25 серпня в рамках відзначення Дня міста Бережани в музеї книги відбулася презентація книжки спогадів почесного громадянина міста Бережани, лауреата премії ім. Братів Лепких, краєзнавця Богдана Тихого “Коли долю беруть за барки”. Ведучою заходу була науковий працівник музею книги, почесна громадянка міста, лауреат премії ім. Братів Лепких, краєзнавець Ярослава Мазурак.
У книжці обсягом 106 сторінок з ілюстраціями, присвяченій онукам п. Богдана, подано спогади автора про його дідів – Миколу Братичака й Василя Тихого, про долю родини, насильно депортованої з Лемківщини на українську радянську територію, деякі власні малюнки й вірші автора, а також бувальщини з його дитинства і юності. Частково відображено тут генеалогію роду.
На зустрічі слово мали рідні та друзі, представники сімей депортованих, шанувальники творчості Б. Тихого, зокрема Галина Крищук, Любов Кісіль, Тетяна Тремба. Онук п. Богдана Едуард Ющенко, який приїхав із Парижа, у подарунок дідусеві зіграв на піаніно «Елізу» Бетховена. Музичні й пісенні дарунки також презентували Анастасія Коверзнєва, Тарас Видойник, Лідія Зембович, Лілія Слободна та інші.
Як зазначалося у виступах, творчий доробок автора плідний: “Берег моєї любові. Антологія творів про Бережани (перекази, легенди, спогади, поезія, проза, пісні)”, “Лисоня. 1916–1996 pp. (документи, спогади, щоденники, листи, знимки, поезія, пісні)”, “Золотий листок осінній. Вірші, переклади, пісні”, “Золота земля Опілля (легенди та перекази Бережанщини), “Легенди Бережанського замку”, низка путівників, буклетів, серії календарів про Бережани, Богородчанський район Івано-Франківської області, де Б. Тихий колись проживав, збірник власних віршів, перекладів, пісень і фольклорних записів під образною назвою “Срібні струни душі” тощо). Краєзнавець Богдан Тихий – із когорти тих завзятих неординарних людей, котрі здатні піклуватись не тільки про власний добробут і благополуччя, а й усією душею вболівають за престиж рідного міста і краю. Ліричний поет-пісняр і художник, редактор і видавець, активний громадський діяч і публіцист, автор гербів і прапорів, ініціатор відкриття пам’ятників, створення Державного історико-архітектурного заповідника, колишній депутат міської ради Б. Тихий одержав чимало заслужених нагород, дипломи й грамоти за багаторічну сумлінну працю, особистий внесок у розвиток історико-архітектурної спадщини України. Але найбільшою нагородою, безперечно, стане вдячна пам’ять нащадків за його невтомну працю, щедрий дар любові до рідної землі.
Із розповідей діда Б.Тихого Миколи Братичака, що розпочинають нове видання, дізнаємося, як його разом з усіма мешканцями мальовничого села Жегестів, що розкинулося над гірською річкою Попрад (повіт Новий Сонч, Краківське воєводство, Польща), у липні 1945 року поляки й совіти депортували на схід України – в село Оленівку поблизу Донецька. Лише окремі родини залишилися на станції Сусідовичі коло Старого Самбора, де ешелон після перетину кордону простояв цілий місяць. «По приїзді на Донбас, в Оленівку, діда викликали до сільради. Він, як зазвичай, одягнув білу сорочку, краватку, камізельку, блюзу, капелюха та й подався на побачення з місцевими урядовцями. Ті зустріли Миколу Братичака, сидячи в куфайках і кирзових чоботях, і були вельми подивовані зовнішнім виглядом переселенця. Очевидно, завдяки незвичним для повоєнного часу шатам прибульця, оленівці одноголосно нарекли його між собою «інженером», «начальником». Проте краватка краваткою, але на що здатні руки виштрамуваного пана і що в нього під капелюхом? Одним словом, чи зможе Микола Юрійович відремонтувати особисто всю поламану й заржавілу за роки війни колгоспну техніку (сівалки, молотарки, косилки та інший реманент), а по закінченні – організувати роботи з електрифікації Оленівки? Себто – очолити бригаду робітників, установити та запустити дизель-генератор тощо.
Дід пристав на їхню пропозицію, але за умови, що в бригаді з електрифікації працюватимуть його краяни з Жеґестова – люди, позбавлені наразі можливості заробітку і засобів до існування. «Кирзове» начальство з цим погодилося. За фахом дід був механіком, працював до війни машиністом паровоза, водив поїзди на відтинку залізниці Краків-Новий Сонч. Маючи технічні знання, набуті в Польщі, поставився до нового завдання, не побоюючись за кінцевий результат.
Справа в тому, що в діда ще з Жеґестова був досвід електрифікації власного будинку. Адже там зі стрімкої гори на подвір’я Братичаків спадав маленький потічок, що в долині, посеред села, зливався з більшим, який і впадав у річку Попрад. Дід забетонував канавку потічка і спрямував воду на лопатки колеса. Колесо крутило генератор і він давав струм на освітлення будинку. Односельці тоді ще користувалися свічками та гасовими лампами. Тож від туристів, які в курортному селі хотіли пожити у дідовій віллі, не було відбою.
У важкі повоєнні роки розрухи та відсутності запчастин відреставрувати сільськогосподарський реманент було не просто, треба було добре намордуватися коло заліза. Очевидно, від тих дідових мук і пішла поговірка: «Наробив москаль техніки, а ти, лемку, є…(мучся)». Все ж перше завдання дід виконав на «відмінно».
Для помочі новоствореній бригаді надали стару полуторку, за кермо якої сів мій беручкий до всього дід.
Зголоднілі за роботою і кусником хліба прибульці взялися до праці. Копали ями під слупи, натягували дроти, вантажили матеріали. Невдовзі загуркотів дизель-генератор, а в оселях ошелешених мешканців Оленівки замість чадних каганців спалахнуло яскраве світло.
На відміну від аборигенів, діда це світло не тішило. Його тягнуло в рідні краї, чи, принаймні, – ближче до них. Колишній машиніст потяга зважився на відчайдушний вчинок – підмовив найвідважніших земляків до втечі в Західну Україну…».
Тетяна Бідзіля.
.
