5 травня 1900 року – це той день, який перезапустив українську історію з нової сторінки, зробивши молодь рушійною силою змін у країні. Звучить гучно, і тим не менше. Посол австрійського парламенту, який вихований у священничій родині, адвокат та видавець, щирий і дієвий патріот своєї країни Кирило Трильовський ще з гімназійних часів мріє про те, щоби молодь була освіченою, грамотною і національно свідомою. Захоплюючись історією періоду козаччини, Кирило Трильовський мріє створити щось подібне – такий собі острів вишколу, хвиля якого покотиться всією Україною та за її межі.
Першу спробу заснувати «Січ» Кирило Трильовський робить в Устю Снятинського району, спроба не увінчалася успіхом. Це було в 1899 році. Зовсім скоро, навесні 1900, знайшовши однодумця в особі Дмитра Одинського, Кирило Трильовський остаточно утверджується в думці: перша «Січ» повинна бути саме в Заваллі. Згодом у спогадах він напише: «А дуже воно інтересне, те село Завале! Саме положення завале нагадує Запорожжя, а навіть є таке передання, що це село є колонією колишніх запорожців-емігрантів». Символічним тут вийшло все: січовики у своїй ієрархії використовують козацьку термінологію (осавул, кошовий, отаман), козацьку символіку (малиновий прапор), моральний кодекс. Невипадковою є і дата: у червні 1775 року зруйновано Запорізьку Січ, у травні 1900 (через 125 років) – вона відроджується.
Першим кошовим новоствореної «Січі» у Заваллі став Микола Неделько, осавулом – Тарас Семака.
Щодо самої назви, то у «Січі», про яку йде мова (у значенні національно-патріотичного товариства з військовою підготовкою) є й тезка. Адже існували інші «Січі» у Львові, Відні, Чернівцях – товариства для студентської молоді та інтелігенції, котрі під надихом слова Тараса Шевченка вивчали та популяризували мову, історію, культуру. Проте у 1900 році в Заваллі було витворене цілком інше товариство – попри те, що офіційно воно позиціонувалося як руханково-пожежне, створене воно було саме як патріотичне обʼєднання, новітнє козацтво. Молоді активісти, які створювали його, розуміли: австрійський уряд не зареєструє національно-патріотичне товариство, а тому у своїх статутах вказували цілком інший профіль (хоча культурі фізичного вихованні, звісно, приділяли також велику увагу, проте вона була не головною).
Що означало бути січовиком? Перша і принципова ідейна позиція, на наш погляд, полягає в тому, що селянській молоді привили престижність та доступність освіти. В кращих «Січах» з легкої руки Кирила Трильовського існував своєрідний «освітній ультиматум»: за три місяці навчитися читати і писати, інакше – виключення. А бути січовиком і мати право носити малинову ленту і перо на капелюсі було надзвичайно престижно. Кирило Трильовський не без насолоди спостерігає за тим, як укорінюється його ініціатива: селянин, побачивши себе січовиком, милується собою: «Вони й самі любувалися в мальовничості своєї ноші і мали відчуття взагалі до краси, що так чітко пробивається у їхньому домашньому промислі. Січові ленти, восьмикінчасті зорі і червоні пера на їхніх кресанях, медалі з зображенням Шевченка – все це ніби нарочно придумане…».
«Січ» у Микулинцях. Фото з архіву родини Кірєєвих
І та січова лента, через яку одного разу простий селянин повірив, що він може і стане кращим – вона стане його ідейним оберегом на усе життя. Чимало покутян (і не тільки покутян), складаючи передсмертний заповіт рідним, щиро просили: поховати їх січовиками, з лентою через плече. Бо то найкраще, що було у їхньому житті.
Січовий рух, який зародився у Заваллі, набуває швидкого поширення. Як зазначає Петро Сіреджук у книзі «Галицька Гуцульщина у Великій війні», у горах (Гуцульщина) січовиками ставали переважно зрілі господарі, ґазди поважні, натомість на Буковині та Покутті – основне ідейне ядро становила молодь. Існували навіть «дитячі» січі – неймовірно, але факт.
Як пише дослідних січового руху Микола Гуйванюк, по селах існували «Січі доросту», їх організовували переважно діти місцевих січовиків і вчили інших як це – бути щирими і успішними українцями. Січовий рух швидко поширювався із села в село. До 1914 року налічувалося 1056 «Січей», їх учасниками стали понад 66 тисяч українців. «Січ» за своє існування встигла виховати покоління тих українців, які стануть серцем Українського січового стрілецтва. А найголовніше – селянин чи не вперше зрозумів, що він – не темна маса, а молода енергія своєї країни, і якщо працювати над своєю фізичною формою (для цього організовуються руханкові практики), над своєю культурою (від уроків читання-письма до велелюдних дійств із акробатикою і видовищами, і все це своїми силами) – у такому випадку гори можна звернути. Кирило Трильовський, прагнучи виховати нову генерацію українських патріотів, робить основний розрахунок саме на селянську молодь, котра повинна «перезапустити» села і повести їх до розвитку.
Проаналізувавши наявні тогочасні проблеми села, які стоять на перешкоді суспільного розвитку, «січовики» починають безкомпромісну боротьбу. Перша проблема – неписьменність старшого населення. З огляду на це молодий січовик мав своїм обовʼязком навчити грамоти всіх своїх родичів. Відомий виходець із села Завалля, український письменник Канади Ілля Киріяк у спогадах пише, що виразно пригадує, як його брат навчав читати тата, і йому малому приносив дуже цікаві книжки.
Другий ворог розвитку – алкоголь. Січовики спочатку проводять акції тверезості, а коли не допомагає – штрафують пʼяних односельчан і навіть ініціюють арешт тих, хто вчиняв правопорушення під дією алкоголю.
Джерело фото: https://www.istpravda.com.ua/columns/2011/05/19/38896/
Так, у 1911 році в селі Шешори Косівського району (дані за вищезгаданою працею Петра Сіреджука) жодна людина не вживала алкоголь упродовж тривалого часу, навіть весілля та похорони відбувалися без спиртних напоїв. Перші, хто виступив проти такої політики – шинкарі, адже люди перестали відносити їм гроші.
Дуже теплими спогадами про січове свято поділився у листі до дружини Михайло Коцюбинський, котрий став свідком свята на пошану Івана Мазепи у Коломиї у 1909 році: «Це щось таке гарне і величне, що трудно описати… Це ціле військо, кілька тисяч і Трильовський за генерала».
Сучасники Кирила Трильовського одноголосно згадують неймовірну харизму цього чоловіка, адже він зумів переконати спочатку – покутян, відтак гуцулів та буковинців, що вони – новітні козаки, у руках яких – доля країни. Не призвичаєні досі ні до військової муштри, ні до бойових мистецтв, ні до культури читання, вони під вмілим методичним керівництвом крок за кроком ставали новими – сильнішими, успішнішими, кращими. І їм сподобалося бути саме такими.
Січові забави по селах (вільні чи платні) відбувалися для того, аби показати громаді самим перед собою, наскільки вони талановиті і сильні, якщо організуються і попрацюють над собою. В основі свята міг бути «данец» – загальні танці з живою музикою, вистава, акробатичні покази чи спортивні змагання, розігрувалися також призи у лотерею.
Члени пожежно-руханкового товариства “Січ” з села Космач. Фото – www.rukotvory.com.ua
Січовиків часто відверто недолюблювали сільські голови, не вважаючи їх дії легітимними. Проте самі селяни згадують – відколи січовики встановили порядки – в селі зникли бійки та пиятика (а ці речі часто повʼязані), люди перестали залазити в борги і зрозуміли, що вони можуть творити кожен свій день, і що робота над собою – це не привілей для обраних.
«Gazeta Narodowa» (Польща) з застереженням писала про покутських січовиків десь в такому ключі, що «недалеко Заболотова збираються хлопи по ночах і вправляються з сокирами».
Останнє січове свято відбулося 28 червня 1914 року у Львові і було перервано звісткою про те, що у Сараєво вбили ерцгерцога Фердинанда. А далі була війна.
Львів, червень 1914
Як ми вже й казали, виховані січовиками українці стали осердям УСС і це вже були українці із цілком іншою свідомістю.
Одного разу син священника, Кирило Трильовський, здійснив те, про що мріяв як мінімум півжиття: почав відроджувати Січ. Йому на той момент було 36 років і перша «Січ» створена якраз напередодні його дня народження – 5 травня. В спогадах він згодом напише, що це були неймовірні молоді роки, у яких стільки запалу. Він аж сам собі не повірить, що все вдасться.
Вперше зустрівшись із цим харизматичним «галицьким козаком» письменник Володимир Самійленко згадував: познайомившись із Кирилом та його батьком Йосипом, побачивши інтелектуалів, які не самовідмежовуються, а хочуть поділитися своїми знаннями з цілою громадою і зробити її кращою, зі щирим зворушенням зрозумів: національні лідери існують, і вони – саме такі.
«Саме на берегах Черемоша та Прута заясніла одна з зірок надії нашого національного Відродження. Заваллівська Січ розбудила галицького селянина до боротьби за краще вкраїнське майбутнє», – написав Е.Храпко.
Покутське Завалля по сьогодні береже памʼять про січову славу. 5 травня 2020 року виповнюється 120 років з часу створення тут відомої на всю Україну «Січі». «Ментальність січовика» тут зберігається у любові до традицій, у архаїчному «сербенові», у шані до постаті Кирила Трильовського та його великої ідеї.
Фото зі святкування 100-літнього ювілею «Січі» в селі Завалля Снятинського району. Фото надала краєзнавиця Марія Храпко
І хочеться вірити, що вогонь правдивого патріотизму, запалений на Покутті, не тільки не погасне, а освітить серця сучасних українців до роботи на прославу України.
Іванна Стефʼюк (Олещук) –
письменниця, літературознавиця, кандидатка філологічних наук.
Членкиня Національної спілки письменників України. Наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини
ЛІТЕРАТУРА:
- Левицький К. Iсторiя полiтичної думки галицьких українцiв 1848-1914. – Львів, 1926. – С. 234, 235.
- Сіреджук П.С. Галицька Гуцульщина у Великій війні 1914-1918 рр. – Косів: Писаний Камінь, 2016.
- Трильовський К. З мого життя (Уривок зі спогадів) // Гей, там на горі “Січ” іде! Пропам’ятна книга “Січей”. – Едмонтон, 1965. – С. 13.
- https://zbruc.eu/node/21929