Рябий В. З нової збірки «Спалах світлотіні». – Буковинський журнал. 2019. N 4.- с.10-38.
Цей письмак Василь Рябий з Коломиї на Прикарпатті завжди приємно дивує. То сонетами, то паліндромами, то віршами для дітей, то повістинами, то есе… Не стала винятком і добірка віршів з майбутньої книги, вміщена у престижному журналі. Вже хоча б тому, що побачили версифікатора в новій іпостасі.
Чому так гадаємо? Та все пояснюється дуже просто, твори з нової збірки не подібні на вірші, які читали раніше, і темарійно і виражально. Якщо вчитатися у строфи, то в них можна помітити переважання смуткових ноток. (Уважні читачі, напевно, ствердять, що такі мелодії вряди-годи з’являлися і раніше. Не заперечуватимемо. Але вони не робили погоди, як це маємо в даному випадку). “Але буття незмінно сіре, мов тумана пускає маг. І зміщуються хлібні міри незримих загадкових ваг”, “А що залишається загадкам, хіба суперечливий час. На кожну обставину маска і ласка накрапаних фраз”.
Отже, перевалювання смутку? Та не бачимо тут негативу, бо маємо світлий сум і промовляння досвіду. Так би мовити, особистісний погляд на довколишність, адже поет – істота настроєва і словогрою передає почуття, які повнять його свідомість. І зворохоблена уява шепоче, наче мантру. “І не забув тебе твій настрій, що там живе, де і колись. Чогось не можна озиратись, а ти візьми і озернись.”
Озирнемось і ми на громадянську лірику Василя Рябого й зробимо висновок, що вона не є одноплощинною, бо віршник торкається різних проблем. Скажімо, у текстах з циклу “Тривожний годинник”- відголосся воєнних подій на східних рубежах нашої держави. “Обстріляні серця гучніш або тихіш стукочуть, б’ються. І страх долає білий вірш, коли навколо міни рвуться.” Цікаве відлуння болючої теми, правда? Та хіба тільки воно настроює читацьку увагу? “В сліпому стані трансу текти забули сльози. Прийняло серце дозу з радіаційним пафосом.” Подумалося про чорнобильську біду, рани від якої кровоточать і досі. “Узвичаїлись атомні танці і високий фатальний фон”. Досить часто поетові не дають спокою непростості абераційного часу. “Але на іменинах волі чомусь мій дух самотній був. І винна в цьому влада солі, на цукор схожа у добі”.
Тепер – про філософічність лірики, якій (так нам здається) притаманна триєдиність. Тут на передній план виходить складна діалектика щоденного бутя: “Прожити- заплатити мито”, “Любов’ю слова щирість міряв”, “Без творчих мук немає світу, а з муками душа співа”. (Щодо останньої цитати, то вона ставить питання про культурологічні аспекти публікації. Але це тема – окремої розмови, яка ще наспіє.)… Певною мірою зі світлими болями та смутком цих слів перегукуються богошукальницькі мотиви: “За болі грішник Бога молить”, “О всемогутній Боже, Ісус росою плаче”, “Проси помилування в Бога”. (Цитати змушують до розмислів про природність думання насамперед. І звісно, про простоту, але не спрощеність висловлювань, яка раніше не була характерною для його поетики).
Саме через цю призму і хотіли б подивитися на культурологію “Спалаху світлотіні”. Адже тільки такий підхід дає можливість збагнути використання рядка з Тараса Шевченка як епіграфу до одного з віршів чи суто присвяти поетові Володимирові Базилевському. Мусили, безперечно, тут також згадати, що поштовхом до появи одного твору стала книга передчасно згаслого Дмитра Герасимчука. А при знайомстві з поезією “Линвоходець” виникли асоціації з Михайлом Семенком. Завдяки слову “мертвопетлює”. “Мертвопетлює рівновага. Іде. По ниточці. Іде.”
Якщо осмислити рядки, то в уяві постає картина з участю линвоходця. Такими прозорими (напрочуд!) є і його пейзажі, незважаючи на те, що автор віддає перевагу барві осені чи задумується про прихід зими: “Від обрію до обрію тумани”. Іноді у віршах уздріваємо літні кольори. Але автор неодмінно бачить їх в осінньому дзеркалі, себто йдеться про поетове бачення з верховин прожитого і пережитого: “І може, то магія квітки, пахощів переливи”, “Хтось роси натрусив”. (Зауважимо одну деталь. Одні поети прямолінійно говорять про це, а другі не “моляться” над нею. Василь Рябий обрав другий шлях. Властивість душі).
Помітною індивідуальність підходу залишається й в інтимній ліриці. “А я чекаю поки йокне в моїй душі твоя любов”, “Така краса- лише б радіти і ти бентежно не мовчи”, “Моя рука тобі привітно тонким метеликом тремтить”. Туга за тим, що уже ніколи, на жаль, не повернеться? Можливо. Але нас цікавлять не самі почуття, а їхні вихлюпи у бентежності слова.
…Ми намагалися викласти свої міркування про деякі аспекти громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності лірики Василя Рябого. Але його темарійність має ще один нюансик- так звану тематичну сув’язь. Наприклад, вірш “Сльози на вітрі затремтіли” “дихає ” громадянськістю. Але органічними для нього є також філософічність і пезажність, чи твір “Поет” поєднує філософічність та інтимність.
Можна, мабуть, розпросторювати й інші думки про темарійність у призмі світлого суму, наголошуючи на творчій різності. Але не будемо про це, лише скажемо, що ця інакшість є очевидною і з виражальницького боку. Правда, вона більше контекстова і її майже неможливо помітити. Бо зовні все залишається у старих творчих координатах.
Зосібна підтверджують це метафори: “Сухий вогонь палає в оці”, “Синички просверлили свистом вись”, “Вітри його істину п’ють”, “Знімають очі фільм”. Якщо хочете, то є підстави балакати про метафоричність як логічне продовження використання цього літературного тропу у “Сологолосі”, про який одному з авторів цього тексту уже доводилося писати у “Буковинському журналі”.
Зачудовують й порівняння, котрі умовно ділимо на дві частини, виокремивши взірці зі сполучниками і без них. До перших, наприклад, віднесемо таке: “І точить каміння вода, неначе за хаос розплата”, “Бути різним, мов хамелеон”, “До крапки звужується коло, немов зіниця ще жива”, “І вірю тобі як нікому”.Уява і реал зливаються теж у порівняннях без сполучників: “І птахи в крутизну летять-непосидючі серпокрильці”, “Гра в хованки- звичайні чудеса”, “Куди поділася краса- утаємничена природа”, “З коротких черг- вогненних речень”. ( Порівняння без сполучників прозоро натякають на ще один момент- широке використання антонімічного ряду. “Підлість- синонім добра”. Несподіваність? Але якою доречною вона є у контексті твору, та не тільки у цьому тропі бачимо антоніми. Їх є значно більше: “брехлива правда”, “складна простота”…)
А хіба забудемо про чарівність епітетів: “зелений подих”, “яснобачення ока”, “райдуги мапа”, “небесне листя”, “очі мовчання”? Коли натрапляєш на такі вдатності, то вже не дивуєшся, що поет вміло експлуатує відомі багатьом вислови: “набрала води в рот”,”божим духом живе”,”на війні, як на війні”, “на ясні зорі і на тихі води” …Звісно, з цього приводу мають право на існування різні думки. І слава Богу! Нам же гадається, що використання відомого народжує афористичність мислення. “Кожна мова щонайкраща, як нею мовчить сам народ”. “Від себе не втечеш, але втікаєш”, “Та поділитись треба хлібом, щоб ворожнечі не було”, “Хто ухопився за щастя, тому шаленно щастить”…
Є ще кілька аспектів, які неможливо оминути у мові про виражальництво. Це – передусім колір і екстраполяції та поєднання барв. “За що така чудесна плата уривком золотого сну? “, “Хвилин зелений подих”, “Мабуть в блакитних небесах”, “Червоним кров’яним тільцям протистоять смертельні болі”, “Як вилась чорна й біла смуги”, “Луна відлуниться і мак червоний почорніє”…
Варто, либонь, згадати і про “населення” віршів, до якого належать небесні світила і зорі, птахи і звірі, дерева і рослини: “Комусь темніти і світліти як вітер сонце чи мороз”, “І простогінний вітер із зорею”, “І до якої ти належиш касти отих синиць чи журавлів”, “І виє в небо темне пес”, “Вибухає бузок для очей та краси”, “В повітрі- шум пшениць та жита”. Багатство бачення того, що оточує, йде від того, що віршар- уродженець села і йому є чужим урбанізм, хоча не відкидає його потреби в поетиці. Як кажуть, кожному своє спати не дає.
Та дамо спокій цьому питанню. Адже все і так є зрозуміле. Повернімося до іншості на контекстуальному рівні. Вона постає там на повен ріст. Але водномить існує й неконтекстуальна неоднаковість. У “Сологолосі”, який вмістив уже сто вінків сонетів чи не кожен твір був переосмислений неологізмами, (Поет і літературознавець Михайло Василенко навіть висловив жаль, що словника новотворів Василя Рябого не існує). У “Спалаху світлотіні” каскаду нових літеросплутень немає. Але вряди-годи вони, а й цікаві рідковживаності та діалектизми все ж побутують: “словозвук”, “рясносяє”, “словоспростування”, “тихолунні”.
Ще один нюансик цього разу зачепимо – це питання формовираження. В уже згадуваній добірці переважають вірші з трьох строф. Але іноді вздріваємо римотвори з восьми рядків із різними видами римування. У “Спалаху світлотіні” знаходимо також натяки на поетичні цикли. Якщо врахувати, що раніше вже були сонети і вінки сонетів, поеми і хоку, акровірші і паліндроми, то виникають підстави балакати про звуження формалістичного висловлення думки.
Що це? Крок назад чи поступ вперед? Сумніваємося, що відповідь на це питання існує і у версифікатора. Безсумнівним є лише одне: “Спалах світлотіні” – свідчення віршаревого пошуку. Але він ще сам не знає, що з того вийде. Очікуймо і ми! А поки що перечитуймо журнальну добірку. Вона є такою промовистою, якщо враховувати вищезгадані моменти.
Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
член НСПУ
м.Кременець- м. Шумськ