Савчук М. Ружа трояка: поезії. – Житомир: О. О. Евенок, 2020. – 184 с.
З розмови про важливість неологізмів у поезовираженні починав недавно відгук на “Огневерги арканів родинних” (попередню книгу віршів Миколи Савчука). Вирішив, що тепер теж піду цим шляхом. Спонукають дві обставини. По-перше: новотвори – лице віршника, і справжності слововираження без них не існує. (Упевнений, що жоден справжній віршар цього не заперечуватиме, бо й сам в більшій чи меншій мірі вживає несподівані словосполуки. По-друге: “подільський буковинець” (так себе йменує пан Микола) вирізняється побожним ставленням до цієї ікони в лексичному храмі.
В цьому переконуєшся, дивлячись на пелюстини “Ружі троякої”: “україниться”, “житолюб”-жорно, “просебені”, “геліоцентрист”, “мідногорлий”, “межисвяття”, “тремтливолистий”, “сумогреби”, “золоторанній”, “сонцешукачі”, “білокрилість”, “вкраїновірний”, “бреходамуси”, “перекотитато”, “стерво-завро-перегін”, “виновитвори”. (Ми вже звикли, що неологізми є складовою так званих “серйозних ліричних поезій”, а тут маємо дещо несподіване: їхня присутність в гумористичних та ліричних творах! Погодьмося, що такий прийом забарвлює тексти у незбагненну ліричність. На прикладі деяких віршів стає очевидним, що автор різними шляхами крокує до своєї новотвірності. Скажімо, використовуючи, добре знаний усіма іменник, продовжує власний понятійний ряд. Приміром, “перекотиполе” (твір “Перекотидоля”) доповнюється “перекотищастям”, “перекотидітьми”… Ще й маємо “одієслівлення” ряду іменників: “захмельнич”, “зацимбалив”, “заукра-їнь”, “забуковинь”… Дописуємо сюди й іронічність взорування: “Бамбуковина”, “Прибанання”, “Прибаобаб’я”… На позитивізм у сприйманні неологічності працює й вільне плавання віршника безбережним фразеологічним морем: “ніс-всюдисунь”, “глибокозора”, “психококони”… (Можна, напевно, додати сюди й інші нюанси.)
Та не тільки такі словочуднення “примагнічують”! Нерідко читачі можуть натрапити на рідковживаності (вибачте за слово каламбурну гру у цьому реченні): “скрипалиня”, “драчити”. В його лексиконі знаходять місце й слова-професіоналізми: “ультразвук”, “гігієна”. (Звісно, ці медичні терміни уже давно стали звичними, але те, що пан Микола багато років пролікарював, робить їх бентежнішими, зворушливими .)
Осібно, напевно, варто сказати про діалектизми. Бо без них “Ружу трояку” неможливо уявити. Але цей ряд літеросплетень розділив би на на кілька частин. Приміром, частенько автор передає свої емоції за рахунок говірковостей, які поширені в інших регіонах: “видко”… А поряд існують слівцята вузькотериторіальні: “фальча”, “гарнець”. Але не назвав би звернення поета до цих словоскарбів модою до самопахвальби. (Мовляв, ми теж не ликом шиті: словодивуємо!) Це – потреба поетової душі. Про щось інше й не думаю після того, як проекспериментував – спробував деякі слівцята змінити на загальновідомі. Тоді з сумом для себе побачив, що поезія втратила свою чарівність.
Чарувальний ефект дають й алітерації типу: “світання – світло позасвітнє”, “простіш: посіви покрива первець”, “горіли горобині горні гронця”. Приємно дивує й гра наголосів у слові “тепло” з вірша “Автоінквізиція геліоцентриста”. Потужними алітераційно-асонансними струменями пульсує, наприклад, така строфа: “Я сон шукав, немов руно Ясон. Знаходив лиш дрімоту напівсонну, Резонну до безсонного сезону. Та в пошуках якраз і є резон!” А ще в цих рядках допитливі читальники знайдуть і тропні чарівності у вигляді каламбура, порівняння, епітетів, іронії, але про це ще буде мовлено згодом.
Зрозуміло, що ці слововияви говорять про індивідуальність стилю поета і роблять вірші привабливішими для поціновувачів красного письменства. Водномить гострішає проблема дбайливішого ставлення до слова як до головного виражального інструмента. Наприклад, дивує, що у “Баладі про стару болячку” натрапляємо на “розу”, хоча неросіянізм “троянда” був би доречним більше.
Але крапкую не тільки це. Коли блукав слововиявними стежками, то мимоволі побував і в таємничих літературно-тропних гущавинах “Ружі троякої”. Тому й хочу стати своєрідним провідником в чарівністі цього заповідника метафор, епітетів та порівнянь.
Щодо перших, то відразу хочу таке мовити. Можна говорити про різнорідність цього лексичного засобу. Але не бачу доцільності у поділи через його певну однаковість: “екватором підперезавшись, земля танцює на орбіті”, “із тиші я шатро пошию”, “ніч дивиться в обличчя”… (Трикрап’я не вважаю зайвиною у даному випадкові, бо перелік чарівностей можна продовжити: “садами пройшовсь листопад”, “ловлю натхнення й далі римовершею”, “осінній дощ у літо заблукав”. Чи не видно за цими словами сповідальність поетової душі через метафоричність думання?)
А от епітети розділити хоча б на дві частини легше. Бо з одного боку звичні вислови, які давно гніздяться у свідомості, але не втратили епітетного шарму, а з другого боку незвичайні висловлювання з метафоричною барвою “прокляттям чорним” протистоять “сни золоторанні”, “мілкосніжний тихокрок”, “глибокозора осінь”. Безумовно, що можна тут натякнути на умовність такого поділу, але, як кажуть, з пісні слів не викинеш.
А от у поділі порівнянь на кілька типів такої умовності немає. Микола Савчук пропонує цей троп у парі зі сполучниками на кшталт “як”, “мов”, “ніби”, “наче”: “тікатимуть хмари, мов чугайстренята”, “я крила складав, мов приземлений птах”, “заріс ліс, наче Джус”. А поряд сусідять словосполуки без сполучників: “вірш цей – пік думок найвищих, огневерг-протуберанець”, “часи оті – небес дарунки”, “берези – березня похресниці”…
А ще існують в пана Миколи складні порівняння, в яких поєднані елементи обох вищезгаданих типів: “спивай, як воду – еліксир живий”, “як метеор – крізь синю ніч музичну”, “досягнута ціль – це як зірвана квітка”. Про порівняльність виникає думка й тоді, коли зір надибує уточнення того чи іншого образу через іменник з прислівником: “поет-огневиця”, “зозулята-груденята”, “фарисеї-самоучки”, “тези-протези”, “страх-ураган”, “викладачі-викрадачі”, “ніч-провісниця”…
Усі ці літературні тропи та слововияви по-своєму – свіжо й оригінально – позначаються на згадках про населення книги, серед якого бачимо рослини і дерева, звірів і птахів, зорі та небесні світила: “з перших сил шафран хай зацвіте”, “таке святе цвітіння верб”, “пастух-чередник пожене антилопи”, “не каркай між воронами”, “по зорях у вівтар відкритих воріт”, “на вилиці тоненький пірсінг місяця”. Цитувати можна було б і далі, та скажу про інше. Присутність споминань про “мешканців” чітко вказує чи поет народився у селі, чи прийшов на білий світ у мегаполісі. У даному випадку й без біографічної довідки є зрозу- мілим походження віршника із пригірського буковинського живописного села Нові Дра-чинці, бо таких дивних алюзій в “Ружі троякій” значно більше, ніж, скажімо, в пересічного поета-урбаніста. Але в усіх випадках широкий іменниковий розмай допомагає поетові глибини філософської думки та явити тонкий ліризм.
Це, до речі, стосується й кольорових екстраполяцій. Не буду приховувати, що мені сподобалися вислови на зразок: “де в діброві зеленобростій”, “а зір забрів у синь осінню”, “сірим вовком ніч лащиться об коліна й лікті наші”, “подвижно ти здолаєш чорні біди”, “блакитно-жовтий небостепу стяг”… Зрештою, барвисті тони вимальовує уява і тоді, коли вказівника на певний колір не існує: “гуділи коси, наче оси, спивали росяний нектар”, “над пустовустим скляклим садом гойднулась легко ряса-вись”, “горіли горобини горні гронця – серпневі придорожні світачі”…
Але не тільки ці аспекти виражальності вказують на неї. Варто зауважити і на філо-софське тяжіння автора до фразеології: “горба того в горбатого лише могила вирівня”, “дивилась середа на п’ятницю в сльозах ревнивих”(бо між ними четвер!), “врешті вчепить вінок лавровий”, “бо листя випало у осад веселим сумом золотим”. Подумалось, що з вродженого пильного тяжіння та уваги до лексичного багатства різномов’я народжують- ся у нього власні крилатослів’я: “не маєш права бути позачасним”, ”я буду вищим від обману”, “хоч в творчості немає абсолюту, я не спинюсь його в рядках шукати”…
Дозволю собі повернутися до ще одного афористичного висловлювання Миколи Савчука: “Щоб зацвісти, потрібно в світ пробитись!” Як вони, ці рядки, в своїй глибинній мудрості перегукуються з словами Михайла Левицького з Тернополя, який уже пішов у засвіти: “де ростем, там мусимо цвісти”.
Та це не єдиний натяк на культурологічні аспекти лікаропоета чи поетолікаря. Скажімо, вірш “Світи тонкі та органічні” писаний без жодного займенника не має дієслів, бо лиш одне є таким. Експеримент? Так. Але у нім щось від поетики Івана Іова, який теж вдавався до словошукань. І навіть є щось символічне в тому, що поезію Микола Савчук присвятив талановитому краянинові, поетична душа якого з позасвіття дивиться на наближення до словотаємниці. І в цьому світлі зримішими стають культурологічні згадки про куфер Пандори, руношукача Ясона, вічних світочів планети Махатму Ганді, Тараса Шевченка, Лесю Українку…
Ця культурологія бродить десь на поетовій помежевій виражальності та темарійності. Але не лише вона одна спинилась там. Слід сказати і про богошукальницькі тенденції поета. Чи не найліпше вони відлунились у рядках: “Тримає бог мою планету, як я дозрілий цей горіх”, “я знаю, світоплетиво і боже, і поетове”, “отой вогонь клітинний, Отче, чистилище за власний гріх?”
Доречно говорити й про інші аспекти філософської лірики. Слава богу, прикладів вистачатиме, як й при згадках згадках про громадянську, пейзажну та інтимну віршотворчість. Та не вдаватимусь до цього, лише підкреслю, що сув’язь тут є привабливішою.
Існує це переплетення й тоді, коли заходить мова про різноформ’я. Бо ж маємо різність. У книзі переважає силаботоніка. Та окрім віршів, написаних у традиційному ключі, маємо балади, каламбури, паліндроми, віршовані фейлетони, віші-медитації. Та ще є цікавий творчий перехрест у вигляді поєднання ліричного і гумористично-іронічного струменів. Певен, це саме та ріка, в яку в наш час варто упірнути й іншим віршотворцям. Навіть не зважаючи на певну недоречність та пародійність окремих сміливо мовлених рядків. Віриться, докаже це своїми наступними оригінальними поетичними книгами Микола Савчук.
Ігор Фарина
м. Шумськ на Тернопіллі