, сучасного їм буття та пророцтва на майбутнє:

Куди забрали нещасного Василя?
До Тернополя забрали його!
І що там вчинили з нещасним Василем?
Постригли його аж до коріння!
А ще що вчинили з нещасним Василем?
Одягли його в білий мундир!
І що одержав нещасний Василь?
Військовий кашкет і рушницю!
І куди забрали відтак нещасного Василя?
До Італії забрали його!
І що мусив робити там нещасний Василь?
Він мусив там їсти рис!
А ще що мусив робити там нещасний Василь?
Захищати цісареву державу!
А чому ж він не повертається назад, наш нещасний Василь?
Бо він має кулю в своєму серці!

А ось цитата з новели «Шилок з Барнова» («Der Shylok von Barnow»), у якій Францоз позначив будинок, де спливли його дитячі роки.

Будинок цей знаходився десь між монастирем і ринковим майданом: «Якраз навпроти старого сірого Домініканського кляштору, на самісінькій військовій дорозі, що перетинаючи похмуре містечко, веде зі Львова до Скали, стоїть великий білий будинок одного єврея. Той, хто народився у малих хатинах гетто, зростає у благоговінні та зачудуванні цим будинком та його власником, старим Мойсеєм Фройденталем. І дім цей, і цей чоловік — гордість Барнова… На першому його поверсі орендують помешкання найвидатніші посадовці міста, повітовий суддя та повітовий лікар…»

Повітовий лікар, це звісно ж – батько письменника, світлої пам’яті Гайнріх Францоз. Помираючи, він наполягав на тому, аби Карл Еміль, на той момент десятирічний хлопчик, за всяку ціну закінчив німецьку гімназію у Чернівцях та реалізувався як інтелектуал, вихований у німецькій культурі, але водночас ще й як просвітитель та захисник прав єврейського люду.

Варто звернути увагу на той історичний факт, що навіть у конституційній монархії Габсбургів євреї стикалися із дискримінацією: держава не визнавала їх окремим народом, не було визнано мову їдиш, якою більшість з них спілкувалася, у системі державних освітніх закладів не велося викладання на їдиші. Хоч звісно, ці дискримінаційні дії не можна порівнювати з тим, що коїлося поряд, у Російській імперії. Австро-Угорщина все ж не знала єврейських погромів, «межі осілості» та жорстких етнічних квот на вступ до навчальних закладів.

Карл Еміль щиро намагався виконати батьків заповіт. У згаданій тут збірці «Die Juden von Barnow» він окреслює власне творче кредо: «Кожна країна має таких євреїв на яких вона заслуговує! І не є провиною польських євреїв те, що вони знаходяться на іншому культурному рівні від своїх одновірців у Англії, Німеччині чи Франції. Щонайменше, ця вина не тільки їхня. Не для возвишення східного єврейства написані ці розповіді. Вони переслідують іншу мету: вказати на темне і допомогти ту темряву осяяти, наскільки стане мого голосу.»

Природно, що у молоді роки людину приваблюють мрії подолання бар’єрів провінційного оточення, отримання високої освіти, пізнання нових світів, досягнення творчого успіху. Такого роду прагнення вели по життю і Францоза. Наприкінці ХІХ століття він вже відомий у німецькомовному світі письменник, автор багатьох художніх та публіцистичних творів, редактор та видавець авторитетних часописів: віденських «Neue Freie Presse» та «Neuen Illustrierten Zeitung», берлінського «Deutsche Dichtung». Могло б видаватися, що провінційне родинне містечко на Теплому Поділлі давно ним позабуте.

Якби не той несподіваний факт, що дія останнього роману Францоза «Блазень» («Der Pojaz») знову повертає нас до Барнова.

Вочевидь, думки про родинне місто – попри його глибоку провінційність та усі тіньові сторони життя у ньому – не відпускали автора впродовж усього життя.

У цьому випадку, мабуть, ми маємо приклад психологічного феномену «вкоріненості», описаному Симоною Вейль: «Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього. Це участь природна – тобто вона викликана автоматично місцем, народженням, професією, оточенням. Кожна людина потребує багато коренів. Вона потребує того, щоб сприймати майже всю сукупність морального, інтелектуального, духовного життя через посередництво тих кіл, у які вона природно входить».

Душевна прив’язаність до багатьох близьких серцю речей, пов’язаних з пам’яттю роду та дитинства, справді має велику силу над людиною, а тим більше над людиною душевно багатою та рефлектуючою. Ностальгічні почуття до своєї малої батьківщини супроводжували й Францоза: «Барнов – там живе моє дитинство, і мій батько похований там… Жодне місто на світі не є таким любим і гарним, як Барнов…».

Дослідники вважають «Der Pojaz» вершинним твором письменника, найбільш відомим та найчастіше згадуваним у літературознавстві, спробою авторської рефлексії над власним життєвим та творчим шляхом. Він вперше вийшов друком у російському перекладі вже після передчасної смерті автора, 1905 року. На українську, на жаль, досі не перекладений.

Сюжет роману обертається довкола долі Зендера Ґляттайза – єврейського юнака з східноєвропейського містечка Барнова. Блазнем його нарекли через яскравий акторський талант. Зендер, як і сам Францоз, намагається вийти поза тісні рамки провінційного світу шляхом власного долучення до гуманістичної культури німецького просвітництва, модерної освіти та театрального мистецтва. Він мріє про те, як колись з’явиться на театральній сцені Чернівців у трагічному образі єврейського лихваря Шейлока з Шекспірової п’єси «Венеційський купець». Як він зіграє найтемнішого у тій історії героя, якому геній Шекспіра, попри все, не відмовив у людській гідності. Як він кине в обличчя людей, котрі зневажають свого ближнього лише за те, що він іншої крові, оті його слова: «Коли ви колете нас, хіба з нас не йде кров? Коли ви нас лоскочете, хіба ми не сміємося? Коли ви нас отруюєте, хіба ми не вмираємо? А коли ви нас ображаєте, чому б нам не хотіти вам відповісти?»

Через розповідь про свого Блазня Францоз вочевидь намагався знову ж вказати на потребу долати бар’єри, що розділяють людей. Доводити ту правічну істину, стократ в історії проголошену усіма духовними провідниками – що людина повинна бачити в інших людях братів і любити ближнього, як самого себе, не роблячи йому нічого такого, чого не бажала б собі. Мабуть, пишучи роман, автор намагався втриматися між обидвома центрами тяжіння, яке він сам відчував: родового і загальнолюдського. І остаточно переконався щодо себе: «Я був німцем та євреєм одночасно».

Що повернуло думки письменника, який здобув заслужене визнання у процвітаючій та освіченій Європі, до власних родинних коренів на убогому галицькому прикордонні? Можливо, відчуття власної «інакшості» серед загалу супроводжувало його не лише у провінційному Чорткові, але й у респектабельних Відні та Берліні? Можливо, у зрілому віці з’явилося певне розчарування прагматичним західним світом, у якому більше важив голос розуму, а не серця? Можливо, чутливий до віянь часу митець передчував наростання в Європі на межі століть людиноненависницьких «ізмів» і це його жахало? А можливо, оте прикордоння, ота «Напів-Азія» з її розмаїтим людом вабили його як невідкритий досі скарб, який все ж належить відшукати та зберегти?

Можемо лише гадати. І сподіватися на віднайдення якихось відповідей після того, як прочитаємо «Die Juden von Barnow», «Der Pojaz» та інші твори нашого славетного земляка українською мовою. Яку він, як відомо, знав і любив.

*  *  *  

      Використані джерела інформації:

1. Францоз Карл Еміль – «Ucrainica. Культурологічні нариси» / Пер. з нім., передмова й коментар Петра Рихла. – Чернівці: Книги – ХХІ  / 2010
2. Рихло Петро – «Карл Еміль Францоз і український світ», Чернівецький національний університет, Питання літературознавства, Випуск 8 (65) Чернівці /2002
3. Цибенко Лариса – «Дихотомія семантичного простору культури Галичини та спроба її подолання у романі К. Е. Францоза «Паяц», Львівський національний університет імені Івана Франка/ 2014
4. Цибенко Лариса – «Жанрова специфіка автобіографічного роману Александра Гранаха «Ось іде людина» в контексті семіотики простору», Питання літературознавства / № 90/ 2014/
5. Притолюк Світлана – «ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНДИВІДУАЛЬНОГО ДОСВІДУ В РОМАНІ К. Е. ФРАНЦОЗА «ПАЯЦ», Тернопільський національний педагогічний університет ім. В. Гнатюка / Питання літературознавства / /№ 90/ /2014/
6. Вейль Сімона – «Укорінення. Лист до клірика» – Київ: «Дух і Літера», 1998

Олександр Степаненко,

ГО “Гельсінська ініціатива – ХХІ”