» Коріння славної родини – з Тростянця, а один представник цієї родини навіть воював у курені “Сірі вовки” на Чортківщині (фото)

Нещодавно у с. Тростянець зібралися на зустріч нащадки роду Андрія Швака – багаторічного писаря гміни, активного громадського діяча, бережанського гімназиста, Січового Стрільця. Цьогоріч у вересні минуло 70 років із дня його смерті.

Сім’я Андрія та Емілії Шваків була дружньою та чисельною – сім дочок і син. Життя розпорядилося так, що всі вони, будучи щирими українцями й активними громадянами, роз’їхалися не лише Україною, але й світами. Та об’єднує всіх міцна пам’ять про спільний рід і притаманні всім нащадкам активність та мистецький талант.
Організувала зустріч онука, колишня мешканка Тростянця, кандидат педагогічних наук Неоніла Скоморовська (Магура), яка нині проживає у Новому Роздолі Львівської області. Десятки списаних листочків, вручну зверстане родинне дерево з іменами й прізвищами кількох поколінь, уривки фраз та споминів, зібраних з усіх-усюд, чорно-білі фото і неймовірно цікаві розповіді про рідних та близьких… Із багатьма навіть не була особисто знайома, але зі знайдених спогадів формує образ, такий близький і рідний за духом, бо ж – свій.
Пані Неоніла захопливо оповідає про всіх. Діти, внуки, правнуки – родинне дерево все більше розгалужується. Із глибин історії випливають на поверхню роки героїчної боротьби в лавах ОУН єдиного сина Шваків Івана, який народився 1921-го в Тростянці. У 1928 р. пішов навчатися грамоти до першого класу сільської школи, де вчителювала його найстарша сестра Ольга. Потім два роки вчився в Бережанах у “Рідній школі”, а в 1934 р. вступив до першого класу місцевої гімназії.
“З приходом “визволителів” у вересні 1939 р., – згадував Іван Андрійович, – ми стали десятикласниками радянської середньої школи, яку я закінчив у 1940 р. з відзнакою і зразу поступив на енергетичний факультет Львівської політехніки, де через два місяці навчання захворів і дістав академвідпустку”. До речі, в Бережанській середній школі навчався в одному класі з Мирославом Кушніром, Ілярієм Бабуняком, Ярославом Скасківим, Осипом Дяківим.
Приїхавши до рідного села в 1941 р., під час німецької окупації, кілька місяців працював учителем сільської початкової школи, але з відкриттям навесні 1942 р. медичних фахових курсів у Львові вступив на перший курс лікувального факультету. Там же став членом ОУН. Згодом, з утворенням УПА, їй були необхідні обмундирування, харчі, зброя. І студенти-медики збирали у населення білизну, взуття, рушники, простирадла й ліки. А ще – розповсюджували бофони для збору грошей на купівлю ліків для УПА.
На сам йорданський Святвечір, 18 січня 1944 р., гестапо заарештувало Ірену Б’єнько, яка за дорученням І.Швака розповсюджувала бофони. Його дівчина не видала, але сама до кінця війни мучилась у німецьких таборах. Іван відразу перейшов у підпілля. Згодом, 1947-го, вони з Іреною одружаться.
На початку квітня 1944 року, коли фронт підійшов під Тернопіль, багато студентів-медиків направили для роботи в УЧХ (Українському Червоному Хресті) та відділах УПА. 12 квітня 1944 р. Іван і ще декілька медиків прибули в с. Тростянець на першу головну військову базу ВО-3 “Лисоня”. Мав псевдо “Орлик”. Його призначили лікарем-фармацевтом Чортківської округи. Одним із наказів було дістатися з боївкою СБ по зв’язку в одне із сіл під Львовом і перевезти аптеку Тернопільського крайового проводу на Рогатинщину. Наказ успішно виконав. 6 листопада 1944 р. із куренем “Сірі Вовки” командира “Бистрого” перейшов на постій на Чортківщину. Після поранення лівої ноги в 1945 р. півтора року лікувався і переховувався на Чортківщині, згодом, у грудні 1946-го, переїхав до Львова, де легалізувався як переселенець із Польщі й узяв собі прізвище Шуль. Аби не видати себе, ще раз пішов до 10 класу вечірньої середньої школи. Закінчивши Львівський політехнічний інститут, працював на залізниці. Іван Швак-Шуль помер 2011-го у Львові.
Сестра Лідія-Надія Швак Бережанську гімназію закінчила в 1937 р. Збереглася фотографія від 7 березня 1936 року, де вона, гімназистка, – серед учасників драмгуртка гімназії (грала роль Марти в п’єсі С.Черкасенка “Казка старого млина”). Поряд – проф. Лев Крип’якевич, д-р Франц Коковський. Одержавши 1943-го диплом філолога у Львівському університеті, Лідія-Надія виїхала на Захід, але захворіла на тиф і померла у Відні.
Емоційно згадувала пані Неоніла вірші дочки Шваків Лесі, праонуки – тернопільської поетеси Ірини Чуйко, онуки Віри Кривої, яка нині проживає в США (до речі, рід Шваків пустив коріння і в Англії, Австралії, інших країнах).
Тим, хто цікавився спортивним життям останньої чверті ХХ ст., безумовно відоме ім’я однієї з найславетніших шахісток світу Марти Літинської. Утім мало хто знає, що міжнародний гросмейстер, срібна призерка Всесвітніх шахових олімпіад, чемпіонка Європи 1992 р. Марта Літинська має тростянецьке коріння – як донька Івана й Ірени Шулів.
Її прізвище вперше гучно пролунало в шаховому світі 1967 року. Ніхто тоді не чекав, що чемпіонкою України стане юна львів’янка, котрій не минуло ще й 18 років.
“І за вдачею Мартуся – типова галичанка, – всміхаючись, розповідав її тренер Віктор Карт. – Така вперта, наполеглива, гонорова, завжди своє доведе, хоч би там що. Для шахів оце найцінніше: ніколи ні перед ким не поступиться”.
Марта незабаром з успіхом вийшла на світову арену, ставши авторкою “українського прориву” – стала першою серед наших шахісток, які здобували золоті й інші медалі, представляючи Україну!
“До речі, – писав у газеті “Молодь України” 27.03.2009 р. Юхим Лазарєв, – пам’ятаю: як отоді, так і згодом дехто з шахістів, і не лише шахістів, дозволяв собі висловлювати сумніви щодо “українськості” прізвища її батька. Мовляв, Шуль – щось буцімто німецьке… Я бачив її батька Івана – щирий українець. Другу свою дочку назвав Оксаною. А що ж сама Марта? Звісна річ, її, українку з великої літери, часом дратували запитання на цю тему. Та проблему вирішила просто. На Спартакіаді народів СРСР 1975 року в Ризі виступала за збірну України (котра там уперше стала срібним призером) під іншим прізвищем. Львівський інженер Володимир Літинський напередодні цих змагань назвав її своєю дружиною. Цей хлопець у вишиванці, з вусами козака, теж приїхав отоді до Риги і міг на власні очі переконатися, як поважають його обраницю в шаховій еліті. А за рік у них знайшлася дочка Оксана”.
Хоча найвищі особисті спортивні досягнення української суперзірки припадають на 70–80-і роки минулого століття, слід відзначити її визначний внесок в успіхи на міжнародних командних чемпіонатах шахісток новонародженої національної збірної України відразу після здобуття Незалежності. Особливо – 1992 року. Що й казати: на Всесвітній шаховій Олімпіаді в філіппінській Манілі вони стали відразу ж срібними призерками, а на командному чемпіонаті Європи в угорському Дебрецені – переможницями.
Та не все було надто гладко. Згодом Марта Іванівна не побоялася різко виступити в нашій пресі з конкретними вимогами до шахових керівників, які залишили наші команди напризволяще. Ці проблеми було з часом частково вирішено, тож у 2000-х роках українські гросмейстери зробили ще кілька видатних “проривів” на світовій арені. А М.Літинська стала грати в чемпіонатах світу серед шахових ветеранок. І також – успішно.
Були також у родині Шваків завідувачі клубу Тростянця і дитячого садка, учителі й хористи. Словом, в історії цього славного роду проглядається минувшина Галичини, України.
Такий масив зібраної інформації не може піти в небуття – вирішила пані Неля. І тому організувала зустріч родини Шваків на рідній землі, на їх родинному обійсті, у хатині, в якій мешкала сім’я. З’їхалося більше півтора десятка осіб, у тому числі – й 98-літня дружина Івана, нині активна громадська діячка “Просвіти” Львова Ірена Шуль (Б’єнько). Пройшлися місцями, які надихають родинною енергією, відправили панахиду на могилах рідних, побували на літургії у сільському храмі, поспілкувалися… Згадуючи, і сміялися, й журилися, та найбільше тішилися міцним корінням, невтраченою пам’яттю, розвоєм сімейних талантів.
Організацією цієї незабутньої зустрічі, вигаптуваної спогадами представника їх родини, патріотичної тростянецької громади Андрія Швака, Н.Скоморовська (Магура) завдячує багатьом помічникам – насамперед своїм дітям Оксані й Богдану, котрі перейнялися ідеєю збереження родинного дерева, священику з Тростянця Ярославові Чайковському, дякові Антону Поглоду, паламареві Володимиру Білику, а також небайдужим односельцям – подружжю Миколі й Катерині Засєдкам, Миколі Семенцю, Надії Осадці – за розуміння, мудрі поради й безкорисливу допомогу.