Королівство Мальви. Четверта книжка про Кракатунчика

2. Війна з царством Червоних Чмирів

Час стрімко летить для дорослих і не надто поспішає для малих дітей. Він ніби говорить дітлахам: «Не кваптеся, насолоджуйтеся життям, доки ви можете ще бути безтурботними та щасливими, бо вами повсякчас опікуються батьки». Однак діти цього зовсім не розуміють, адже хочуть швидше вирости та стати дорослими, досвідченими та цілком самостійними, як мама з татом; одружитися, народити своїх діточок; ходити на роботу і не перейматися тим, що треба щодня чимчикувати до школи та виконувати домашні завдання.

Тому Сергійкові й Тетянці у Чернігові час здавався надто повільним. Спілкуючись між собою після школи, вони мало не щодня згадували своє життя в Королівстві Мальв, сповнене неймовірних і захоплюючих пригод. Адже вони були дорослими та ще й справжніми королем і королевою, котрі могли досхочу мандрувати чарівними землями, мчати на своїх баских конях і навіть інколи кататися на дивовижному триголовому драконі Вадимі, який час від часу перетворювався на чудового лицаря. Що ще наразі потрібно для справжнього щастя?!

– Однак ми ж там знову скучатимемо за нашими дорогими батьками, – зітхала Таня. – Ось і виходить, що вдома нам не вистачає свого Королівства, а в Королівстві не вистачатиме любих мам і татусів…

– Це правда, – погоджувався Сергійко. – Бо, навіть перетворившись на дорослих, ми все одно залишаємося дітлахами. Авжеж, можна скористатися чарівними черевичками – охлябриками, вмить перетворившись на розбійника Туза, як я в Луцьку. Але ж я добре пам’ятаю, що, попри довгі руки та ноги і ніби грізну мармизу, все одно в душі був малим Сергійком і міркував тоді, як хлопчик, а не якийсь дядечко.

– Втім, по-моєму, ми були хорошими королем і королевою, – замріяно зітхала Тетянка.

– Мабуть, – кивав однокласник. – Тому що відчували відповідальність і мусили поводитися, як дорослі… І все-таки це було прекрасно! Шкода, що ми не можемо про це нікому розповісти.

– Ти що, не здумай навіть обмовитися нашому приятелеві Сашку, бо невдовзі про це знатиме увесь клас, – хвилювалася Таня. – Нам же просто не повірять та ще й вважатимуть фантазерами, які навигадували казна що!

– Авжеж, – знічувався Сергійко, – я б і сам не повірив, якби мені хтось про таке розповів…

Втім, одного разу у Тетянки з’явилася несподівана ідея:

– Знаєш, друзяко, думаю, треба наважитися й розказати про все нашим батькам.

– Та ти що, – злякався Сергійко, – думаєш, вони нас за такі витівки по голівці погладять?!

– Але ж не поб’ють. Принаймні ще не лупцювали, – посміхнулася Таня. У нас – хороші батьки. Звісно, нас сваритимуть, як же без цього. Доведеться трохи потерпіти. Однак це не триватиме вічно. Вони нас пробачать.

– Мабуть… – скуйовдив чуприну однокласник. – Проте ми більше вже не зможемо вирушити на лялечці в своє Королівство. Бо вони нам це суворо заборонять, ще й лялечку можуть так сховати, що ми її й через сто років не знайдемо!

– Можуть, – кивнула Тетянка. – Але, якщо ми запросимо в майбутню подорож до Королівства також твоїх маму Таню й тата Сергія Вікторовича, думаю, все владнається. Дорослим також хочеться інколи хоч трохи побути дітьми, а тим більше взяти участь у таких захоплюючих мандрах. Та й нам буде спокійніше – все-таки твої батьки вже робили гопки лихим бурбуруну, вони нам допоможуть. Так, з ними можна піти в розвідку.

– Однак ким вони будуть у Королівстві Мальв? – здивувався Сергійко. – Ми – король і королева. Але тато з мамою? Вони ж там виглядатимуть, як наші ровесники!

– То й що? Ми можемо представити їх сестрою та братом короля, котрі приїхали погостювати в нашому чудовому Королівстві.

– Ну, не знаю, – знизав плечима хлопчик. – Це – дуже ризиковано. Якщо ми не переконаємо батьків, можемо назавжди втратити Королівство!

– Авжеж, Сергію Сергійовичу, ти повинен бути дуже переконливим, – попросила Таня.

І вони наважилися, водночас. Тетянка розповіла про все своїм батькам, а Сергійко довго спілкувався з мамою й татусем. Хлопчик вирішив нічого не приховувати й розповісти всю правду, зокрема й про дракона Вадима, якого їм все-таки вдалося перевиховати.

Звісно, у мами Тані було дуже багато запитань, особливо про поєдинок із драконом, а ошелешений тато Сергій Вікторович хмурнів і докірливо хитав головою. Втім, коли Сергійко запевнив, що наступного разу вони неодмінно відправляться до Королівства Мальв у чотирьох, матуся трохи пом’якшала і очі її зблиснули. Вона накрапала собі валеріанки, щоб заспокоїтися і слухала улюблену музику. А тато, котрий до того нервово походжав кімнатою, присів поруч, мовчки обійнявши дружину…

Наступні дні Сергійко намагався поводитися якнайкраще. Він був дуже чемним та слухняним, старанно робив уроки й зовсім не бешкетував. Однак батьки поводилися, ніби нічого й не сталося, вони навіть жодним чином не згадували про ту розмову, яка так приголомшила їх. Втім, у оселі відчувалася якась прихована напруженість. Було зрозуміло, що матуся з татом постійно розмірковують про вчинок Сергійка. І це неабияк непокоїло хлопчика! Проте він не наважувався знову бодай щось промовити про Королівство.

Схожа ситуація була й у Тані. Тому діти із задоволенням зранку йшли до школи, а після уроків не надто квапилися додому. Вечори тягнулися надто довго, одноманітно і сумно.

А потім настали зимові канікули, й Сергійко просто не знав, куди себе подіти. Він усе частіше згадував про своє Королівство й хотів повернутися туди. Лялечка, як і раніше, скромно лежала незамкнена в шафі. Та хлопчик навіть уявити не міг, щоб взяти її тепер без дозволу…

Втім, одного дня мама Таня зранку ліпила вареники з вишнями й, ніби між іншим, промовила до сина:

– Як там наше Королівство?

– Та звідки ж я знаю, – здивувався Сергійко. – Ми вже там із Тетянкою сто років не були!

– Але ж хочете побувати? – продовжувала допитуватися матінка.

– Так, звісно – зітхнув Сергійко. – Тільки хто ж нас туди відпустить?

– Нізащо не пустимо, – погодилася мама.

– Так отож, – скрушно зітхнув хлопчик.

– Не пустимо, дорогий сину, якщо ви хочете полетіти туди без нас – раптом посміхнулася матуся.

Сергійко навіть вухам своїм не повірив. А раптом це йому почулося?!

– То я зможу знову трохи побути королем? – обережно промовив.

– Я вчора говорила увечері з татком. Ми ж бачимо, що ти страждаєш… Проте, дорогий Сергію Сергійовичу, май на увазі, що більше нічого такого не робитимеш без нашого дозволу. Зрозумів? Бо це виглядає, як зрада. Ми – твої батьки, найкращі друзі, постійно вболіваємо, хвилюємося за тебе. Ти ж у нас – один. Іншого такого Сергійка немає. То що ж із нами буде, якщо раптом з тобою щось трапиться?!

* * *

Приготування до подорожі не зайняло багато часу. Звісно, батьки дуже хвилювалися, однак Сергійко з Танею почувалися такими щасливими, що у мами Тані вже не було жодних сумнівів – потрібно летіти і якомога швидше, доки вона не передумала. Батьки Тетянки теж погодилися відпустити доню, їх переконав тато Сергій Вікторович. Тож невдовзі відважний екіпаж лише на хвилину, за доброю традицією, присів на дорогу, і за мить Сергійко побачив такі вже знайомі краєвиди. Хлопчик підморгнув Тані та урочисто промовив до батьків: «Ласкаво просимо в Королівство Мальви».

Тетянка щасливо заплескала в долоні. Батьки зачудовано роззиралися довкола. Їх вразили і розкішний королівський палац, що височів у далині, й прекрасні мальви, які росли всюди, і неймовірний триголовий дракон, котрий уже летів назустріч, радо вимахуючи великими крилами.

– Синку, невже ти сам усе це придумав? – здивувалася мама Таня.

– Не все. Дракона в моїй мрії не було, – чесно відповів Сергійко. – Але королівство одразу ж почало існувати своїм реальним життям. Тут мешкають люди, ростуть діти і щодня відбувають різноманітні події. Радісні і не дуже, однак це – наше нове життя, цікаве й незабутнє! Будь ласка, пам’ятайте, що я тут – король, а не малий хлопчик, а Тетянка – королева, моя дружина…

– Спробуємо, Сергію Сергійовичу, але, будь ласка, все одно дослухайся до наших із татом порад, – посуворішала матуся.

– Та ви не хвилюйтеся, я його проконтролюю, – посміхнулася Тетянка. – Все буде добре! До речі, познайомтеся з Вадимом…

Тільки-но приземлившись, дракон враз перетворився на вродливого та привітного лицаря, який чемно привітався і галантно поцілував руки королеві та мамі Тані.

– Добридень, Вадиме! А у нас – гості: я запросив до королівства своїх старших брата і сестру – пана Сергія та пані Тетяну. Так сталося, що їх звуть так само, як і нас із королевою. Втім, сподіваюся, ви не заплутаєтеся…

– Радий бачити близьких Вашої Величності, – лицар так проникливо поглянув на родичку короля, що вона аж зашарілася. – Це прекрасна ідея – познайомити нас! Думаю, королівство Мальви стане і їхньою домівкою.

– Авжеж, – кивнув Сергійко. – Що нового? Пильнуєш королівство?  

– Я саме облітав прикордоння. Відверто кажучи, у наших сусідів – не зовсім спокійно… Але зараз не надокучатиму справами. Приймайте дорогих гостей!

– Так, ми з королевою покажемо їм наш палац, пообідаємо, а потім уже поспілкуємося, – задоволено промовив Сергійко. – Тим більше, бачу, до нас уже квапляться перший міністр Максим із придворними.

Втім, король ще знайшов дещицю часу на своїх чудових підлеглих, не став порушувати звичний уже тут етикет. Повагом, неквапливо та урочисто, з таким величним, шляхетним достоїнством привітався з усіма, що мама Таня і тато Сергій Вікторович вкотре здивувалися: невже це їхній Сергійко?!

А далі батьки вже захоплено милувалися палацом, подумки міркуючи, чи все це їм не сниться. Тетянка теж надто швидко увійшла в роль королеви і почувалася тут, як удома. Вона була дуже привітною і водночас поводилася, як повноправна господиня. Так відбувалося і на бенкеті, котрий тривав кілька годин. І лише коли Таня, Сергійко та його батьки залишилися на самоті, син дзвінко, по-хлопчачому розсміявся і підморгнув рідним:

– Ну, як вам тут, не скучаєте?

– Ми – просто в захваті, Сергію Сергійовичу, – відповіла матуся. – Ти – справжній король, а Тетяночка ніби народилася королевою! Де ви навчилися таких придворних манер? Я, чесно кажучи, сиділа на бенкеті і все думала, чи правильно тримаю виделку…

– Ми з Сергійком любимо читати книжки, то й мимоволі запам’ятали, – пояснила Таня. – До того ж, ми спостерігаємо за нашими придворними, у них також можна багато чому навчитися.

– Перепрошую, ви тут відпочивайте, а я трохи поговорю з драконом, нічого не вдієш – королівські клопоти, – махнув рукою Сергійко.

– Вадим нам сподобався, – похвалила дракона мама Таня. – Він – такий галантний!

– І красивий, – не знітилася Тетянка. – Якщо хочете, він вас покатає на собі. Не хвилюйтеся, це – цілком безпечно, Вадим із вас буквально пилинки здмухуватиме.

– Он як… – зашарілася ненька. – Що ж, я подумаю. Можна спробувати! Принаймні на драконах я ще не їздила… Звісно, якщо тато Сергій Вікторович дозволить.

– Чому б ні, – стенув плечима татусь. – Інакше потім жалкуватимеш у Чернігові, що не наважилася на таку романтичну мандрівку. Я ж тебе знаю!

– Добре, я зараз попрошу Вадима, – кивнула Тетянка. – Тільки-но з ним поговорить король. Думаю, дракон залюбки політає з вами. Отож готуйтеся до чарівних мандрів…

* * *

Почувши про пропозицію покатати сестру короля, Вадим погодився з таким ентузіазмом, що Тетянка відчула щось на кшталт ревнощів. Втім, мама Таня – заміжня, тому можна не перейматися, нічого особливого не станеться. І заспокоєна королева пішла порадувати свою гостю.

– То про що ж ти хотів поговорити, Вадиме?.. – поцікавився Сергійко, коли опинився поруч із драконом. – Відчуваю, друже, ти чимсь стурбований.

– Поки що це – лише припущення. Може, воно взагалі не варте уваги, – похитав головою лицар. – Тільки з’явилися чутки з сусідніх земель…

– Які чутки? – насторожився король. – Просто раніше жодні сусіди нас не турбували.

– Так, але цього разу там відбувається щось прикре.

– Прикре? – занепокоївся Сергійко.

– Авжеж, – зітхнув Вадим. – У північному царстві Червоних Чмирів до влади прийшов якийсь навіжений, занадто войовничий і зухвалий… Кажуть, він – трохи схибнутий, прагне завоювати всі навколишні країни, от і лютує.

– Але навіщо ж когось завойовувати? – не зрозумів король. – У них не вистачає землі? Чи вони потерпають від голоду?!

– Ні, у них – дуже багато землі, всім вистачає. І живуть ніби нормально, не бідують, – розвів руками лицар.

– То в чому справа? – допитувався Сергійко.

– У головного Чмиря – манія величі, – зневажливо пхикнув дракон. – Він взагалі вважає, що їхня раса – найкраща, найсильніша, найбагатша, тому всі інші народи повинні їм підкорятися, і мальвійці, королівство Мальви, теж.

– Але чому? Це ж мракобісся якесь! Хіба не можна жити в достатку та мирі з сусідами, дружити і взаємовигідно торгувати? – заклопотано почухав потилицю король.

– Ні, він хоче стати імператором, володарем світу, мати мільйони рабів, які виконуватимуть виключно його бажання, – наморщив чоло Вадим.

– Хіба це можливо? І як на таку маячню реагують інші сусіди?!

– Вони його панічно бояться. Мовчать, немов води у роти понабирали, – зітхнув лицар. – Звісно, якби виступили всі разом та дали відкоша вискочці, може, це б його зупинило. А так він, відчуваючи безкарність, поводиться все нахабніше. Погрожує війною! На жаль, у нього багато зброї. Чмирі віддавна поповнюють свої арсенали, самі навчилися виготовляти жахливі речі! Тепер їхній правитель цим хизуються. І мені здається, це – вже не просто слова…

– А народ такого царя підтримує? – скуйовдив чуприну Сергійко.

– Він так усіх залякав! Тільки-но хтось починає протестувати, як вмить потрапляє до в’язниці. До непокірних застосовують жахливі тортури!

– Тому люди мовчать? Лише зі страху? – спохмурнів король.

– Головний Чмир уже наобіцяв їм золоті гори. Мовляв, коли вони всіх переможуть і завоюють, матимуть рабів, то житимуть, мов у Бога за пазухою!

– Дурниця. Як у це можна вірити? – похитав головою Сергійко. – А що, як викликати його на поєдинок? От ми ж із тобою позмагалися, й усе чудово завершилося.

– Ні, він на чесний поєдинок ніколи не відважиться. У нас його, одного, будь-який підліток відлупцює, – блиснув очима дракон. – Бо той цар – зовсім не богатир: хирлявий, непоказний і нікчемний. Тому він – такий підступний і небезпечний!

– Ти щось знаєш про їхню зброю? – запитав король.

– Вона – дуже грізна! Я про таке раніше навіть не уявляв. Це – крилаті ракети, які можуть буквально стирати все з лиця землі, – найміцніші будинки та людей… Це – страшні бомби вагою по п’ятсот кілограмів, котрі смердючі чмирі здатні скидати зі своїх навіжених літаків… Я вже й не кажу про всілякі танки, БТР, «Гради», «Урагани», гаубиці, міномети, кулемети, автомати та інше жахіття. У них навіть атомні бомби є, які здатні знищувати цілі міста! – потупив очі Вадим.

– А в нас – лише шпаги, мечі, пістолі, мушкети, старі гармати, та й то – зовсім небагато. Ми ж досі ще ні з ким не воювали, – розвів руками Сергійко.

– До того ж, ми тут поводимося шляхетно, по-лицарському, а то – орда: темна, неосвічена, забита, підла, жорстока… – ледь стримував емоції дракон.

– По-твоєму, вони – ще й смердять? – наморщив носа король.

– Авжеж, вони – нечупари. Не люблять митися, тому завжди брудні, – пояснив Вадим. – У них в оселях – ні ванни, ані туалету, й лише єдина лазня – на все село, в яку чмирі ходять митися по черзі, раз у місяць…

– Проте вони взагалі – люди? Бодай чимось схожі на нас?! – здивувався  Сергійко.

– Не знаю, – похитав головою лицар. – По-моєму, нелюди…        

– Все одно має бути якийсь вихід, порятунок, мусимо поміркувати над цим! – вперто промовив король. – Але, скажи, друже: якщо почнеться війна, ти захищатимеш наш край? Адже без тебе тут буде ще скрутніше!

– Ваша Величносте, хіба я схожий на зрадника? – зблід Вадим. – Так, я можу бути запальним, нерозсудливим, трохи налякав тутешніх дівчат… Та я – воїн. Принаймні ще ніхто ніколи не називав мене боягузом.

– Гаразд, старий, будь ласка, покатай мою дорогу сестричку, але поки не розповідай їй про халепу з чмирями. Може, минеться? – простягнув руку співрозмовнику Сергійко.

– Добре, Ваша Величносте, не хвилюйтеся. Покатаю прекрасну дівчину з радістю, а про ту загрозу – ані словечка з вуст! До речі, брат і сестра дуже схожі на вас, – міцно потис руку короля дракон.

– О, дякую, тільки насправді це я схожий на них… – по-змовницькому підморгнув Вадимові Сергійко.

Звісно, дракон не зрозумів натяку, просто мовчки стенув плечима. Він був лицарем і не розумівся на чудесах. Втім, йому, безперечно, можна було довірити матусю. В усякому разі, король, на відміну від тата, аніскільки не хвилювався, доки мама Таня мандрувала краєм верхи на Вадимові…  

* * *

Вранці батьки позіхали, прикриваючись долонями, а щаслива ненька вкотре збуджено розповідала про неймовірний політ. Натомість Тетянка, яка дуже хотіла знову покататися на драконові, але поступилася місцем «сестрі» короля, була трохи не в настрої. Хоча намагалася приховати невдоволення. Але Сергійка, який чудово вивчив свою однокласницю за час їхньої дружби, не проведеш. Втім, він лише стиха посміювався кутиками вуст. Хай знає, як легковажно фліртувати з Сашком на очах у найкращого приятеля!.. Хлопчика неабияк тішили ревнощі Тані до його матусі, пов’язані з красенем Вадимом.

Але затишно смачний сніданок у колі хороших людей сподобався всім. Однак після нього перший міністр Максим, тридцятилітній русявий чоловік із вишуканою борідкою, красномовно та прохально поглянув на короля.

– Даруйте, друзі, у мене – справи…  – заклопотано повідомив Сергійко.

– Ти – чудо, Сергію Сергійовичу, – розсміялася ненька. – Настільки увійшов у свою роль! А я ніяк не звикну, що переді мною – правитель цілого королівства!

Однак у Максима був досить стурбований вигляд, хоча він і намагався не показувати це на людях.

– Що сталося? – відійшовши від столика в залі, поцікавився Сергійко.

Максим поквапливо, але шанобливо простягнув аркуш паперу, всіяний не надто каліграфічним почерком:

– Ваша Величносте, сьогодні посланець приніс цього листа.

– Ти ж його вже прочитав, то й розкажи… – нетерпляче махнув рукою король.

– Нам оголошено ультиматум! – вже не приховував свого розгублення перший міністр.

– Ультиматум? – звів брову король.

– Правитель північного царства Червоних Чмирів, Його Всемогутність Чмир Тринадцятий, пропонує нам своє цілковите покровительство, якщо ми визнаємо його владу над королівством Мальви… Таким чином, у разі нашої негайної капітуляції, війська сусідньої супердержави милостиво тут нічого не руйнуватимуть, а також не вбиватимуть та не грабуватимуть мешканців. Але зрозуміло, всі громадяни чітко виконуватимуть накази Червоного імператора. Більше того, нам гарантують подальший захист у разі нападу якихось ворогів та воістину батьківську турботу, щоб ми могли вірнопіддано присвятити свої життя на благо великої та могутньої імперії. Якщо ж ми злочинно знехтуємо такою люб’язною та важливою, суто мирною пропозицією, царство Червоних Чмирів буде змушене оголосити нам війну та діятиме відповідно до ситуації. Відповідь потрібно дати впродовж 24 годин.

– Ясно, – зітхнув Сергійко. – Максиме, ти готовий захищати Вітчизну?

– Так, Ваша Величносте, – не вагаючись, відповів перший міністр.

– Іншого я від тебе й не чекав, – задоволено промовив король. – Втім, нам потрібно виграти бодай дещицю часу… Тому нехай посланець іще добу побуде в палаці, але замкніть його в кімнаті і пильнуйте, як слід, аби не втік. А через 24 години випустимо й оголосимо нашу відповідь. Я зараз пораджуся зі своїми близькими, а ти поспілкуйся з усіма нашими вояками, приготуйтеся до запеклого бою.

– Буде зроблено, – чітко промовив Максим. – Дозвольте виконувати наказ?

– Дозволяю, – підморгнув Сергійко першому міністру. – Скажу тобі по-секрету – все буде добре! У разі чого, я поки що буду в королівському залі…

Король не став марнувати час, а покликав дракона й одразу ж розповів Тетянці та батькам про страшну загрозу. Вони були вражені, стурбовані, але намагалися поводитися мужньо.

– Нам потрібно врятувати королівство Мальви від божевільного царя, хворого на манію величі. Звісно, ми не можемо прийняти отаку його ганебну «пропозицію». Але ви знаєте, він володіє грізною зброєю, а у нас поки майже нічого немає, щоб захиститися від лютого, безжального загарбника. Тож нам зараз потрібно виробити стратегію нашої оборони. Будь ласка, висловлюйте свої ідеї, навіть ті, які здаються, на перший погляд, неймовірними, – сказав Сергійко.

На якусь мить запанувала напружена, тривожна тиша. На очах у мами Тані та Тетянки з’явилися сльози. Тато Сергій Вікторович схвильовано звів брови на переніссі, рвучко підвівся й почав ходити залою з кутка в куток, заклавши руки за спину. А ошелешений лицар Вадим навіть не зчувся, як ураз почав перетворюватися на дракона, однак вчасно отямився й блиснув очима:

– Що ж, війна – так війна!

Татусь так само рвучко зупинився, поглянув на всіх присутніх і мовив, карбуючи кожне слово:   

– Війна – це найгірше, що може бути в житті держави. Але ми мусимо боронити наше королівство, інакше воно просто загине, розтерзане звірячою ордою ворогів! Що я пропоную зробити негайно, не зволікаючи? Оскільки чмирі використовуватимуть свої танки та БТР, маємо перекрити всі дороги – обладнати фортифікаційні споруди. Простіше кажучи, вирити рови, покласти важкі бетонні плити, а на лісових шляхах зробити завали з дерев. А ще треба зруйнувати всі наші мости, це затримає загарбників.

– І навіть наш головний міст через річку? Він же такий прекрасний! – схлипнула Тетяночка.

– Та цей міст потрібно зруйнувати в першу чергу, – рішуче продовжив тато. – Інакше окупанти одразу ж підійдуть до палацу.

– Ти, як завжди, правий, – поміркувавши кілька секунд, зітхнув король. – Дякуємо, дорогий, за такі безцінні поради! І звідки ж ти про все це знаєш?

– Прочитав колись багато книжок про війну. І, бачите, знадобилося, – розвів руками тато Сергій Вікторович.

Сергійко покликав першого міністра та віддав наказ. Проте Максим був надто приголомшений почутим, тож завмер, потупивши очі.

– Все зрозуміло? – наполегливо поцікавився король.

– Авжеж, – спантеличено промовив придворний, тупцюючи на місці. – Однак, я перепрошую, Ваша Величносте, невже ми самі сплюндруємо все? А потім, після війни, щоб це відбудувати, знадобляться роки!

– Ми не маємо іншого виходу, друже, – пом’якшив голос Сергійко. – У мене теж болить душа… Втім, треба зробити найголовніше – врятувати наше чудове королівство Мальви, якому загрожує смертельна небезпека! А мости та все інше після перемоги відбудуємо, даю тобі чесне королівське слово. Ти готовий виконати наказ?

– Так, – зітхнув Максим. – Я вірю своєму правителеві.

– Я допоможу, разом ми швидше впораємося, – запропонував татусь.

– Добре, братику, дякую! Якщо ти будеш поруч із першим міністром, то я почуватимуся значно спокійніше, – полегшено відповів Сергійко. – Отож не марнуйте часу, розпочинайте діяти негайно. Але також відверто говоріть із нашими вояками і жителями королівства, вони мають знати про небезпеку!

Тато належно відреагував на «братика», підморгнувши синові… Коли батько й Максим пішли, король поглянув на дракона:

– А ти що скажеш, Вадиме?

– Чмирі шалено обстрілюватимуть нас зі своєї страшної зброї. Звісно, я їм відповідатиму власним вогнем, та самотужки не впораюся. Мені потрібна велика підмога!

– Але в королівстві – лише один дракон… – сумно промовив Сергійко.

– Тому я спробую покликати інших, – кивнув лицар.

– Невже це – реально? – з надією запитав король, пильно поглянувши на Вадима.

– Майже нереально, – витримав погляд і не відвів очей лицар. – Адже всі дракони – надзвичайно свободолюбні, тому просто не можуть перебувати разом, кожен – лише сам по собі. При цьому вони страшенно страждають від самотності та потребують справжньої любові й щирого спілкування, отож і викрадають інколи принцес…

– Тобто вони – не безнадійні! – зашарілася Тетяночка.

– Принаймні до війни я почувався щасливим, – стенув плечима Вадим, лагідно поглянувши на королеву. – Звісно, у нас – дуже мало часу. А дракони мешкають на далеких відстанях один від одного. До того ж, не всі з них – молоді та дужі, є немало старих і хворих, а деякі взагалі живуть тисячі років. Вони – горді, незалежні, бо нікому не підкоряються, нерідко перебувають у поганому настрої. Крім того, не всі можуть перетворюватися на людину…

– Однак ти спробуєш? – примружив очі король.

– Авжеж, – не вагаючись, відповів лицар. – Тільки я прошу відпустити зі мною… королеву. З нею мені буде значно легше вмовити цих відлюдників, це їх розчулить – прекрасна правителька особисто благає про порятунок!

– Я згодна, – одразу ж промовила Тетянка.

– Перший же дракон, котрого ми вмовимо, прилетить захищати наше королівство, а ми в цей час вирушимо на пошуки наступного. Якщо належно поквапитися, то, сподіваюся, поговоримо з усіма, про кого щось чув. Правда, я не знайомий із ними особисто. Не всі можуть поставитися до мене привітно – занадто молодий, зважаючи на драконячий вік… Втім, сподіватимемося на чари нашої королеви! – посміхнувся Вадим.

– Знаєте що? З Вадимом полечу я, – рішуче запропонувала мама Таня. – Просто королева потрібніша тут – королю. До того ж, ця мандрівка – дуже небезпечна. І ми не можемо так ризикували Тетяночкою! А я все-таки вмію переконувати людей, тож, сподіваюся, і з драконами впораюся.

– Гм… – замислився Сергійко. – А що, моя дорога сестричка і не на таке здатна. Вона – відважна та досвідчена, і не раз доводила це раніше. Я – за!

– А я, значить, боягузка? – спохмурніла Тетянка.

– Ні, однак пані Тетяна – трохи старша… І якщо хтось може впоратися з таким надзвичайно складним завданням, то це, безперечно, вона. Звісно, якщо Вадим не заперечує, – з надією поглянув на дракона король.

– Що ж, – стенув плечима лицар, – особисто я аніскільки не заперечую. – Рідна сестра короля, тим більше – така вишукана та шляхетна, справить належне враження.

– Ну, от і домовилися, – вдячно підморгнула Сергійкові мама Таня. – Не журися, Тетяночка, у тебе ще буде не одна нагода проявити себе. Отже, летимо, Вадиме?

– Авжеж, думаю, нам потрібно вирушати негайно, – спокійно кивнув дракон…

Коли за мамою Танею та Вадимом зачинилися двері, Тетянка докірливо похитала головою і зітхнула.

– Не сердься, будь ласка, і не сварися, бо маємо зараз жити особливо дружно, – примирливо промовив Сергійко. – Погодься, що мама Таня дасть собі раду. Згадай, як вона завзято вперіщила сковорідкою страшну змію! І як вона чудово командує татом Сергієм Вікторовичем…

– Гаразд, – відповіла Тетянка. – А що я маю тепер робити?

– Як що? – здивувався Сергійко. – Підтримувати свого короля. Скажи, що все буде добре, і ми переможемо того божевільного Чмиря!

– Все буде добре, – зітхнула королева. – Проте маємо неодмінно щось придумати.

Раптом Сергійко відчув, що дуже хоче спати. Це було неймовірно, бо він нещодавно прокинувся. Хлопчик спробував протерти очі, проте повіки злипалися нестерпно. Таня з подивом поглянула на однокласника. Та король заспокійливо махнув рукою і… мимоволі поринув у глибокий сон.

* * *

Невдовзі Сергійко побачив зірку, яка стрімко збільшувалася, доки враз не перетворилася на знайомий силует.

– Добридень, бабусенько, це ти мене несподівано приспала? – радісно запитав хлопчик.

– Авжеж, дорогий онучку, – тепло заговорила дуже старенька бабуся Марія. – Даруй, що не дочекалася ночі, але знаю, що у вас зараз коїться. Часу обмаль, тож хочу застерегти.

– Ти говориш про царство Червоних Чмирів, яке погрожує нам війною?

– Так, і я можу передбачити, що буде, якщо не станеться справжнього дива.

– Ой, бабусю, я й не знав, що ти – ясновидиця, – посміхнувся Сергійко.

– А ти не посміхайся, а послухай мене уважно, бо небезпека – справді, дуже велика, – зітхнула старенька. – Звісно, я – не гадалка й не відьма, проте, щоби ти знав, деякий Дар мав мій тато Іван, твій прапрадід. Він мешкав на околиці села, біля самого лісу, вмів розмовляти з дикими звірами, деревами і квітами, з усіма живими істотами. Приручив вовка, який служив йому, наче домашній пес.

– Справжнього вовка? – зачудовано промовив хлопчик.

– Авжеж, – запевнила бабуся Марія. – Він прожив сто років і вважався сильним цілителем, адже розумівся на цілющих травах, а ще знімав «порчу», котру із заздрості та злоби час від часу можуть наслати на хорошу людину недобрі люди. Тому до нього приходили хворі з усіх навколишніх сіл, а іноді й здалеку приїздили. Так ось, часом він робив передбачення, які збувалися. Його побоювалися (бо людей дивує все незвичайне і таємниче) та водночас щиро поважали й шанували. От і мені дещиця того Дару, мабуть, передалася. Іноді відчуваю певні події…

– А чому ти раніше не розповідала мені про це? – запитав Сергійко.

– Тому, що не було такої потреби. Але тепер маєш знати, щоб уберегти своє королівство Мальви від найгіршого, це – дуже важливо.

– Отже, ти знаєш, що може незабаром статися?

– Так, і це – жахливо. Не хочу тебе лякати, дитино, однак мушу. Бо ти – король цілої держави, якій загрожують великі руйнування та жертви.

– Розповідай, – рішуче промовив Сергійко, – я повинен знати… Отже, одразу після того, як ми відхилимо цей ганебний ультиматум, Чмир нападе?                    

– Безперечно! Причому, потвора навіть не оголосить війну, а діятиме віроломно й підступно. Одразу почнуться потужні ракетні удари по палацу і всіх ваших землях. Вони гатитимуть скрізь – по житлових будинках, школах, лікарнях, стадіонах, крамницях, готелях, парках, церквах та кладовищах… Будуть великі пожежі і від обстрілів загине багато мешканців.

– Жах! – у розпачі похитав головою хлопчик.

– А потім вони попруть сюди колонами танків, бронетранспортерів та автівок. Увесь час будуть вас нищити, грабувати, знущатися, вбивати… А на всіх окупованих землях вони влаштують свої жахливі порядки. Місцеві люди житимуть, як у пеклі. Їх постійно, страшенно катуватимуть і ображатимуть. Деяких дітей заберуть від батьків та вивезуть у рабство, в царство Червоних Чмирів, бо для цих нелюдів немає нічого святого.

– Уявляю… – скрушно промовив Сергійко.  

– Ти читав про другу світову війну, коли гітлерівці, захопивши родючі українські землі, влаштовували тут концтабори, в яких мучили невинних. Так буде й тепер, якщо не запобігти цьому.

– Ми спробуємо покликати сюди на допомогу драконів.

– Я чула, однак цього – замало. Бо вам потрібні не шпаги та мушкети, а сучасна грізна зброя – така, як у тих негідників. І мають бути воїни, здатні на тих танках, літаках, кораблях та засобах протиповітряної оборони воювати.

– Але ж ми зовсім не маємо часу, щоб створити таку боєздатну армію! Що ти порадиш?

– Країну Мальви може врятувати тільки диво, я це вже сказала.

– На жаль, я – не чарівник, – зітхнув король.

– Знайди такого чарівника. Власне, одного ти вже знаєш… Геніального професора, який придумав і виготовив лялечку!

– Ти про пана Шкарпетку, котрий мешкає на полуничному острові? Я  якось не подумав про нього… Але ж навіть професор не зможе так швидко виготовити стільки лялечок. Їх же потрібно тисячі! Бо хто нам усю тут зброю так хутко дасть?

– Професор – дуже обдарована людина. І якщо він створив лялечку та Люсю, неймовірну живу валізу, з ним варто терміново порадитися. Раптом його осяє нова геніальна ідея!

– Справді, бабусенько, порадитися варто, – підбадьорився Сергійко. – А ти ж можеш злітати на полуничний острів, бо вже бувала там?

– Можу, однак професор мене не побачить і не почує. Звісно, тоді я за ним вдало пошпигувала у ванні, але тепер із ним треба поговорити. А я вже, після смерті на землі, не маю свого тіла, у мене залишилася лише душа…

– А ти не можеш йому просто наснитися?

– Якби це було так просто, я б зараз не марнувала часу на балачки з тобою, а негайно завітала б уві сні до пана Шкарпетки. Зрозумій, я здатна отак наснитися лише тобі, своєму онучкові.

– То що ж робити? Так, я маю лялечку, однак не знайду дорогу до того полуничного острова. Та й не може король у такі скрутні хвилини залишити своє королівство…

– Але ти маєш ще одного чесного і благородного друга, який неодмінно знайде дорогу до острова і зробить це миттєво! І пан Шкарпетка його чудово знає, то одразу ж повірить кожному його слову.

– Кракатунчик! А він дійсно може допомогти. Тільки я кленового бога вже сто років не бачив – аж після попередньої мандрівки сюди, коли бився з драконом Вадимом, а Кракатунчик, як завжди, дуже вчасно зробив йому свої гопки і перевиховав. Тепер Вадим – мій чудовий друг та шляхетний лицар.       

– Маленький хлопчик, якщо ти добре про нього подумаєш, відчує це, у нього заболить душа і він швидко з’явиться тобі на допомогу. Отже, онучку, як слід поміркуй, а мені пора – попередила тебе, тож мушу сказати «Привіт!»

– Привіт, бабусенько, і дуже дякую за пораду. Я ще не знаю, що зможе вигадати пан Шкарпетка, аби врятувати королівство Мальви, але з ним буде принаймні спокійніше. Та й Кракатунчик – це велика підмога! – посміхнувся Сергійко.

* * *

Коли Сергійко розплющив очі, Тетяночка полегшено зітхнула. Король, як і раніше, сидів на троні і позіхав, прикриваючись долонею. А королева стояла поряд, із цікавістю, зачудовано спостерігаючи за другом.

– Я спочатку занепокоїлася, подумала, що тобі стало зле, – пояснила Тетянка. – Але потім зрозуміла, що до тебе приходила в гості дуже старенька бабуся Марія.

– То ти чула нашу розмову? – здивувався однокласник.

– Ні, та ти трохи бурмотів уві сні, і я почула «бабусенько»…  

– Так, вона порадила швидше розшукати пана Шкарпетку, – відповів Сергійко.

І король розповів про свою несподівану гостю. Чесно кажучи, Сергійко хотів дещо применшити небезпеку, котра загрожує королівству Мальви. Але, оскільки він зовсім не вмів обманювати, Тетянка легко видобула з нього всю інформацію… Дівчинка обхопила скроні долонями, а в її оченятах з’явилися сльози.

– Як це жорстоко та жахливо – нападати на наше мирне королівство, взагалі яке нікому не заподіяло нічого поганого, – промовила Таня. – Втім, ми мусимо бути мужніми і захищатися. А головне, повинні щось придумати. Давай разом подумки звернемося до Кракатунчика. І, якщо ми це зробимо водночас, ти і я, то вийде вдвічі сильніше. Тоді є більша надія, що кленовий бог нас почує.

– Так, давай попросимо Кракатунчика разом, – погодився Сергійко.

І вони, як могли, міркували про свого чудового друга, згадували всі їхні захоплюючі пригоди та дуже просили про допомогу. Це тривало, можливо, сто років. Принаймні так здалося Сергійку, який буквально благав кленового бога відгукнутися. А потім хлопчик не витримав і заговорив до Кракатунчика вголос. І його слова одразу ж підтримала Тетянка. Так вони сиділи, взявшись за руки, заплющивши очі, та уявляли свого приятеля.

І раптом Сергійку здалося, що Тетяночка посміхається. В усякому разі, її сумний голос якось повеселішав. Хлопчик розплющив очі та поглянув на подругу. Таня вже дуже щасливо, задоволено та дзвінко сміялася, плескаючи в долоні.

– Кракатунчику, це ти? – здогадався Сергійко. – Будь ласка, привітайся і зі мною, друже, а тоді вже Тетянка полюлькає тебе на своїй долоні.

– Привіт, Сергійку, – одразу ж з’явилася маленький хлопчик. – Ви з Тетяночкою думали про мене удвох, і у мене вдвічі сильніше заболіла душа.

– Вибач, ми не хотіли зробити тобі боляче, але нам дуже потрібна твоя підтримка, – промовив король.

І діти розказали Кракатунчику про велику небезпеку… Кленовий бог перестав посміхатися, він слухав стривожено, з сумом, з’являючись на очі то Сергійкові, то Тетянці.

Розповідаючи про майбутні страшні злочини царства Червоних Чмирів у королівстві Мальви, дівчинка знову мимоволі заплакала.

– Я зрозумів… – співчутливо відповів маленький хлопчик. – Не плач, Таню! Зараз вирушу до пана Шкарпетки і дістану його, де б він не був, навіть з-під землі. Чекайте, ми неодмінно прилетимо сюди, а по дорозі професор щось придумає. Привіт!

І Кракатунчик просто, як завжди, розчинився в повітрі…

А далі було надзвичайно багато клопотів. Час від часу приходили тато Сергій Вікторович та перший міністр Максим, розповідали про підготовку до оборони, радилися й вирушали знову. Під вечір з’явився перший дракон – він здавався чимось схожим на Вадима, але трохи змученим, стомленим і якимсь розгубленим. Однак часу ставало все менше, й дракона залишити неподалік палацу – захищати його, якщо почнуться обстріли.

Потім татусь і Максим показали королю та королеві бомбосховище, яке влаштували в підземеллі палацу. Тут було достатньо їжі та води. А під вечір з’явилися ще двоє драконів, схожі один на одного, мов дві краплі води. І, як з’ясувалося, це були близнята. Виявляється, у драконів теж таке хоч і дуже рідко, але трапляється.

– Чудово, мама Таня і Вадим знають свою роботу! – задоволено оцінив бойове поповнення Сергійко.

– Так, вони – великі молодці, тільки ж кілька драконів нас не врятують, – журилася Тетянка. – А я навіть уявити не можу, що ми всі загинемо в цій кривавій колотнечі…

– Ну, чому це ми повинні загинути? Звісно, буде дуже скрутно, бо це – справжня війна. Це – не в кіно. Бо стрілятимуть у нас. Однак добро все одно переможе зло, – підбадьорив однокласницю Сергійко.

Вночі прибуло ще четверо драконів, і це вже була серйозна підмога… Але о четвертій ранку на землях королівства прогриміли перші вибухи. Цар Чмир не став навіть чекати, коли закінчиться термін ультиматуму. Очевидно, і свого гінця він відправив ніби між іншим, не переймаючись переговорами. Адже божевільний правитель хотів воювати і бажав пролити ріки крові. Він навіть не оголошував війну, як і застерігала дуже старенька бабуся Марія.

Під час обстрілів люди та дракони ховалися в укриттях. А коли вороги пішли в атаку, захисники дали відсіч. Причому драконам вдалося спопелити кілька колон із технікою загарбників. Танки та бронетранспортери запалали, мов смолоскипи. Але й кілька драконів отримали поранення.

«Де ж пан Шкарпетка? – тривожився король. – Невже Кракатунчик не зміг його розшукати на полуничному острові?! Все-таки професор – людина надто непосидюча, дивакувата, любить мандрувати, тому міг завіятися навіть на край світу. І що тоді робити? Адже довго ми так не протримаємося».

Вранці прилетіло троє драконів, які одразу ж вступили в запеклий бій з окупантами. Сергійко навіть не встиг розпитати їх: яким же чином мамі Тані та Вадиму вдалося вмовити когось стати на захист королівства в смертельній, нерівній битві з могутнім ворогом? Адже сусідні держави, хоча й знали про нашестя орди червоних чмирів на вільне королівство Мальви, замість того, щоб разом боронитися від жорстокого, віроломного та підлого агресора, лиш боягузливо вичікували, чим завершиться війна. Сусіди тихо раділи, що цього разу чмирі напали не на них, а знайшли собі поки що іншу жертву. А може, загарбники захоплять Мальви, зруйнують королівство, наситяться кров’ю та й заспокояться, і більше вже ні на кого не нападатимуть?

На жаль, були серед мешканців королівства і зрадники, які показували лютим ворогам заповітні стежки, щоразу вивідували розташування драконів. Втім, зрадники теж гинули. А дракони хутко збагнули про підступність цих шпигунів і постійно змінювали свої координати.

Звісно, десять драконів виявилися досить серйозною, грізною силою. Але й невелика армія королівства, як могла, захищала свої землі. Окупантам скрізь загрожувала небезпека, вони гинули щогодини.

– Сергійку, я розумію, що ти – король, але, будь ласка, все ж не нехтуй укриттям, – дорікав тато Сергій Вікторович своєму невгамовному синові. – І що я скажу мамі Тані, якщо, не привели, Господи, з тобою щось трапиться?!

Хлопчик лиш кивав, витираючи під з лоба, й невдовзі був уже на стінах палацу, котрий буквально перетворився на непохитну фортецю. Або стрімко мчав у розвідку верхи на драконі.

Але й татусь старався відчайдушно скрізь встигати, постійно ризикував життям. Одного разу осколок влучив у бійця, який ішов буквально в метрі від брата короля. А якось татусь сам пішов за водою, запаси якої потрібно було щодня поповнювати. Тож снаряд вибухнув зовсім неподалік, а осколки враз просвистіли над його головою…

А потім повернулися мама Таня й Вадим. Їх супроводжувало ще десять драконів різного віку. Найстаршому було тисячу років. Він був наразі зовсім кволим, та заявив, що хоче стати до битви пліч-о-пліч зі своїми побратимами.

Вадим високо відгукнувся про чудові таланти мами Тані, яка виявилася напрочуд переконливою… Втім, матуся зізналася, що просто пообіцяла від імені короля, що кожен дракон, котрий самовіддано боронитиме королівство Мальви, потім скільки завгодно мешкатиме на його землях, як повноправний, вільний громадянин. Більше того, дракони дійсно матимуть точнісінько такі ж права, як і люди. І не лише нинішні дракони, а й їхні нащадки.

Це подіяло. І вже двадцять драконів завзято спопеляли вогнем ворожі цілі. І мешканці, які спочатку насторожено сприйняли появу такої кількості Гориничів, невдовзі захоплювалися їхньою безстрашністю та звикли до таких захисників, ділилися з ними останніми припасами продуктів та води.

Втім, усі дракони – також не безсмертні, уже кількох із них розірвало ракетами. Інші потерпали від численних ран. Та й людей, мужніх захисників королівства, ставало все менше. Закінчувалися продовольство і ліки, то мама Таня створила групу добровольців, котра, ризикуючи життям, під шаленими обстрілами, привозила з сусідніх земель найнеобхідніше.

– Вибачте, що втягнув вас у страшну біду, – скрушно зітхав Сергійко, звертаючись до батьків. – Бо, якби не я, ви б зараз насолоджувалися тихим і спокійним життям у рідному Чернігові.

– Ну, що ти, синку, ми з мамою щиро пишаємося тобою і Тетяночкою, – відповідав тато Сергій Вікторович.

Він схуд, змарнів, але тримався напрочуд гідно. Та й мама Таня, попри все пережите, залишалася красунею. Звісно, Сергійко, батьки і Тетянка могли будь-якої миті залишити королівство, врятуватися завдяки лялечці, однак про це навіть мови не йшло. Адже втекти – це означає зрадити. А зрада – завжди ганебна, тому її нічим не можна виправдати. І як потім жити після цього?!

* * *

Втім, попри все, королівство Мальви трималося. Тільки король та його близькі все більше хвилювались, чи прийдуть на допомогу Кракатунчик і пан Шкарпетка. Тобто Сергійко знав, що кленовий бог ніколи не залишить їх із Тетянкою в біді, але чи зуміє Кракатунчик розшукати професора?

І ось одного похмурого дня у небі враз зблиснуло – якась ледь помітна цяточка почала стрімко наближатися, мов комета, і вже за мить пронизала вікно… в тронній залі, й перед ошелешеними придворними та стражниками постав колоритний, бадьорий добродій із кумедним черевцем, яке не надто пасувало до його стрункого, атлетичного тіла.

Побачивши, що перший міністр Максим та кілька вояків кинулися до несподіваного гостя, який зумів подолати всі перепони й отак зухвало проник до палацу, король дзвінко вигукнув: «Відбій повітряної тривоги – це свої! Не підходьте до пана Шкарпетки, бо його лялечка сильно б’ється!»

Звісно, про лялечку знали лише Сергійко, Тетянка, мама Таня та Сергій Вікторович. Адже король навіть під час війни зберігав цю таємницю й не так часто, навіть під лютими обстрілами, одягав своє черевце «Обожнюю літати на Місяць!», щоб не шокувати підлеглих. До того ж, ця лялечка була занадто цінною, адже без неї просто неможливо нарешті колись повернутися додому, до рідного Чернігова…

Але професор поводився в своєму репертуарі. Він одразу ж на радощах став на руки, догори дриґом, і трішечки пройшовся залою, а потім впевнено скочив на ноги й енергійно заплескав у долоні.

І тут же перед Сергійком вигулькнув маленький хлопчик, який щиро підморгнув своєму приятелеві:

– Привіт, дорогий друзяко! Невже ти сумнівався, що я приведу до тебе пана Шкарпетку?

Король не встиг навіть привітатися з Кракатунчиком, як той зник і вже на обличчі Тетяночки засяяла щаслива посмішка.

– Здрастуйте, мої чудові друзі! – розкинув свої обійми пан Шкарпетка. – Я маю передати вам стільки привітів від мешканців полуничного острова, котрі так скучили за вами. Можна, я вас трохи обійму?

– Звісно, можна, професоре, тільки, будь ласка, вимкніть лялечку, а то це все ж не надто приємне відчуття – отримати від неї на горіхи, – попросив Сергійко.

А оскільки присутні завмерли, наче вкопані, король представив гостя:

– Знайомтеся, пані та панове, перед вами – геніальний винахідник і наш прекрасний друг, професор Шкарпетка, який щойно прилетів на допомогу з полуничного острова! Втім, перепрошую, друзі, я вам потім усе поясню, а зараз терміново скликаю нараду в своєму кабінеті – запрошуються королева, мої близькі, перший міністр Максим, дракон Вадим, добродій Шкарпетка та Кракатунчик, якого ви наразі не бачите.

Професор по черзі обійнявся з Сергійком, Тетяночкою, мамою Танею і татом Сергієм Вікторовичем. А в цей час Кракатунчик розповів Вадимові про подвиги пана Шкарпетки, і дракон неабияк підбадьорився. Потім кленовий бог здивував та порадував Максима. А далі вже маленький хлопчик чарівно поспілкувався з батьками Сергійка та залюбки примостився на долоню Тані, щоб дівчинка його полюлькала.

Потім професор передав привіти від своєї дружини – пані Лідії, милих донечок – Ла і Зоряни, валізи Люсі, домовичка Петровича, квітки Кривляки, полтергейста Кузі, русалки Каті та привида барона Мюнхгаузена. Люся дуже хотіла вирушити в мандри разом із паном Шкарпеткою, але той вирішив не ризикувати її життям на такій страшній війні, яка тепер триває в королівстві Мальви. Все-таки лялечку збити набагато складніше, ніж валізу…

Король, попри небезпеку обстрілів, хотів влаштувати бенкет на честь дорогих гостей, однак і професор, і Кракатунчик подякували й запевнили, що не варто втрачати зараз дорогоцінний час. Тим більше, пані Лідія не могла відпустити в далеку дорогу свого чоловіка голодним, а маленький хлопчик вдосталь поласував цілющим кленовим соком. Отож обоє почувалися добре й запропонували одразу ж перейти до справи.

– А справа у нас, друзяки, одна – здолати капосного Чмиря! Чому ми з Кракатунчиком затрималися? Бо я буквально не вилазив зі своєї лабораторії і все думав, чим можу зарадити в такій складній ситуації. Аж мені в голові вже замакітрилося! Але врешті-решт раптом спала на думку вельми цікава ідея, – посміхнувся пан Шкарпетка. – А що, як зупинити час у царстві Червоних Чмирів?!

Сергійко здивовано поглянув на Тетянку, та подивилася на дракона Вадима, Вадим наразі зачудовано зиркнув на першого міністра Максима, а вельможа зустрівся поглядами з сестрою і братом короля.

– Це буде чесно і благородно! – заплескав у долоньки Кракатунчик.

– Так отож… – задоволено підморгнув друзям професор. – А оскільки приладу, який би надовго зупиняв час у якійсь одній країні, поки що взагалі не існувало, мені довелося його придумати і взяти цю штукенцію з собою.

– Ви – як завжди, неперевершені, дорогий професоре, – підтримав гостя Сергійко. – Але у нас буде багато запитань…

– А я зараз відповім, Ваша величносте. Коли ми зупинимо час у царстві Червоних Чмирів, там щодня відбуватиметься одне й те саме – з самісінького ранку до пізнього вечора, – заходився пояснювати пан Шкарпетка. – Тобто ця війна просто зупиниться. Правда, це не триватиме вічно, але ми матимемо в запасі цілий рік і за цей час виготовимо достатньо лялечок та іншої зброї, а автомати, кулемети, танки, БТР, літаки й військові кораблі просто придбаємо й підготуємо сильну, боєздатну армію.

– А де ж ми знайдемо такі кошти? – замислено поцікавився король.

– Кошти на це ми за рік заробимо, і я вам допоможу. Також проведемо роботу з сусідніми державами… Тож коли вони переконаються, що оті чмирі закорковані у своїй країні й не тямлять, що там відбувається навкруги, а ось ми натомість поступово стаємо дедалі сильнішими, – то, я думаю, побажають вступити з нами в коаліцію, щоб рівно через рік раз і назавжди розгромити агресорів, – запевнив професор.

• Через рік час відновиться… – мимоволі поправив чуприну Сергійко.

– Час відновиться, але червоні чмирі не встигнуть навіть оговтатися, як наше об’єднане військо блискавично розіб’є усіх проклятих ворогів на їхній території! А далі ми ув’язнимо божевільного царя та його оточення, а також їхніх жорстоких генералів, і вже подбаємо, щоб ті загарбники стали мирним, демократичним  народом, – відповів пан Шкарпетка.  

– Авжеж, – схвильовано кивнув король. 

– В усякому разі, ми там пильнуватимемо за ними, як я – за бурбуруну Антоном, котрий ніяк не перевиховається, тож досі замкнений в акваріумі на полуничному острові. Вже й «сріблявка», моя люба донечка Ла, його почала жаліти, і валіза Люся каже, мовляв, нормальний пацан, а я відчуваю, що цей Антон – нещирий і приховує свою жорстоку сутність. Тому хай ще посидить, – зітхнув професор.  

– Ваша величносте, дозвольте поставити запитання гостеві, – поглянув на пана Шкарпетку перший міністр Максим. – Оскільки вельмишановний король повністю довіряє Вам, як геніальному вченому, ми готові підтримати Вашу ідею. Але поясніть, будь ласка, як ми приберемо звідси всі оці війська окупантів?

– Їх прибере навіжений цар Чмир. Він віддасть такий наказ, бо ми його примусимо.

– Гм… Яким же чином? – не вгавав Максим.

– Я полечу на своїй лялечці і проберуся туди, де знаходиться їхній цар.       

– Це буде нелегко, – похитав головою дракон Вадим. – Вороги увесь час обстрілюють все довкола.

– Вадиме, Ви ж бачили лялечку в дії, під час нашого поєдинку… Звісно, ракету вона не відіб’є, проте для пострілів і осколків лялечка – невразлива, – втрутився король. – Ракетою по лялечці не влучиш – надто крихітна ціль. І це стане несподіванкою для орків!

– Даруйте, Ваша величносте, однак, думаю, не варто все-таки називати отих віроломних, хижих загарбників, наче персонажів чудової казки Толкіна. А то ще орки образяться, – зауважила мама Таня. – Чмирі – вони і є чмирі…

– Так, безперечно, – одразу ж погодився тато Сергій Вікторович.

– Гаразд, ми тут просто якось звикли називати їх орками, хоча то – лиш казка, а тут – справжня, жахлива війна, – примирливо розвів руками король. – То Ви вирішили один напасти на самого царя?

– Я ж застану його зненацька і, сподіваюся, він не матиме вибору. Або цар залишиться живим і неушкодженим, якщо негайно віддасть наказ і його війська хутко заберуться з королівства, або лялечка просто знищить його… – зауважив пан Шкарпетка.

– А як Ви це все проконтролюєте, професоре? – запитала Тетяночка.

– Мені про все розповість Кракатунчик – він же взагалі невидимий для ворогів, тому зможе гарненько все роздивитися, – не знітився гість.

– Це буде чесно і благородно, – заплескав у долоньки кленовий бог.

– Що ж, ми приймаємо Ваш план, – погодився король. – Лише з однією поправкою – я полечу разом із Вами та Кракатунчиком. Королівство Мальви – це, в першу чергу, мої проблеми. Тож, вважаю, правитель ні в якому разі не повинен ховатися за спинами своїх воїнів.

– Де король у такий важкий час – там і королева, – поглянула на друга Тетяночка. – Ваша величносте, я прошу взяти мене з собою…

– У такому разі, думаю, буде правильно, якщо й близькі короля в такий вирішальний час будуть поруч із ним, – рішуче промовила мама Таня.

– Авжеж, – підморгнув синові тато Сергій Вікторович.

– Добре… – розчулився Сергійко. – Ще запитання є?

– Стривайте, ви всі хочете водночас летіти в пащеку до Чмиря, а це – все-таки дуже небезпечно, – засумнівався пан Шкарпетка. – Може, ми вдвох із Кракатунчиком упораємося?

–  Ми не відпустимо вас туди без підмоги, – похитав головою король. – Гаразд, я вже бачив своїх близьких у ділі, і ніхто не сумнівається в мужності та спритності королеви. Отож вирушаємо в царство Червоних Чмирів разом.

– Ваша величносте, а хто ж лишиться за час Вашої відсутності на чолі нашого війська та оборони королівства? – поцікавився Максим.

– Звичайно, перший міністр. А його заступником буде дракон Вадим. І я аніскільки не сумніваюся у вас, мої друзяки!

– Щиро дякуємо за таку довіру, Ваша величносте, – відповів Максим.

– Це – велика честь для нас, – додав лицар Вадим.  

– Отже, після того, як ми наразі примусимо царя віддати наказ, й орки, перепрошую, червоні чмирі, підуть нарешті з наших земель, Ви, професоре, на своєму геніальному приладі зупините час у тому їхньому царстві на цілий рік? – запитав король.

– Наш чарівний пристрій залишиться надійно захованим у царстві, а вимкнемо ми його дистанційно, коли всі вийдемо звідти, а інакше ризикуємо застрягнути там на увесь рік, – терпляче пояснив пан Шкарпетка. –

– Звісно, щось може піти і не за планом, однак, як на мене, це – єдиний наш шанс зупини прокляту війну і потім багато щасливих років жити в мирі.  Мені це подобається, – підсумував король. – Коли ми вирушаємо? Думаю, не час зволікати. Летимо зараз?

– Я – готовий, – кивнув професор.

– І ми – готові! – відповів за всіх Кракатунчик.

– Тоді – вперед! – з надією промовив Сергійко.

– Чекайте, – примружив очі пан Шкарпетка. – Перепрошую, а у вас є полонені чмирі?  

– Авжеж, – зітхнув король. – Завжди, коли триває війна, з’являються й полонені. На жаль, і наші захисники теж потрапляють у полон…

– Тоді, Ваша величносте, скажіть негайно привести п’ятьох чмирів, – хитро підморгнув друзям професор. 

– Але навіщо? – здивувався Сергійко. – Ми вже їх ретельно допитали. Всі клянуться, що просто виконували наказ їхнього царя. Мовляв, вояки не повинні вагатися, за них думає володар. Тим більше, головний чмир пообіцяв своєму воїнству золоті гори – нові родючі землі та тисячі рабів… Ми, звісно,  щоб визволити наших мужніх бійців, пропонуємо обмін полоненими. Проте чмирі погоджуються надто неохоче. Для них вояки – лише «гарматне м’ясо», вони зовсім не рахуються з втратами, тому вдень і вночі пруть, наче таргани!

– А ми з полоненими чмирями не розмовлятимемо, – похитав головою пан Шкарпетка. – Навіщо гаяти час? Вони нам знадобляться для іншого…

– І що ж Ви задумали, професоре? – заклав руки за спину і заходився походжати залою тато Сергій Вікторович.

– Нам потрібно, як слід, замаскуватися, – вельми задоволено промовив винахідник, щоб вороги вчасно не здогадалися, хто перед ними. Тому, коли у мене з’явився план, я прихопив чарівні черевички – охлябрики. Чудова річ! Шкода, що не я їх винайшов…

– Ура! – захоплено заплескав у долоньки Кракатунчик. – Наші хоробрі розвідники, як у добрі старі часи, скористаються охлябриками. Круто! А Ви – молодець, професоре!

– Ну, мені просто спала на думку ця ідея, аби збити з пантелику чмирів, – блиснув очима пан Шкарпетка. – Причому я ж передбачив, що Ви, Ваша величносте, та Ваші близькі не відпустять нас із Кракатунчиком самих у таку розвідку, тому треба взяти більше охлябриків, аби вистачило всім бажаючим.  

– Стривайте, то я що, повинна перетворитися на чмиря? – округлила очі матуся.

– Не хвилюйся, це – цілком безпечно і кумедно! Головне, нічого наразі не переплутати, а то раптом потім якась зайва лапа, замість руки, на згадку залишиться, – заспокоїв неню синок.

– А хто не перетвориться, то лишиться тут, – стенув плечима професор. – Вирішуйте…

– Це – ненадовго, не пройде й сто років, як ти станеш ще вродливішою, – підморгнув матусі Сергійко. 

– Гаразд, – зітхнула мама Таня. – Я трохи побуду тією потворою. Чого не зробиш для Перемоги!

– От і добре. Максиме, накажи привести п’ятьох полонених, – рішуче промовив король…

Невдовзі перед розвідниками постали чмирі – вони були вже не такі злі та самовпевнені, радше спантеличені та розгублені, але все одно приємного – мало.

– Ну, що, друзяки, почнемо? – підморгнув пан Шкарпетка. – Ретельно запам’ятайте ці пики. А ось вам охлябрики, взувайте, на здоров’я!

Сергійко, вже як досвідчений розвідник, спокійно обдивився крайнього чмиря, впевнено взувся і постукав одним охлябриком об інший. І за мить на місці короля з’явився викапісінький чмиряка.

– Неймовірно! – ошелешено вигукнув перший міністр Максим.

Але й лицар Вадим, як звик все життя перетворюватися на триголового дракона, вражено почухав чуприну.

А невдовзі на чмирів перетворилися мама Таня, тато Сергій Вікторович і Тетяночка. Вони недовірливо розглядали одне одного й раз-по-раз хитали головами. Останнім процедуру перетворення пройшов професор. Він трохи постояв на голові та пройшовся на руках довкола останнього справжнього чмиря. Нарешті стрімко звівся на ноги та хвацько здійснив магічний ритуал. Охлябрики спрацювали безвідмовно!

– Знаєте, якби я не бачив усе це на власні очі, то нізащо б не повірив, – чесно зізнався Максим. – Сподіваюся, Ваша величносте, колись Ви дозволите нам із Вадимом випробувати на собі чари охлябриків та лялечки?

– Авжеж, друзяки, – махнув рукою Сергійко. – Ми вам зараз, на час нашої відсутності,  довіряємо все королівство Мальви. Ось повернемося з цієї розвідки, то й побавитеся в отаку кумедну гру. Тільки не перетворюйтеся на мене та моїх близьких, щоб ми тут не заплуталися… Отже, я поведу лялечку, а королева та брат із сестрою приєднаються до мого екіпажу.

– Ну, що Ви, Ваша величносте, я – не жадібний. Якщо вже привіз сюди дещицю охлябриків, то захопив і лялечки. Тим більше, все це потім згодиться для оборони королівства Мальви, – задоволено повідомив пан Шкарпетка і одразу захрумкав соковитим яблуком, яке раптом дістав зі своєї невеличкої торбинки: – Пригощайтеся, бо дбайлива валіза Люся, звісно, просто не могла відпустити мене в мандри без улюблених ласощів.

– Оце подорож – охлябрики, лялечка, – захоплено промовила Тетянка, одягаючи черевце «Обожнюю літати на Місяць!».

– Які ж ми зараз кумедні… – не втримався від сміху Сергійко. – Ну, просто чмир на чмирі сидить і чмирем поганяє!  

– Так, не треба й у люстерко дивитися – скрізь одній й ті ж мармизи та черевця, – зачудовано відповіла мама Таня, оглядаючи «свої» волохаті руки:  – Але я, відверто кажучи, давно мріяла хоча б трохи покерувати лялечкою. Ледь стримувалася вдома, в Чернігові, аби не дістати та приміряти черевце…

– Втім, будь ласка, гарненько пильнуйте навкруги, бо наша мандрівка – все-таки надто небезпечна, ми ж відправляємося в самісіньке пекло, – хутко впорався з яблуком професор. – А головний чмир – ще те страховисько! 

– Немає такої потвори, якій би не можна було зробити гопки, – заявив Кракатунчик.

– До побачення, Ваша величносте! Бувайте, наші друзі! Ми з Вадимом неодмінно виправдаємо таку довіру, – щиросердно пообіцяв Максим.

– Слово дракона, – ґречно кивнув лицар.

– Привіт, друзяки! – помахав рукою король. – Не мине й сто років, як ми зупинимо час у пеклі…

* * *

Лялечки діяли миттєво, тому незабаром розвідники перетнули кордон із царством Червоних Чмирів. Жодні ворожі зенітки не встигли відреагувати на дивовижний вид транспорту. Отож усе товариство – Сергійко, Тетяночка, тато Сергій Вікторович, мама Таня, пан Шкарпетка і Кракатунчик – стрімко приземлилися на площі, буквально поруч із царським палацом.

Стража спокійно сприйняла появу своїх вояків у звичних одностроях. І тільки коли бійці зайшли до палацу з вимогою якнайшвидше доправити їх до царя, оскільки мають для нього термінове повідомлення, охорона запідозрила нарешті неладне й спробувала суворо вимагати документи. Але гості раптом відчайдушно пішли прямо на могутніх стражників, і лялечки зробили свою справу – ледь доторкнувшись до зухвалих прибульців, двометрові охоронці відлетіли від них, наче якісь невагомі пушинки. До того ж, стражники дуже боляче забилися й ошелешено, перелякано поглядали, не кваплячись бодай підвестися.

Тим часом, дружна компанія стрімко помчала вперед, змітаючи всіх на своєму шляху. Довкола лунали розпачливі крики, та розвідники не зважали на будь-які перешкоди. А невдовзі вони таки знайшли царські покої і сміливо увірвалися до них, озираючись навкруги.

Головний чмир банально сховався під ліжком – його виявив кмітливий Кракатунчик. Цар, який жахав усі сусідні народи, виявився зовсім невеликим на зріст, непоказним та миршавим створінням, котре буквально тремтіло від страху.

Сергійко враз впритул наблизився до нього, і чмиряку миттю потужно відкинуло до стіни. Удар вийшов настільки сильним, що цар ледь не втратив свідомість.  

– Це тобі, негіднику, за королівство Мальви і смерть невинних людей, – вигукнув Сергійко, стукнувши охлябриками.

І враз перед очманілим та нікчемним головним чмирем постав гордий король вільної держави. А поряд із ним виникли такі ж рішучі, самовіддані люди – чоловіки й жінки – в ошатному, прекрасному одязі.

– Тільки не намагайся стріляти у нас, дурню, бо ми невразливі для цих  куль. Вони просто зрикошетять від лялечок і продірявлять тебе наскрізь, мов решето, – попередив кленовий бог, закопиливши губку.    

Побачивши перед собою крихітного царя, неймовірно схожого на себе, чмиряка налякався ще більше.  

– Хто ви? – затремтів він, мов осиковий листок на вітрі. – Що вам тут  треба?

– Накажи своїм підлеглим, щоб не заходили сюди, інакше ми знищимо і тебе, і їх! – суворо промовив Сергійко. – Я – король держави, котру ти зараз марно намагаєшся завоювати. А це – мої друзі, готові відірвати тобі голову!

– Даруйте, Ваша величносте, то я зараз підійду до дверей і поговорю зі своїми придворними та вояками? – обережно запитав цар.

– Ні в якому разі – взагалі не наближайся до дверей!.. Лементуй, мов недорізаний, сподіваюся, почують, – попередив пан Шкарпетка.

Чмиряка вдихнув якомога більше повітря та заволав на увесь голос:

– Я наказую нікому не входити сюди. Повторюю: всім залишатися за дверима!

Грюкіт і гамір довкола тут же припинилися.

– А тепер поговоримо, – задоволено кивнув професор. – Жити хочеш?

– Звісно. Хто ж не хоче жити? – стенув плечима цар.   

– А може, просто знищити його, та й усе? – прошепотів Сергійко.

– Не треба, Ваша величносте, за дверима чатують десятки чи вже й сотні таких же чмирів, – заспокійливо озвався пан Шкарпетка. – Думаю нам ліпше домовитися…

– Так, Ваша величносте, я розумію, що Вам хочете помститися за всіх загиблих, але будемо розважливими, – поглянула на сина мама Таня.

– Авжеж, – догідливо закивав чмиряка. – Звичайно, краще домовитися. Що я мушу зараз зробити?

– Все дуже просто – віддай наказ, щоб усі твої вояки негайно залишили королівство Мальви, – пояснив тато Сергій Вікторович.  

– Даруйте, але це неможливо! На таке потрібно принаймні тиждень… – улесливо пробелькотів миршавий цар. – Навіщо отак квапитися? Ви побудете моїми дорогими гостями, поживете та відпочинете в розкішному палаці, а я тим часом все організую, як слід. Гаразд?

– Ні, я його таки зараз приб’ю! – по-хлопчачому задирливо промовив Сергійко.

– Терпіння, Ваша величносте. Все буде добре, – посміхнулася Тетянка. – А ти, клятий супостате, затям – ми сюди прийшли не торгуватися з тобою. Тому або ти негайно виконаєш наш наказ, або лялечки від тебе мокрого місця не лишать! – суворо додала королева.

– Ви не розумієте: це – війська, техніка, – розвів руками чмиряка. – Ну, можна, в принципі, поки що відвести мою грізну армію від вашої столиці. На це знадобиться, вважайте, доба. А далі вже поступово я поверну всіх інших.

– Чекайте, я йому зараз усе поясню… – обізвався Кракатунчик і миттю зник, перетворившись на крихітного царя. 

Кілька хвилин чмиряка ошелешено хитав головою, а потім зітхнув і примирливо махнув рукою:

– Цей маленький цар запевняє, що він – бог. І на його прохання можуть прилетіти мільйони таких кракатунчиків. І тоді моєму царству – капець!

– Отак і буде, якщо ти зараз же, негайно, не забереш із нашої землі всі свої війська, до єдиного солдата! – підтвердив Сергійко. – І не здумай нас обманути – Кракатунчик хутко облетить усе королівство і розповість правду.

– Гм… Гаразд, я віддам такий наказ, – кисло посміхнувся цар. – А які у мене гарантії, що ви підете звідси і залишите мене живим?

– Слово короля, – велично промовив Сергійко.

– Що ж, – сумно зітхнув чмиряка, – тоді можна я запрошу одного свого підлеглого, аби віддати такий наказ?     

– Не можна, а треба! Поклич, тільки одного і без фокусів, інакше ми за себе не ручаємося, – посуворішав Сергійко.

Цар знову залементував і на його крик з’явився якийсь вельможа. Той аж пополотнів від страху, мало не навшпиньках, скрадаючись, наблизився до свого володаря, вислухав його наказ, слухняно вклонився і цього разу вже поквапливо зник за дверима, мов тінь.

– Все буде зроблено впродовж кількох годин. Задоволені?.. Слухайте, я що – отак і буду увесь стояти перед вами? Дозвольте мені хоча б присісти, – почав благати чмиряка.

– Добре, присядемо… – погодився король і всівся на розкішне царське крісло. – Кракатунчику, будь ласка, політай, прослідкуй, щоб усі ті потвори вшилися з нашої землі. Чекаємо тебе з гарними новинами.

– Авжеж, – весело підморгнув Сергійкові кленовий бог. – Але ви тут не розслабляйтеся, і не відключайте лялечки. Чмиряка, звісно, наляканий, однак, відчуваю, він – дуже підступний, жорстокий, тільки й чекає, аби помститися.

– Не хвилюйся, ми будемо на сторожі, – підморгнув другові Сергійко. – З таким ворогом панькатися не слід. Хай радіє, що я пообіцяв лишити його на цьому світі…

Хвилина минала за хвилиною. Цар трохи ніби заспокоївся і з-під лоба ображено зиркав на непроханих гостей, наче ті відібрали в нього улюблену цукерку. Пан Шкарпетка всівся неподалік від дверей, щоб ніхто без дозволу не зміг несподівано увійти. І Сергійко не сумнівався – повз такого охоронця, як їхній професор, навіть миша не прошмигне.       

Сергійко неголосно розмовляв із Тетяночкою, а батьки спілкувалися між собою. Ну, просто така собі сімейна ідилія, якщо не зважати на потвору, яка принишкла в кутку…

Втім, час тягнувся немилосердно довго, ніби хтось уже намагався його зупинити. Так завжди буває, якщо хочеш, аби було якомога швидше. І тоді не те що хвилина, а навіть кожна секунда тягнеться, мов гумова. Особливо це відчувають дітлахи… А Сергійко і був дитиною, хоча і в мантії справжнього короля.

– Мої накази тут завжди виконуються беззаперечно, – перервав задовгу мовчанку чмиряка. – Можете не сумніватися, що зараз моя доблесна армія залишає ваше чудове королівство Мальви. Тож давайте відзначимо цю подію – вип’ємо найкращого в світі вина з мого льоху та смачненько побенкетуємо на славу, як добрі сусіди. Не сидіти ж скільки часу голодними! Принаймні я так не звик.

Сергійку вже й самому хотілося їсти. Але тато Сергій Вікторович лише похитав головою… Втім, пан Шкарпетка дістав зі своїх бездонних кишень кілька яблук і пригостив друзів. Мама Таня акуратно розрізала їх на рівні шматочки, щоб вистачило всім.

– Потерпи, синку, – промовила стиха. – Вино та їжу нескладно отруїти. Кракатунчик би цього не схвалив… Але я відчуваю, що кленовий бог скоро буде тут.

– Головне, щоб наш Кракатунчик повернувся з хорошими новинами, – сказав татусь.

Раптом повіяв легенький вітерець і перед Сергійком виник маленький хлопчик:

– Уявляєш, дехто з тих харцизяк намагався сховатися, то мені довелося перетворюватися на цих нехороших і по черзі робити їм гопки, аби всі вони, до єдиного, забиралися геть. Кляті чмирі хотіли мене перехитрити, але у них нічого не вийшло. Бо я знаю – тільки проґав, лиши хоч одного підступного ворога у себе під носом, потім не оберешся лиха!

– То вони всі повернулися до свого пекла? – зрадів Сергійко.

– Авжеж, усі, до єдиного чмиря, – заплескав у долоньки Кракатунчик. – Можемо тепер відпускати їхнього царя, ось тільки треба придумати, як його трохи затримати, доки ми зупинимо час, аби цей лобуряка не накоїв дурниць і не став нам на заваді. Знаєш, що я пропоную? Лишіть тут мене з ним, а самі мерщій летіть із палацу, і хай пан Шкарпетка ввімкне свій прилад. Скажімо, через п’ятнадцять хвилин…

– Професоре, все гаразд, можемо повертатися. Скажіть, будь ласка, вам вистачить п’ятнадцять хвилин? – підморгнув Сергійко.

– Цілком, – хитромудро посміхнувся пан Шкарпетка.

– Тоді діємо! Послухай, пройдисвіте, – звернувся хлопчик до чмиряки. – ми повертаємося додому. Однак ти ще рівно п’ятнадцять хвилин сидітимеш тут, наче вкопаний, і не кликатимеш нікого на допомогу.

– Авжеж, ви не хвилюйтеся, панове, – улесливо відповів цар, але в його очах блимнули недобрі вогники.          

– А ти дарма сподіваєшся нас обдурити чи заманити в якусь підступну пастку, – насмішкувато промовив Сергійко. – Розслабся, бо з тобою побуде Кракатунчик, наш бог. І, якщо ти тільки спробуєш щось утнути, начувайся, вмить отримаєш на горіхи, як справжній, капосний бурбуруну. Втямив?!

Лихі вогники в очиськах царя трохи пригасли… І він навіть натягнуто посміхнувся:

– Все буде по-вашому. Летіть собі з богом – з вашим Кракатунчиком. Я сумирно зачекаю п’ятнадцять хвилин або й цілу годину і навіть пальцем не поворухну. 

– Ну, от і добре, – прокоментував Сергійко. – Але бог таки трошечки ще побуде з тобою… Друзі, всі готові до польоту?

– Так, – впевнено відповіла за всіх мама Таня.

– Злітаємо! – враз махнув рукою король.

І ескадрилья лялечок миттю випурхнула з похмурого та непривітного ворожого палацу…

* * *

А потім друзі хутко перетнули кордон і приземлилися неподалік, однак уже в королівстві Мальви, на сонячній галявині. Довкола була така незвична, неймовірна тиша! Червоні чмирі забралися звідси геть і ще не оговталися від несподіваного наказу свого напівбожевільного царя…

Пан Шкарпетка щасливо вдихнув на повні груди повітря та вирішив трохи розім’ятися – постояти на голові й походити на руках.

– Стривайте, професоре, але ж нам ще потрібно зупинити час, – нагадав Сергійко. – Я думав, ми сховаємо ваш геніальний пристрій десь у ворожому царстві.

– А ми й сховали його, – весело розсміявся винахідник. – Коли я сидів у  кріслі, то непомітно прилаштував прилад там, під сидінням.

– У кріслі? – здивувався Сергійко. – в самому палаці?!

– Авжеж, – безтурботно махнув рукою пан Шкарпетка. – Навіть ви не помітили, а цар і поготів! Чи ви думали, друзяки, я замкну його в якомусь броньованому сейфі на сто замків? Ні, найважче побачити те, що знаходиться зовсім поруч. Та й чмиряка нічого не знає про наші справжні наміри. Вважає, що ми просто вирішили налякати його, вивести війська. Сподівається, що за хвилину віддасть ще один наказ, протилежний, і вся ота їхня армада знову посуне на наше королівство.     

– Але ж крісло можуть випадково кудись подіти? – поправив чуприну Сергійко.

– Та й куди? – гмикнув професор. – Все одно воно знаходитиметься в царстві Червоних Чмирів. А нищити його, трощити чи палити, ніхто не буде, – воно надто розкішне і мов новеньке. Тому, як тільки прилетить сюди наш чудовий Кракатунчик, я дистанційно натисну одну розумну кнопочку, і час у ворожому царстві просто замре, наче вкопаний, аж на цілісінький рік. Щодня на календарі буде один і той же день! Уявляєте?

– Не дуже, – чесно відповіла Тетяночка. – Бо це – вища математика, не для малих дітей…

– Відверто кажучи, і нам, дорослим, також не втямки, – почимчикував галявиною, заклавши руки за спину, тато Сергій Вікторович.  

– Ну, всі секрети я вам не розповім. Не тому, що не довіряю, просто для вас це будуть якісь зовсім незрозумілі креслення… Головне, що вся та орда залишиться в царстві Червоних Чмирів! Втім, там ніхто нічого і не збагне. І вони постійно робитимуть одне й те саме. Будуть замкнені в часі, на своїй території.

– Дякувати Богу! – з полегшенням посміхнулася мама Таня. – До речі, а як Кракатунчик нас знайде?    

– Запросто, – підморгнув їй пан Шкарпетка. – Адже я з ним ще в палаці чмиряки про все домовився… Кленовий бог єдиний бачив, як я непомітно ховаю і замасковую свій пристрій під сидінням. То маленький хлопчик аж у долоньки на радощах заплескав.  

– А мені він сам запропонував лишити його на п’ятнадцять хвилин із чмирякою, про всяк випадок, – пояснив король. – А зараз я вже тут починаю хвилюватися, адже ці хвилини якось непомітно збігли, та наш Кракатунчик і досі не повернувся з походу…

– Ну, що ти, Сергійку, все вже тіп-топ, – враз дзвінко озвався знайомий голос і перед королем виник маленький хлопчик. – Просто я вирішив трохи пограти в квача з тим чмирякою. Бо, тільки-но ви відлетіли, як він спробував накинутися на мене й спіймати. От сміху було! Взагалі, цей чортяка виявився доволі спритним. А як він зарепетував, скликаючи на допомогу своїх лакеїв-вельмож! Звісно, у них нічого не вийшло, тільки захекалися та впріли. А я їм ще й гопки зробив на прощання, кожному персонально. Тому тепер у мене – такі незабутні враження про цю захоплюючу та кумедну мандрівку, що я про неї сто років згадуватиму!

– Друзяко, ти – як завжди невгамовний… Проте уявляєш, що б сталося з нами, якби ці нелюди тебе схопили? Ти ж знаєш, які вони – жорстокі й злі! – докірливо похитав головою Сергійко.

– Та дзуськи вони мене схоплять! – закопилив губку кленовий бог. – Ні, все було чесно і благородно. Вони все чіплялися одне за одного, гепалися на підлогу й потирали свої забиті місяця… Ну, перепрошую, трохи захопився. Просто я обожнюю грати в квача! І я знав, що ви не зупините час без мене.   

Кракатунчик миттю зник, і в цей час пан Шкарпетка на радощах зробив акробатичне сальто. А потім радісно і впевнено приземлився на ноги, дістав хитромудрий пульт і гордо натиснув на розумну кнопку.

– Все, – із задоволенням витер долонею своє спітніле чоло професор. – Можемо тепер не квапитися, я їх так там запакував, що сидітимуть сумирно, мов кілька в томаті!

– Правда? – спритно підстрибнула на одній нозі Тетянка. – Але як ми все це перевіримо?   

– Та ніяк… – знизав плечима пан Шкарпетка. – А навіщо? Тепер туди цілий рік навіть потикатися не варто, щоб час не засмоктав і нас. Ризиковано!

– А раптом якийсь мандрівник туди втрапить? – завагався Сергійко. – Ми ж не можемо чергувати тут, біля кордону, вічно.

– Ми не можемо, але цим займуться наші прикордонники. І всіх сусідів неодмінно попередимо, – по-діловому промовив тато Сергій Вікторович.

– Авжеж, – кивнув професор, – справ у нас ще буде багатенько. Маємо грамотно використати цей час, щоб потім остаточно перемогти чмирів!     

– Друзяки, ви ж поживете один рік у королівстві Мальви? Ну, як же ми без вас? – щиросердно посміхнувся Сергійко. 

– Звісно, поживемо, – підморгнув пан Шкарпетка. – Я тільки провідаю дружину, донечок, Люсю та мешканців полуничного острова і ще попрацюю в своїй лабораторії. Адже потрібно виготовити дещицю лялечок і озброїти ваших найнадійніших та найкращих бійців. Також вам знадобиться сучасна зброя, щоб уже ніякі віроломні зайди більше ніколи не насмілилися напасти на мирне і могутнє королівство Мальви.

– Так, нам зовсім не потрібно захоплювати чужі країни, але ми хочемо бути господарями на своїй землі, – впевнено промовив король.

* * *

Цей рік промчав непомітно, мов реактивний літак. Королівство Мальв самовіддано заліковувало рани, отримані від страшної війни. Люди зводили нові будинки та ремонтували понівечене житло…

І всіх своїх друзів постійно підбадьорював Кракатунчик. Маленький хлопчик чудово перетворювався на багатьох людей, тварин і птахів, постійно вигадував найкращі та найдотепніші в світі гопки. Він так дзвінко, кумедно і дивовижно плескав у свої долоньки, що просто не можна було стриматися та щиросердно не посміхнутися у відповідь!.. Тому тільки-но хтось із приятелів починав стомлюватися, сумувати чи навіть впадати у відчай, як кленовий бог вмить опинявся поруч і чесно та благородно поліпшував настрій.   

Пан Шкарпетка організував розмінування всіх сільськогосподарських земель, і селяни вчасно посадили та зібрали чудовий урожай. А ще професор сформував цілий підрозділ вояків, оснащених найпотужнішими лялечками. Також він придумав і продав свої найновіші винаходи, щоб жителі навчилися виготовляти сучасну зброю. Тож у королівстві з’явилися пістолети, автомати, кулемети, гармати і навіть перші танки та літаки!

Вадим координував роботу драконів, які із задоволенням залишилися в королівстві. Вони працювали на рівні з людьми, виявилися дуже надійними і доброзичливими. Спочатку дракони (які століттям страждали від самотності, однак і звикли до неї, були надзвичайно гордими та незалежними) не завжди могли одразу ж пристосуватися одне до одного, багатьох нових умов, правил і народних традицій. Тим більше, не всі з них могли вмить перетворюватися на благородних та шляхетних лицарів, як вродливий Вадим.

Однак поступово люди і триголові дракони (які неабияк прославилися своєю хоробрістю під час захисту королівства Мальви від орди навіжених чмирів) порозумілися та подружилися. Особливо дракони полюбили дітлахів і часто катали малечу, облітаючи мальовничі землі королівства. Діти були в захваті, й батьки не надто переймалися такими мандрами, адже знали, що їхні діточки – в безпеці. Та й географію краще вивчати безпосередньо на природі!

А ще дракони служили в Збройних Силах королівства, готові будь-якої миті знову прийти на допомогу людям та відбити віроломний ворожий напад. Тому, відверто кажучи, мешканці вже й не уявляли свого життя без чарівних триголових приятелів. Так дракони стали повноправними громадянами цієї гостинної землі та її могутніми захисниками.

Чудовий перший міністр Максим виконував усю поточну роботу. Він, як завжди, мав мільйон справ і всюди встигав, – крутився, мов дзиґа, з самого ранку до пізньої ночі, а за потреби невтомно трудився вночі. І йому в усьому допомагали мама Таня й тато Сергій Вікторович. Оскільки вони знали, що до рідного Чернігова колись неодмінно повернуться точнісінько в той же час, в який відлетіли (як це було під час першої подорожі Сергійка й Тетяночки), то хвилювалися про проблеми королівства. Та й хіба можна було лишити сина в такій небезпечній ситуації?!

Власне, найбільше справ було все-таки у короля й королеви. Сергійко і Тетянка настільки звикли до своєї величезної відповідальності, що, здається, ніби й не були дітлахами. Вони опікувалися всіма цивільними та військовими питаннями. А ще постійно займалися надскладною міжнародною діяльністю – вели переговори з усіма сусідніми державами, щоб успішно об’єднати їхні сили в боротьбі з царством Червоних Чмирів. Так, наразі загрози нової агресії звідти не було, проте рівно через рік війна могла спалахнути знову. Тому, як тільки вороги «прокинуться», потрібно було впоратися з ними блискавично, доки ті не отямилися.

Звісно, спочатку не всі сусідні країни погоджувалися разом виступити проти лютої орди. Дехто боявся цих нелюдів в тисячі разів більше, ніж диких звірів… Та й не всі вірили, що можна взагалі перемогти отаку «нездоланну», «грізну» армію, як вихваляв своє жорстоке воїнство головний чмиряка.

Тому король і королева наполегливо раз-по-раз вирушали в мандри до сусідів та запрошували володарів різних країн до себе в гості. І поступово крига скресла – наприкінці року були створені потужні об’єднані сили, готові остаточно розтрощити навіжених чмирів.  

За день до відновлення часу, царство було з усіх боків щільно оточене  людьми, драконами та іншими прибульцями, серед яких вирізнялися бойові слони і навіть леви. І тільки-но стрілки годинників на землях чмирів зрушили зі свого місця, розпочалася дружна атака на позиції супостатів… Вороги були настільки приголомшені таким могутнім натиском, що заходилися здаватися в полон цілими бойовими підрозділами.

А незабаром усе було скінчено – до палацу на чолі свого відважного війська першими увірвалися Сергійко та Тетяночка, мама Таня і тато Сергій Вікторович, пан Шкарпетка та Кракатунчик, а також перший міністр Максим і дракон Вадим. Ошелешений цар судомно ковтав повітря, неначе риба, котра потрапила на крючок і опинилася на березі річки. Побачивши, як розбіглися його вельможі та стражники, колись могутній, пихатий володар мерщій задер догори волохаті лапи, пожбуривши на підлогу власний пістолет, і жалюгідно заверещав:

– Благаю, не вбивайте мене! Обіцяю, що більше ніколи не нападатиму на людей. Я знаю, ви воюєте чесно, тому не чіпатимете беззбройного… Якщо ви мене зараз відпустите, я вам розповім усі свої секрети та поділюся таким неймовірним багатством, котрого вистачить на все життя. То як, ви пристаєте на мою щедру пропозицію?!  

– Ні, нас неможливо підкупити. І ми не віримо у ці твої улесливі каяття. Ти – безнадійна та підступна потвора, якій не місце серед людей. Тому за всі криваві злочини ти неодмінно постанеш перед судом. У нашому королівстві, відсутня смертна кара навіть для таких жорстоких, бездушних нелюдів. Втім, я вірю, що ти довічно, доки не здохнеш і не відправишся до пекла, сидітимеш у дуже страшній в’язниці, в сирому підземеллі, у цілковитій пітьмі. Катюзі – по заслузі! – схвильовано промовив Сергійко.

Хлопчик ледь стримувався, щоб не розчавити лялечкою ненависного, проклятого чмиряку. Але в очах своїх підлеглих він залишався звитяжним та справедливим королем.

* * *

А потім одного прекрасного, сонячного дня Сергійко, Тетяночка, тато Сергій Вікторович і мама Таня повернулися до Чернігова. Вони були дуже раді, адже надзвичайно скучили за рідним містом. Втім, про своє королівство Мальви тепер згадували щодня і планували через кілька місяців навідатися до нього. Адже Сергійку й Тетяночці подобалося бути королем і королевою. Та й у Сергійкових батьків, попри пережите, чарівне королівство, створене їхнім сином, залишилося не тільки  назавжди в пам’яті, а й у серці.

Бо як же можна забути всі оті неймовірні пригоди, мужнього дракона-лицаря Вадима та шляхетного першого міністра Максима?! Тож мандрівники часто уявляли, як знову милуватимуться і захоплюватимуться мальовничою, квітучою країною, мешкатимуть у королівському палаці та кататимуться на триголових драконах…

Однак таку жадану та дивовижну подорож довелося надовго відкласти, адже 24 лютого 2022 року в Україні розпочалася страшна та велика війна. За наказом ненависного, жорстокого та божевільного правителя росії путіна, незліченна орда кацапів віроломно напала на мирні українські міста і села. Причому загарбники повели себе в тисячі разів гірше, ніж навіть розпрокляті гітлерівці в другу світову війну. Підлі окупанти заходилися масово вбивати і катувати людей, викрадати дітей, руйнувати будівлі, грабувати майно…

Оточивши Чернігів, нелюди-росіяни щодня безперервно, вдень і вночі, обстрілювали місто крилатими ракетами, «градами», мінометами, гарматами, танками; скидали зі своїх навіжених літаків, котрі часто прилітали з сусідньої білорусі, смертоносні бомби, кожна з яких важила по пів тонни.

Рашисти зруйнувати лікарні і школи, готель «Україна» і автомобільний міст, стадіон, кладовище, багато житлових будинків, майже всі комунікації… Тож у всьому місті, неначе за помахом палички злого чаклуна, водночас не стало світла, тепла, води, каналізації, мобільного зв’язку й Інтернету; багато людей залишилися також без газу та змушені були готувати їжу на багаттях надворі.

З першого дня війни тато Сергій Вікторович пішов захищати Чернігів. А коли підлі загарбники ганебно та боягузливо дременули з Чернігівщини, Київщини та Сумщини, батько Сергійка продовжив самовіддано визволяти українські землі. Разом із відважними бійцями Збройних Сил України, його радісно вітали мешканці Харківщини і Херсонщини. А далі вже він визволяв Запорізьку область, Луганщину, Донеччину, Крим…

Мама Таня одразу стала волонтеркою і разом із багатьма чернігівцями, як тільки могла, увесь час допомагала ЗСУ. А Сергійко в усьому підтримував матусю. Вони з Тетянкою співали на Валу, малювали картини та виготовляли ляльки, і все це тут же продавали жителям, збираючи кошти для військових.

Двічі Сергійко мало не загинув від шалених обстрілів. Адже снаряди вибухали неподалік і осколки просвистіли буквально над головою хлопчика. Втім, йому пощастило – залишився живим та неушкодженим. Хоча дядечко, котрий чимчикував лише за крок від нього, отримав важке поранення і впав, заливаючи своєю кров’ю ще мерзлу землю…

Звісно, Сергійко, Тетяночка та всі їхні близькі могли б виїхати кудись у безпечне місце. (Багато малих дітлахів із матусями якийсь час рятувалися від страшної небезпеки у Польщі, Німеччині, США, Англії, Іспанії, Португалії, Канаді, Латвії й інших державах, де щиро допомагали українцям.) Однак діти і дорослі вирішили неодмінно залишитися в рідному місті.

«Як же житимуть і боротимуться Чернігів та Україна, якщо більшість громадян опиняться за кордоном?.. Хто ж тоді захищатиме наші прекрасні міста і села?!» – справедливо міркував Сергійко.

Також увесь час поряд зі своїми друзями був чесний та благородний Кракатунчик. Кленовий бог вирішив, що Чернігів – і його місто, тож у таку дуже важку, небезпечну пору він повинен знаходитися тут, підтримуючи усіх приятелів-українців, а також – великого собаку Кур’єра, кішечку Дездемону і чудове кленове дерево на вулиці Яблуневій.

Часто прилітав і пан Шкарпетка. Й після кожного його візиту поруч із Чернігівщиною, в ненависній росії, раптом вибухали цистерни з пальним чи склади з боєприпасами. Хоча сам професор ніяк не коментував своїх пригод.

Тричі Сергійка уві сні провідувала дуже старенька бабуся Марія. Вона прекрасно заспокоювала хлопчика своїми дивовижними передбаченнями. От спочатку бабуся запевнила, що «через три тижні в Чернігові стане тихо…». І дійсно – рівно через три тижні проклята російська орда втекла звідси. Деякі кацапи так квапилися врятувати власну шкуру, що позалишали навіть зброю – бронетранспортери й танки!

Прилетівши вдруге, бабуся Марія передбачила контрнаступ Збройних Сил України та визволення Харківщини і Херсона. А під час третього свого візиту вона говорила про звільнення Лівобережної Херсонщини, Запорізької області, Маріуполя… Бабуся була абсолютно переконана, що жахлива війна неодмінно завершиться Перемогою України.   

Так і сталося. Звістка про нашу жадану Перемогу миттю облетіла всю Україну. Люди щиро раділи, посміхалися та обіймалися на вулицях. Українці героїчно відстояли свою свободу в герці з «найсильнішою армією світу», як хвалькувато та чванькувато заявляли раніше про своє військо росіяни. Втім, ще ніхто й ніколи не переміг волелюбний український народ!

Тато Сергій Вікторович повернувся з фронту – стомлений, змучений, швидко постарілий, але щасливий. Він сказав, що ця триклята війна відібрала років двадцять його життя… І хоча ще тривалий час навала лютої російської орди все ж нагадувала про себе – зруйнованими будинками та автомобільним мостом через Десну, поступово життя в мирному Чернігові налагоджувалося. Знову чарівно розквітали дерева та люди; а діти все частіше дзвінко сміялися, безтурботно граючись надворі.  

Сергій Дзюба

На фото: лялькова вистава про Кракатунчика