Нещодавно мене зачепила дивна сентенція російського письменника та літературознавця Віктора Шкловського: «Рукописи розумніші за автора». До прикладу він наводить такий аргумент: «Може бути, що рукопис Шекспіра не захотів би розмовляти з автором». Сказане красиво, з апломбом. Але, якщо вдуматися, цю тезу слід розглядати тільки з принципів полярності.
Хай письменник найталановитіший, однак незручна правда про нього, в тій чи іншій мірі, все ж на видноті. Скажімо, ніяк не в’яжеться з логікою, що злодій Франсуа Війон став неперевершеним ліриком доби середньовіччя, а спокусник і звідник Лопе де Вега створив п’єси, що майже чотири століття не покидають театральних сцен. Заядлими картярем був Олександр Пушкін, алкоголіком і хуліганом — Сергій Єсенін. А ще ж письменники-вбивці, наприклад, американець Уїльям Берроуз чи наш Андрій Головко, який застрелив дружину і малолітню доньку.
Зрештою чи не у всіх письменників, як і загалом нас, простих людей, є якісь гріхи і грішки. Той же Михайло Коцюбинський при люблячій дружині Вірі Устимівній мав адюльтер із Шурочкою Аплаксіною. Не забуваймо і про ту непрощенну заздрість, яку чи не всі літератори відчувають один до одного. Але всі, натужно хекаючи, тобто в поті чола пишучи свої «безсмертні» твори, вважаючи себе херувимами чи серафимами, прагнуть видряпатися на Парнас.
Є і зворотний бік медалі. Здається, у поета Михайла Грігоріва зародилася думка, що продовженням руки є творчий інструмент. Таким інструментом, звісно, не можна назвати шаблю чи гранотомет вояка. Творчою зброєю письменника є перо, яке у нашому столітті замінила клавіатура комп’ютера. Тому не дивно, що сучасні письмаки побачать у ньому лише жаргонно-кримінальне «перо». І саме завдяки комп’ютеризації в нас немає… рукописів. Тобто текстів написаних справжнім «продовженням руки».
У Чернігівському музеї Михайла Коцюбинського зберігаються саме рукописи цього самобутнього прозаїка — пожовтіли листочки автографів, до яких доторкалося його перо, на кінчику якого всі радості і болі, які він доносив своїм читачам. Нині за справжнє перо тримаються останні справжні майстри слова, такі, скажімо, як Валерій Шевчук чи Галина Пагутяк, для якої «Писане від руки — більш шляхетне, ніж клацання на комп’ютері… Тепло руки переходить на папір, літери фіксують настрій, кожна літера — неповторна».
Проте уявляю, що без таких рукописних автографів, зданих в архіви, залишаться майбутні дослідники сучасного «красного письменства». Отож, угледівши подібні комп’ютерні тексти навіть своїх творів, з ними не захотіли б розмовляти і сам Шекспір, і сам Коцюбинський… Треба подякувати Віктора Шкловського за таке передбачення.
Володимир Сапон.
Лютий 2015 р.