Переглядаю на Фейсбуці тексти. Вікторія Бричкова-АбуКадум 16 грудня 2017 року ЗАПОСТИЛА вірш. У першому рядку вірша поетка запитує: «Чим міряємо ЩАСТЯ ми?» Чи існує мірило щастя? Щастя є або його немає. Це й спонукало до розмислів: «Роздуми – це потужна і плідна наука для того, хто вміє це намацати і заглибити у собі. Я волію радше виробляти душу, ніж умебльовувати її» (Мішель Монтень, «Проби», том ІІІ).
* * *
Чим міряємо щастя ми?
Обіймами чи кроками,
Чи зустрічами частими,
Чи фразами глибокими?..
Значущими мовчаннями
Чи доторками ласкою?..
Отим, що звем кохання ми,
Чи тим, що звемо казкою?..
Сльозами чи цілунками,
Чи спільними хвилинами,
Грошима, подарунками,
Потоками, краплинами?..
Чи іскорками в погляді,
Дзвінками телефонними?
Чи тим, що ми знаходимо,
Чи що губилось тоннами?..
Листами паперовими
Чи, може, електронними?..
Чи снами кольоровими,
Чи то ночей безсоннями?…
Віршами, що у душах ми
Плели ночами сивими?..
Чи кількістю пропущених,
Які не пропустили ми?..
Чи посмішкою щирою,
Чи потисками вдячними?..
Прив’язаності силою
Чи часом нерозтраченим?..
Чи одиниці щастя є,
Чи виміри безцільними?
Й воно десь просто шастає
Без розміру й без цінника…
За формою викладу наслідую Мішеля Монтеня, який писав свої твори, цитуючи античних мислителів – філософів та письменників. Роздумуючи над прочитаним, він зізнався: «Якщо я цитую інших, то лише для того, щоб краще висловити власну думку». Я ж положив на серце своє ще й думку Вадима Скуратівського: «Монтенів уже дебют був ніби приречений на читацький успіх… “Проби” стали абсолютною подією в історії французької літератури, а їхній український переклад – в історії літератури української» («Мішель Монтень – замість післямови». У кн. Мішеля Монтеня. Проби, том ІІ). Я ж інколи залишаю текст відкритим без підсумкової думки й коментаря, щоб спонукати читача до розмислів, адже «Розум – це не посудина, яку треба наповнити, а вогонь, який належить запалити» (Плутарх).
Щастя – кожен розуміє його в залежності від часу і нагоди, потребою мати те, чого йому бракує тут і тепер… Декілька думок Сенеки: «Найвищої досконалості сягає той, хто знає, що може бути предметом радості, хто своє щастя не ставить у залежність від когось іншого… Нема у нас ні щастя окремого, свого, ані горя: живемо, кажу, спільно… Повчи мене, що щастя – не у тривалості життя, а в тому, як ним розпорядишся… Кожен наш задум хисткий, і нема такого щастя, яким ми могли б насититися».
Пишучи про Жан-Жака Руссо, Володимир Єрмоленко сотає думку: «І навіть коли приходить біль, людина має свободу пустити його собі (й іншим. – Б. Д.) на користь. Мідь перетворити на золото» («Далекі і близькі»). Тому Боецій вважав, «що розумна людина не може бути нещасливою чи страждати. Адже вона своім розумом, силою волі, глибоким розумінням власного земного призначення може переносити будь-які тяжкі удари долі, осягнути найвище благо і наблизитися до нього» (Володимир Кондзьолка, «”Останній римлянин“ Северин Боецій»). Щось у тому є від істини…
Я ж вважаю, що універсальна формула щастя – це коли не стається того, чого не мало би статися. Не мало би статися…
Не ухиляйся, скорися законові вічному,
Він умістився у літерах п’яти чи семи.
Надія Гаврилюк, «Дольки днів»
П’ять чи сім літер: любов, кохання – вічні вони: «Як предковічні – ми удвох з тобою» (там само). Але ж «Numero deus impare qaudet» (Бог непарному радий рахунку. – Вегілій, «Буколіки»), бо в триєдиності щастя людського буття: тіло, кохання, Божий Дух всюди і в усьому, бо тільки в єдності з ним можлива гармонія одного з однією: «і стануть вони одним тілом» (Буття 2:24б). Тільки і тільки з Ним щастя, порада, спокій, віра, надія, любов.
«Обіймами чи кроками», «Чи доторками ласкою», «Чи спільними хвилинами» – Кохання, дароване Богом, першим і останнім не буває – воно єдине і вічне. А я пишу і плачу, ридаю серцем пам’яті: «Нуцко торкнувся Мициної руки, теплої і ніжної…, зашарівся, ніби вчинив щось недозволене» (Мирослав Лазарук, «Чорторийські марева-видіння»). «Ти завжди боявся раптового дотику рук / Й торкався: очима, очима, очима…» (Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»).
Деякі психотерапевти стверджують, що в сім’ї мають домінувати: спільні погляди на життя, однакові гастрономічні уподобання, гармонія інтимних стосунків, бажання погладити один одного, бо «Кохати – це не значить дивитися одне на одного, кохати – це значить разом дивитися в одному напрямку» (Антуан де Сент-Екзюпері), і спілкуватися, говорити про те, що разом побачили. Пам’ятаймо просту істину, що спілкування дає можливість пізнати одне одного. Оберігаймо оберіг свого рідного щастя, шануймо одне одного, бо все руйнується тільки і тільки зсередини, перевиховати можна (і це нам під силу!) самого себе (пізнати можна – того, кого полюбив).
«Чи спільними хвилинами»… Ліна Костенко каже устами героїні зі свого роману «Записки українського самашедшого»: «На цій землі головне набутися разом…» Набутися разом. Дуже містка думка! Генрі Форд, коли його запитали, ким він хотів би бути, якби довелося прожити життя спочатку, відповів: «Ким завгодно, тільки б моя дружина була поруч». «Якби з ким сісти хліба з’їсти, / Промовить слово, то воно б…» (Тарас Шевченко). Про це ж – у Торґні Ліндґрена: «А людина так створена, щоб інколи сісти й попоїсти разом» («Джмелиний мед»).
Щоб кохана дружина була поруч… Просто й геніально! Бо чи є щось сильніше за космічну енергію кохання, даровану нам Богом?..
«Чи іскорками в погляді»… Пригадаймо Франкового Опанаса Маримуху: «Сиджу за газетою, коли підвів очі, побачив її. Витріщив очі, мов сам собі не вірив…» («Батьківщина»). Незбагненні іскри погляду – коли ми йшли, то сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав нам вічну пісню радості кохання. Коли ж вона віддалялася, то в порухах її єства я бачив незбагненне і вічне…
«Чи посмішкою щирою». Торкалася мого серця ніжна мить життя – ми завжди ходили вкупі, були щасливими дітьми. Я любив сміятися причинно й безпричинно. Хто здатен осмислити це? Манфред Лютц («Блеф! Фальсифікація світу») запитав свого колегу, «як йому ще вдається демонструвати своїй дружині, …, справжні цінності і кохання. Він трішки поміркував, а тоді з усмішкою сказав: “мовчки з любов’ю подивитися на неї і подарувати їй букет квітів”». Що ще?
Жодні теперішні миті не варті спогадів, які залишаються в пам’яті на все життя: «І неможливо зупинить / Щасливу мить, яка безмежна, / Але всього лише на мить» (Леонід Талалай, «Щаслива мить»). Ці неоціненні миті: «Без розміру й без цінника…» – скарби для виховання молоді, намагання осмислити таїну вічності, до якої не в змозі наблизитися жодному мислителеві: «Насправді нам невідомо, ані що це таке, ані чому нам властиво закохуватися» (Робін Данбар, «Наука любові та зради»). А Григорій Сковорода стверджував, що жоден мислитель не є таким самотнім, як той, що вчить, роздумує про вічні істини життя…
«Віршами, що у душах ми / Плели ночами сивими?..» Віршами творіть гімн щастю, любові, але пам’ятайте, що поезія – це не гра слів і римування, а глибинне осмислення думки й почуття, єдність слова і думки, прискорене мислення, це виховання читача. Думки ж бо живі й розумні істоти і їх неможливо оцінити, як і щастя: «Чи одиниці щастя є?» Чи є межа нескінченності? За кінцем – початок…
Герман Гессе називав поезію грою в бісер, хоча детального опису цієї гри в романі нема, відомо лише, що для її опанування потрібні ґрунтовні знання музики, математики та історії культури. Гра є синтезом мистецтв і наук, в якій людські цінності переплітаються, утворюючи складні асоціативні візерунки. Таку інформацію можна прочитати в роздумах про роман «Гра в бісер»… Тож творіть і грайте в «бісер»… Ваше слово на дорозі до храму добра, любові, кохання, очисної сльози пам’яті і щастя «десь просто шастає» на цій дорозі – хай воно буде Вашим, не розминіться з ним, воно ж «Без розміру й без цінника…»
Богдан ДЯЧИШИН, член НСПУ, доктор філософії, доцент, м. Львів